Мама Світлана Петрівна: 

«Я весь час згадую Сашка і весь час плачу. Звичайний хлопчик, як усі діти: веселий, життєрадісний, любив футбол, бокс. Пам‘ятаю, вже в першому класі він читав, як дорослий. Ми ходили в дитячу бібліотеку , а через декілька років нам сказали: «Вам тут нічого робити, ви вже всі книжки прочитали». 

 У четвертому класі хотів стати лікарем-травматологом. Якось захворів і потрібно було здати аналіз крові, під час процедури Сашко знепритомнів. Тоді я сказала: «Синок, лікарем тобі точно не бути…» 

Після школи син пішов в училище вчитися на водія і слюсаря з ремонту автомобілів. А потім вирішив іти в ЗСУ, на контракт. Служив у десантно-штурмових військах. Минуло два роки, а далі… війна. Не знаю, де він точно був, - і в Харківській, і в Донецькій областях. У найгарячіших точках. Прошу: « Скажи хоча б букву, де саме ти?» Але він відповідав:  «Мама, не можна». З часом ставало вже важче і важче. Він казав: «В мене є погане передчуття… Тут жах. Я люблю Вас… Нікого не звинувачуй, якщо загину». Тричі прощався. Мені теж було тривожно, тряслися руки, але я не могла зрозуміти, що саме сталося. В день загибелі, вранці, Саша  написав: «Я люблю вас усіх!» Наступного дня прийшла страшна звістка про його загибель. Коли хлопці попали під обстріл, він єдиний встиг одягнути каску і бронежилет, ніс броніки  іншим бійцям, але не вистачило декілька кроків. Осколок вцілив йому у бік і пробив легені. Смерть була миттєвою.

Я не вірила. Адже він у мене єдиний. Я не бачила сенсу жити. Після похорону не виходила з дому, боялася людей. Почали відмовляти ноги. Дівчата  з роботи мене підтримували, казали: «Ти повинна жити заради нього! Щоб провідати на цвинтарі було кому. В тебе ще є мама старенька, її треба доглянути». Я зрозуміла, що мені потрібно змінитися, і  почала потроху їсти, бо мама казала: «Ти не їси, і я не буду». Заради неї я взяла себе в руки. Але Сашко зі мною завжди.

Друг Віталій: 

Ми дружили з дитинства. Сашко був справедливим: молодших ніколи не ображав, заступався. В бійку першим не ліз, але міг за себе постояти. А ще завжди був на драйві, любив життя. Коли пішов у ЗСУ, мріяв заробити грошей і купити собі мотоцикла, щоб подорожувати. Говорив, що важко бачити смерті побратимів. Я казав: «Ти фартовий, ти обов’язково повернешся!»Тому що зі всіх передряг він виходив. Хай трішки ушкодженим, але обов’язково виходив. 

Він не повернувся… 

Юля, дружина брата Євгена:

Сашко був для мене наче рідний брат. Він виріс на моїх очах. Коли ми з Женєю почали зустрічатися, ми вели Сашка за руки в перший клас. І потім всі визначні події його життя були разом: випуск зі школи, з училища, проводжали його в армію. Кожну відпустку приїжджав до нас, зустрічався з друзями. Був уважним. Знав, що я люблю солодке, тому завжди приносив шоколадку: «Це тобі, Юлька!» До речі, коли мій чоловік був в АТО, то просив Сашка робити сюрпризи для мене. Він брав ключі від нашої квартири, купував подарунки, квіти, і коли я заходила в кімнату, була приємно вражена. 

Коли у лютому я народила, він попросив фото донечки. Казав: «Боже, яка красуня! Я повернуся і буду її няньчити».

Дев’ятого квітня я спілкувалася з ним востаннє. Казав:  «Я тут заради того, щоб ви жили спокійно».

Він мені сниться. Обіймає і каже: «Не переживайте! Ми живі! Все в мене добре!»

І усміхається.

Євген, двоюрідний брат:

Я старший за Сашка на 10 років, тому ми зростали в різних вікових групах. Але коли він подорослішав, відчувалося, що тягнеться до мене. У Сашка не було батька і хлопець прагнув справжньої чоловічої дружби. Я йому і був не братом, не батьком, а товаришем. Ми мали свої секрети. Згадалося, Сашкові було років 6 і мама йому не дозволяла їсти всякі чіпси, сухарики. А я вже був підлітком і мав якісь кишенькові гроші. Пам’ятаю зайшли в магазин, я кажу: «Саш, може ти щось хочеш ?!» А він: «Хочу, але мама не дозволяє». Я кажу: «Нічого страшного, ми мамі не скажемо». Він так зі здивованою посмішкою подивився і каже: «Я хочу цих ось сухариків…»

Але міцніше ми здружилися вже в дорослому віці. Згадую, як він зробив собі перше татуювання. Такі емоції були! А моя дружина теж хотіла, так він пообіцяв: « Юля, приїду, і щоб там Женя не казав, поїдемо з тобою у салон і наробимо нових тату». 

Я сам колишній військовий. В 2015-2017 роках був в АТО. Ми з ним радилися з приводу того, чи йти йому на контракт. А виходило так, що він мав піти або на рік на строкову службу, або на три роки на контракт. Сашко хотів на контракт і я його підтримав. Сказав тітці: «Дай хлопцеві самостійність. Три  роки - невеличкий строк, але це дасть поштовх на майбутнє життя». І Сашко вибрав ВДВ. Я жартував, коли він приходив у відпустку: «Так що там, уже вмієш головою пляшки розбивати ?!» Він сміявся: «Ще ні…» 

 Коли почалася війна і він попав в цю «м‘ясорубку», я запитував: «Ти не ображаєшся, що я тобі порадив? Не звинувачуєш?»   «Все добре. Ми просто помінялися з тобою місцями. Якщо не я, то хто», - таку почув від нього відповідь. 

Пам‘ятаю, як запитав його: «Як справи ?»  «Мінус 14» . Вже була весна, і я кажу : «Ну і холодно у вас!» А Сашко: «Ні, Жень,  це не температура».  Він бачив смерть, було дуже важко. 

 Жахлива звістка про його загибель  вирвала серце всій моїй родині. Ми згадуємо Сашка щодня. Зі сльозами, зі сміхом, зі світлим сумом. Для нас він живий. 

У Сашка на руці було татуювання: орел обіймає голубку. Він пояснював: «Голубка - це моя родина, я буду завжди її оберігати. А орел - це я, закриваю вас крилами від негараздів». Тепер він злетів високо-високо. Але ми відчуваємо його крила. 

 Ксенія Князева для "Пливе кача"