Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, МОЄ ВОВЧЕНЯ…
Лист матері Галини Олегівни до загиблого сина Івана Комарова
КОМАРОВ Іван Сергійович
(16.08.1995-17.05.2022)
Привіт, сину… Можна, я напишу тобі листа?! Вже рік, як тебе немає на Землі. Але ти все одно є: в моїх думках, у серці. І душа сповнена спогадів і ніжності до тебе.
Моє вовченя… Ти так любив цих сірих хижаків. Твоя улюблена футболка, твоє тату, твій характер - усе про них. Малюк, який народився 8-місячним. До 8-ми років я тебе виходжувала, бо дуже хворів.
Ти виріс «кіпішним», екстремальним, дуже розумним, закінчив з червоним дипломом училище, був відмінним зварником.
Яким ти був класним! Добрим, дуже уважним. Ти ніколи не питав: «Що тобі подарувати ?!» Ти це знав. Тобі подобалося бачити радість в очах близьких, особливо якщо подарунки були неочікуваними. Пам’ятаєш, як згадував: «Мам, я не розумію, як ми в дитинстві ішли тобі за сукнею, ти щось купувала мені і тобі не вистачало грошей на ту саму сукню, за якою ми йшли». Ти потім все своє життя начебто віддячував: дарував мені щось приємне, захищав.
Я старалася бути моїм дітям подругою. Твоя старша сестра навчила мене, що дитина змальства на все має свій погляд.
У моєму дитинстві все було не так. Батько помер, коли мені було 13. А мати завжди старалася продавити своїм авторитетом, зі мною не радилися, за мене обрали мою професію. Коли я вперше закохалась, не могла цього розповісти мамі, навіть щоденника перестала писати, бо мама якось його знайшла і дуже мене сварила.
То коли з’явилися ви з Наташею, мої діти завжди мали свою територію і знали, що «моя кишеня, моя сумка, мій гаманець» - це недоторканне.
Я ніколи не лізла до вас у душу. Якщо не хотіли щось розповідати, не наполягала, але робила так, щоб ви забажали самі. Пам’ятаєш, я казала тобі: «Що б не сталося в твоєму житті, я на твоєму боці і закрию тебе від всього світу. Потім вдома ми з тобою на цю тему поговоримо і ти вигребеш, якщо винний, але там я буду стояти до кінця». Ну і ти мені все розповідав, любив ще й похвалитися. Кажу: «Дитино, ну що ти робиш, ти ж заб‘єшся!» А ти: «Мама, ти не розумієш!» «Чого я не розумію, мій рідний?! Я в 14 років сіла на мопед, в 11 почала стріляти з одностволки, а в 13 ходила з татком на полювання, і я не розумію? Я все розумію, сама такою була». Тато мені казав: «Не забувай, Галина Олегівна, що за твоїм ім’ям стоїть моє». Я вам теж завжди говорила, що в місті знають, чиї ви діти, тому думайте, що робите. І краще розкажіть самі. Тому я знаю, коли ти вперше закохався, коли почав палити, переживаючи бабусину смерть...
Ти завжди мав вибір. Попри хворе серце хотів служити. Тому поставив мене перед фактом: «Мам, проходжу медогляд і йду на контракт». Я заперечувала, адже ж твоя медична картка - це «енциклопедія». Але ти так вирішив. Може, тому що виріс в родині військових і з дитинства чув фразу: «Армія робить із хлопчика чоловіка».
Спочатку був Бердичів, потім Біла Церква, звідти в Десну. Не забуду, коли перед Десною ти приїхав і зрізав мені вишню, верхні гілки. Я кажу: «Навіщо ти це робиш?!» А ти: «Мам , а як мене не буде, хто тобі допомагатиме рвати ці вишні? Я краще зріжу». Я так минулого року наревілася під тією вишнею… Начебто знав, що більше не нарвеш тих ягід.
На Новий рік ти приїхав у відпустку. Спізнився на поїзд, то примчався на таксі з самої Мар‘їнки. Говорив: «Мам, ну що таке гроші?! Ми не знаємо, буде те завтра чи ні».
Сину, коли ти йшов в армію, я на тебе дивилася і думала: «Коли ти вже подорослішаєш? Таке молоде щеня, безтолкове, яке крутиться за своїм хвостом. З Десни приїхав: підліток-вовченя, але вже з настороженістю в погляді, а на Новий рік став дуже різким у рухах. Як щось ворухнеться - ти на сторожі. Молодий загартований мисливець. Вже не хлопчик - чоловік!
Але погляд мав втомлений. Навіть перестав дзвонити з відеозв’язком, щоб я не хвилювалася. Страху в розмовах не було. На всі мої запитання відповідав: «4.5.0, мамо! Все добре! 4.5.0! Не розводь сирості!»
Ми телефонували один одному щоранку. Дев‘ятого травня розмовляли востаннє:
«Мам, не ігноруйте тривоги, тому що нам дали повну бойову готовність». А потім - тиша. Я два дні не знала, де моя дитина і навіть помислити не можу, що відчувають батьки, які шукають своїх місяць, рік… Потім мені сказали, що тебе поранено. Я кинулася по лікарнях Дніпра. Знайшла. Дізналася, що за 5 днів ти переніс п‘ять операцій, із твоїм слабким серцем ти все витримав. Але в тебе були поранені майже всі внутрішні органи, найбільше легені. Медсестра, яка з тобою спілкувалася, розповідала, що ти був у свідомості, посміхався, навіть підморгував медсестричкам. Все як завжди! Один раз ми бачилися по відеозв‘язку, ти не міг говорити, але скорчив мені мордочку, мовляв, «Попався, мам!».
Ввечері 16-го тобі стало гірше, 17-го стан стабілізувався. Але за півтори години мені сказали, що тебе не стало. Я не змогла тебе побачити живого. Мене не впустили. Як фельдшер я розуміла, що це реанімація, а не цирк. І в лікарів немає часу на родичів, їм потрібно хлопців рятувати, а не відкачувати непритомних матерів. Їм було не до нас.
Не побачила. Не вірила. Неправильно просила Всесвіт. Я хотіла тебе обійняти, а треба було, щоб ти обійняв мене. Вже я тебе того дня наобіймалася…в труні.
А ті батьки, яким привозять закриту? Як це прийняти і відпустити? Твій татко зустрів знайомого і той сказав: «Ти знаєш, я тобі заздрю! Ти свого сина хоч похоронив. Мій був в Оленівці, в тих списках загиблих від вибуху… І я не знаю, чи віддадуть мені його тіло».
Так що мені пощастило, дитино моя. Я знаю, що тебе не тягають собаки, знаю, де ти лежиш - поряд з бабусею і дідусем. Від дому до тебе 7 хвилин пішки. Але я стараюся тебе не тривожити. «Тримайся!» - казали люди. А за що триматися в той момент?! За домовину? «Час лікує», - говорили вони. Ні, час не лікує, він вчить із цим жити.
А мої друзі-мусульмани казали по-іншому: «Плач, сестро, плач! Ти повинна виплакати своє горе, плач три дні, а потім відпусти. Бо якщо ти весь час плачеш, Бог дає йому сирість, а коли усміхаєшся та згадуєш щось хороше, дарує сонце. Тому потім - не смій. Душа повинна піти і ти не маєш права її затримувати».
Я стараюся, сину, але це складно, бо ти всюди. Вийшла на вулицю - там вишня, зайшла в хату - там теж все про тебе: шпалери, які клеїли разом, картини, які ти надсилав, а Наташа їх розмальовувала. Вибач, синку, ми їх зняли, бо дуже боляче.
Я думаю над тим, чого ти мене навчив за своє коротке життя?! Жити тут і зараз! Не зависати у минулому! Не думати про завтра! Бо якщо не житимеш сьогодні, то і завтра не настане. Ти навчив нічого не боятися! Завжди ходив по лезу ножа, міг залізти на височенну жердину, щоб дізнатися, чи зможеш ти ще й це.
Пам’ятаю, ти розповідав, що на нулі ви годували вовків, виставляючи їжу за периметр. З темрявою вони приходили. Я тебе питала, чи не страшно було? Ти казав, що вовк підходив, дивився на тебе і не ховав погляду. Ти теж дивився йому прямо в очі. Не страшно! І тоді вовк ішов першим. Вже пізніше я читала, що коли вбивають вовка, він дивиться в очі свого кривдника до останнього, поки звіра не покине душа. Ти був вовком, сину! Справжнім!То чи маю я право бути слабкою?! Ти ж пам‘ятаєш мої тату на латині: «Familia mea arx mea est» «Vivere militare EST»: «Моя сім’я - моя фортеця» та «Життя є боротьба». То твоя мама боєць, не сумнівайся! Я зроблю собі ще одне татуювання - з вовком, і твоя сила буде зі мною завжди. А коли ти прийдеш до мене в щасливому сні і запитаєш: «Як справи, мам?!» Я відповім: «4.5.0 , синку! 4.5.0!!!» І обов’язково додам: «Я так люблю тебе, моє вовченя…»
Ксенія Князева для "Пливе кача"
Іван Комаров, 1995 року народження, був навідником зенітного взводу зенітно-ракетного полку. Причиною смерті воїна стало поранення, отримане 9 травня 2022 року під час захисту України. Помер захисник 17 травня 2022 року.