«Батько був дуже веселим, – згадує Ірина, донька Анатолія Горобця. –Коли він був на війні, я запитувала:  «Ну як там справи?! А він постійно відповідав: «Ну, доця, як у санаторії! Годують!» В очах було одне, а говорив інше. 

Батьки розлучилися, коли мені було 6 років.  Спочатку я спілкувалася з татком кожні вихідні. Ми гуляли, їздили на море. Папа – це був мій відпочинок! Пам’ятаю, що мама мені забороняла їсти щось шкідливе для здоров’я. А у батька в селі  Піківець був свій продовольчий магазин. Тож коли я їхала до нього, заходила туди і набирала всього. А потім ми з прабабусею, наче подружки, їли чіпси, цукерки та дивилися серіал «Кармеліта». Спогади дитинства…

Я навіть не сумнівалася, що він піде у військо. На початку війни татко працював у Києві і відразу покинув роботу. Коли я йому вперше зателефонувала, він був у теробороні, а на початку березня вже пішов на передову. 

Звідти він мені телефонував щодня, зранку і ввечері, і ми дуже довго говорили. В основному або «ні про що», або про майбутнє. Батько мав великі плани. Війна завадила мрії поїхати до Америки. Вже були готові документи, але він сказав: «Поки не відвоюємо наше, нікуди не поїду». 
Якою я б не була патріоткою нашої країни, але не хотіла б, щоб мої рідні були на війні. Гинуть люди, і ми дуже страждаємо. Проте батько казав: «А хто, як не я! Ти знаєш, що таким, як я, треба бути на війні». 

А яким це, запитаєте ви?! Дуже хоробрим, завзятим, із запальними очима, які нікого і нічого не бояться.

Коли мама ще була вагітною, вони трошки посварилися з батьком і  вона жартома сказала: «Поїду до своєї мами (насправді вона збиралася до неї в гості). Батько приїхав, став на рейки і зупинив поїзд. І про нього написали в газеті. Ось таким він був! Вогонь! Якимось дивовижним чином робив так, що збувалося все, як він хоче. 

Коли ми зустрічалися з хлопцями – батьковими побратимами, вони розказували: «У  нас бійці ділилися на молодняк і на тих, кому за 40. Анатолію було 46 років, але він  як відрізав: «Я з дідами спілкуватися не буду! Мені краще з молодняком». 

Старші менш рухливі, а він увесь час був серед молодих і завжди ішов першим. Він не боявся йти на ворога! «На наших очах у нього біля вуха кулі пролітали», – згадували хлопці. А батько сміявся: «Та я живучий!»

А й правда! Часто в житті фортуна була на його боці. Згадую, як він курив на балконі  7-го поверху,сперся на балку, та не витримала  і батько почав падати. Зачепився десь на 4-му  чи 5-му, підтягнувся і виліз.

Тому – не боявся! Нікого і нічого! В бій – першим! Завжди. Так і говорив хлопцям: «Я попереду, а ви за мною».

16-17 червня розгорілися запеклі бої під Сіверодонецьком і там було дуже багато поранених: бійці ЗСУ, Нацгвардії, були загиблі. 

За тиждень до цього вони з хлопцями віджали «Хамер» у русні. Автомобіль стояв, його не могли завезти. Навіть техніки нічого не могли вдіяти і вже на нього «забили». Тоді за справу взявся татко, бо він колись був  водієм. І завів! За день до страшних боїв. 
Тепер я думаю, що на той момент це була справа його життя, завдання від Бога – завезти ту машину. Бо завдяки цьому він один (інші боялися ) на «Хамері» їздив на самий передок  до ворогів і забирав наших бійців – поранених і загиблих. Два дні він їздив і вдень, і вночі – підіймав їх, віз на порятунок. Хлопці казали, що за цей час він вивіз декілька десятків чоловік, переважно поранених. Одного такого я випадково зустріла вже після батькової  загибелі. Чую: «Нацгвардія, перший президентський батальйон, 3027». Я кажу: «Мій батько був там… Горобець Анатолій». Дивлюся, а в цього чоловіка сльози на очах: «Він врятував моє життя. Я був непритомний, коли мене забирали, а потім хлопці сказали, що мене Горобець вивіз». Яке це відчуття – дивитися в очі людині, живій завдяки твоєму батькові…

Я часто переглядаю його фото,  їх дуже мало. Є відео, на якому мені рік. Велика компанія: родина, найближчі друзі. Мене хрестили, мені обрізали чубчика.  Дивлюся і думаю: «24 роки минуло, і вже багато кого немає на цьому світі, а дехто просто не присутній в моєму житті. Де всі ці люди?! Як все змінюється». Тому потрібно цінувати справжнє, кожну хвилину спілкування.  Якщо б не війна, я все одно йому б  зателефонувала.  Лише не знаю, коли. Він постійно по телефону говорив, як мене любить  і чекає онуків… 

Я розумію, що життя триває далі, але не можу відкинути минуле. Кожного дня його згадую і туди повертаюсь. Там було добре. І люди щиріші. І батько живий. 

Він залишив після себе, як мінімум, вічну пам’ять і свій непереможний героїзм. Який, хочу вірити, вселив і в мене», – закінчує свій монолог Ірина.