Родина

Іван та Ірина Кожуховські мали спільних майже 20 років, помережаних приємними, веселими, ніжними, романтичними, яскравими спогадами. До розповіді дружини Ірини додає спогади про Івана її сестра Марина. Вона так тепло відгукується про сестриного чоловіка, що розумієш: той справді вмів розрадити, підтримати, заспокоїти. Рідні кажуть, що Іван в будь-якій ситуації шукав вихід, завжди допомагав тим, кому було потрібно.

Ми не починаємо розмову з сумних питань про війну і загибель, адже хочеться, щоб Івана Кожуховського земляки пізнали як людину, яка жила поряд з ними сорок років. Тому спочатку говоримо про те, як Іван завоював серце майбутньої дружини.
— Наше знайомство — дуже романтичне. Я була дружкою на весіллі у двоюрідної сестри, а Іван — боярином у свого брата. І моя мама, ніби щось знаючи наперед, сказала: «Ну ось тобі, зятьок, борщ». Після весілля я поїхала відпочивати на море, а він чекав мого повернення. Потім запросив на день народження до своєї хресної і вже тоді запропонував зустрічатися, — пригадує Ірина. — Ось так у 2003-му ми познайомились, а через рік справили весілля. 

Ірина та Іван мають двох дітей. Донці Мирославі вже 19 років, сину Ярославу — 17, і для них батько був готовим на все. 

— Для дочки був авторитетом, вона прислухалася до нього. Іван любив спілкуватися, характер мав врівноважений, і вона така ж, тож легко знаходили спільну мову. 

Із сином Іван Кожуховський мав спільне захоплення — футбол. 

— Іван любив цю гру, а син ходив на секційні заняття. Вони разом матчі дивились, могли кричати «гол!» навіть серед ночі, — з усмішкою розповідає про захоплення чоловіка Ірина. — А ще — рибалити: чи виходило щось зловити, чи ні, але на риболовлю ходив із задоволенням. 

У 2022 році донька Мирослава закінчувала школу й Іван дуже хотів потрапити на випускний, а потім підтримати дитину на вступі. Збирав відпустки, щоб мати можливість якомога довше побути з ріднею. Але через активні воєнні дії навідатися додому не вийшло, зумів лише присилати Мирославі відео з окопу — казав, що доня молодець, він нею пишається та жалкував, що не може бути поряд. 

Завжди думав про людей 

Ірина говорить, що Іван міг знайти спільну мову і з малими, і зі старими. А її сестра Марина додає, що його всі любили, був душею будь-якої компанії. А ще Ірина пригадує, що Іван старався нікому не відмовляти у допомозі. Міг знайти рішення навіть у безвиході: 

— Ми часто їздили в село, Іван любив там працювати. Допомагав усім, хто попросить. Він старався і вдома зробити, що потрібно, і комусь допомогти. Йому було важливо, щоб комусь було добре й не зважав, болить у нього спина, коліно чи ні. 

— Коли я щойно народила й мені не можна було підіймати важке, Ваня їхав з іншого кінця міста допомогти знести дитячий візочок, а потім підняти в квартиру. Моя донька так його любить, він з нею теж знаходив спільну мову. Я розлучена, тож Ірин Ваня завжди допомагав: щось прикрутити-прибити, проводку поміняти, з дитиною посидіти. Ніколи не відмовляв, — водночас крізь сльози та усмішку розповідає Марина. — А скільки він Ірі сюрпризів робив. Приїде зі служби, дзвонить у двері, Іра відкриває, а він з величезним букетом, з подарунками для дітей. Умів дивувати, вмів залицятись навіть після багатьох років спільного життя. Він дуже мало відпочивав. Не бачив, як ми кажемо, всього різноманіття життя. А, може, якраз навпаки? Шкода, що сестра з чоловіком не мали можливості багато часу бути разом. 

Дитячі роки

Таким привітним і щирим Іван Кожуховський був з дитячих років, з юності. 

— Мама Івана казала, що у школі він бешкетував, міг і вчительці якісь приколи влаштувати, — каже Ірина про дитячі роки чоловіка.

А, можливо, не шибеником був Іван, а просто цікавою та неординарною дитиною. Це підтверджує його вчителька, а нині волонтерка ВО «Разом» Інна Титаренко. Вона знайома з Іваном ще з початкової школи, адже часто ходила туди на заміну.

— Він зростав у мене на очах із малесенького, кумедного, грайливого хлопчика до одинадцятикласника, а потім студента, який навідувався до рідної школи, — розповідає Інна Миколаївна. — Любив у футбол грати, пожартувати, рухливий, вигадливий, креативний, завжди усміхнений і привітний. Ще в школі вирізнявся якоюсь особливою людяністю, його очі випромінювали доброту, а в голосі звучала щирість. На всі зауваження реагував спокійно: «Гаразд, гаразд, я виправлюся».

Мрія — стати вчителем 

Російсько-українська війна стала поштовхом до появи в Івана Кожуховського  мрії — він вирішив стати вчителем історії. У 2018-му став заочником історичного факультету УДПУ. Коли розпочав навчання, деканом істфаку був Анатолій Олександрович Карасевич. Він знав Івана як дуже ерудованого студента, що неодноразово розповідав про факти з історії України та Уманщини, підтвердження яким потім звучали на міжнародних наукових конференціях. 

Війна

Без цього слова неможлива розповідь про загиблого в бою захисника України. Наша розмова з рідними Івана Кожуховського перетікає на цю тему сама, без  додаткових запитань. 

Іван Кожуховський пішов захищати Україну ще в 2014 році, добровольцем. Спершу кілька років поспіль був прикордонником, адже в цих військах в юності проходив строкову службу. 

— Іван пішов захищати Україну зі словами: «Хто, як не я?» Казав, що діти ж не підуть на війну. Він тоді навіть не зізнавався, де перебуває, говорив, що служить у Бердянську біля моря. А насправді вони в такій скруті були — ні зброї, ні забезпечення, з калюж воду доводилось пити, — розповідає Ірина. 

Це були важкі роки війни, важкі бої, перші втрати, перші загиблі друзі та побратими. «Довжанський котел», про який мало згадують, — забрав не одне життя, там Іван втратив земляка. 

Ніхто не створений для війни, але Іван Кожуховський розумів, що ворога потрібно перемогти зараз, щоб ця війна не дісталась нашим дітям. Тому у 2018 році він підписав річний контракт і служив у 79-й бригаді, попри те, що дуже боявся висоти. 

— Разів п’ять він стрибав із парашутом. Звісно, страшно було першого разу, на другий сказав: «Так якось». А потім вже: «Так, як треба» — страх минув. Був десантником, мав маруновий берет, — говорить Ірина.

Згодом підписав трирічний контракт і продовжував виборювати Україні волю.

— Іван приходив до нас у штаб у 2021 році, ми переконували його залишатись удома. На що почули: «Я повинен бути там разом з хлопцями. Треба вигнати цього московського окупанта з нашої землі». На наші аргументи, що є ж багато інших військових, відповідав: «Є, але там потрібні такі, як ми, — з бойовим досвідом. Слід витіснити ворога, вигнати з нашої країни, і коли вже буде перемога, тоді можна повертатися додому. Якщо ми цього не зробимо, то війна ніколи не закінчиться. А я не хочу перекладати це на плечі своїх дітей. Цю проблему повинні вирішити ми». Він казав, що краще на фронті буде він, ніж недосвідчений молодий хлопець. 

Перед початком повномасштабного вторгнення у лютому Іван встиг приїхати у відпустку. Провідав маму, яка на той час лікувала серце в Черкасах, відбув весілля у родички, де побачився з рідними та друзями. А вже 14 лютого — знову на Донбас. 

— Коли почалось повномасштабне вторгнення, Іван дуже боявся за дітей. Казав: «Куди хочеш тікай, але бережи дітей». Але ми залишились у місті, — розповідає Ірина. 

У 2022 році Іван був командиром відділення. Своїх, ще вчора цивільних бійців  називав дітьми й намагався навчити кожного, ділився військовим досвідом, піклувався, щоб берегли життя, тому мав авторитет і довіру побратимів. Він відмовився від операції, щоб залишатися біля своїх хлопців. 

— «Дуже позитивна людина. Таких більше й немає», — казав про Івана його побратим, з яким я поспілкувалась тут у госпіталі, коли він лікував поранення, а чоловіка поставили на його місце, — пригадує Ірина. 

— Він розповідав, що його надихали українські хлопчаки 22-25 років з різних областей України, різних спеціальностей, ще неодружені, але з дуже глибокими думками. Тому він повинен бути біля них, — зазначає волонтерка Інна Титаренко.

Ірина розповідає, що Іван Кожуховський на питання про повномасштабний наступ росіян 2022 році відповідав, що в нас і так війна з 2014 року. Вона згадує, що у перші дні великої війни Іван з побратимами мали завзятий настрій, який поступово стирався нескінченними боями, загибеллю побратимів.

— Де було найгарячіше, туди їх і везли. Коли я запитувала, чому їх, він пояснював, що вони бойова бригада, тому завжди перші в гарячих точках, — говорить Марина.

— Їх на відпочинок тоді не відпускали, хлопці потомились. Іван казав: «Хоч би виспатись». А через кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення вже казав, хоча б залишитись живим. Завжди просила його так не говорити, — згадує Ірина.

Та війна безжальна, а ворог жорстокий. 

— Після 24 лютого вже не було можливості часто спілкуватися. Розмов і дзвінків ставало все менше. В липні 2022-го Іван тиждень не виходив на зв’язок. Ми дуже злякалися тоді. У четвер, 7 липня, його мама повернулася з лікарні, й наступного дня ми їхали у село — я не знала, як їй казати, що Іван так довго не виходить на зв’язок. А тут він подзвонив. Ми так зраділи! «Мені треба дуже далеко йти, щоб знайти мережу й подзвонити», — пояснив тоді Іван. Ми поспілкувалися, він пообіцяв набрати пізніше — мав таку можливість. Але більше я дзвінка не дочекалась. А в понеділок мені повідомили, що суботнього ранку 9 липня мій чоловік загинув. Дякувати Богу, що його привезли, що ми попрощалися…

Коли загинув Іван Кожуховський, був важкий бій, тривав артобстріл. Того дня поклали життя багато наших захисників. 

Вікторія Шибінська-Коваль для проекту «Пливе кача. Умань»