Лариса Барилюк:
ЧОЛОВІК ІЗ СИНОМ У ПЕРШИЙ ДЕНЬ ПІШЛИ ДО ВІЙСЬККОМАТУ
БАРИЛЮК Юрій Авксентійович
(03.04.1962-07.03.2022)
— Я падала до такої глибокої криниці, що не бачила дна. Її стінки були покриті товстим шаром інію. Прокинулася, скована жахом. Думала, що той сон про мій кінець. Знаєте, десь так воно і вийшло, бо за декілька днів я втратила чоловіка — мою опору і друга, просто частинку себе.
7 березня минає рік, як проклятущий осколок російського снаряда обірвав життя уманця Юрія Барилюка, залишивши лише спогади про найдорожчу людину.
Ми говоримо на кухні з дружиною Ларисою. Це була якась паралельна реальність: ще торік, а часом видається — зовсім недавно, тут сиділа я, поруч мій чоловік, навпроти Юрій, а Лариса частувала нас чаєм… Тепер цей великий будинок, який подружжя купило скількись років тому, де власноруч зробили ремонт, де будували плани, став надто великий.
— Мене й досі вбиває туга за Юрою. Це настільки важко, що не можу передати. Так несправедливо, що його більше немає. Він дуже цінував життя, близьких людей, завжди приходив на допомогу, де був потрібний.
Одружилися ми швидко. Він щойно повернувся зі служби, було весілля наших спільних знайомих і там ми вперше зустрілися. Мене спочатку навіть відмовляли, бо я типу міська, моя сім’я з Умані, а Юра з Цибулева — села в Монастирищенському районі. Але ні разу я не пошкодувала за свій вибір. Звісно, ми часом ображалися, сварилися, але це не було отак, як собі уявляють люди. Юра завжди вчився, удосконалювався, не зависав на проблемах, а намагався вийти з них — заради себе, заради сім’ї, і я це бачила, цінувала.
За все життя різного було, переїздили з міста в місто за роботою, заводили велике господарство. Росли діти Діма та Аня. Чоловік ніколи не цурався роботи, не гордував, і з часом поруч з ним я настільки впевнилася, що все буде добре, що ми все переживемо і з усім справимося.
Коли у 2014 році розпочалися масові протести, чоловік згуртувався з хлопцями і чергував на блокпостах на трасах, став десятником у Самообороні.
Ярослав Балановський, викладач Уманського державного педуніверситету ім. П. Тичини, учасник Сомооборони:
«Мені випала честь бути знайомим із цією людиною. Це справжній патріот нашої країни. Я часто запрошував його на зустрічі зі студентами. Ніколи не відмовлявся, завжди приходив, знаходив підходящі слова для розмов, аргументи. Це була велика морально-виховна робота з молоддю».
Потім поїхав на Нові Петрівці. Я не могла його спинити. Сердилася, що в останній момент він зі мною не порадився, що поїхав на війну, і слова не сказавши. Від тієї безвиході просто задихалася, але він знав мене, знав, що я стишуватиму його запал, тому не сказав, і так само знав, що з часом його зрозумію.
Отак він і потрапив на Донбас у складі Національної гвардії, батальйону імені генерала Кульчицького.
Микола Білан, побратим:
«Ми були в першій хвилі добровольців із нашого міста. Хлопці були різних професій і різного віку. Лише мені і Юрі було за п’ятдесят. Так і здружилися, трималися разом. Людину завжди видно у критичний момент. От я знав, що на Юрка можна покластися, що він прикриє, що це надійний тил. Як по старшинству, часто наше слово було зверху, любив справедливість, порядок і це дисциплінувало хлопців. Завжди був веселий. Ситуації були різні, але не було отого «все пропало», ми були мотивовані».
Вперше на Карачун під Слов’янськом, вдруге у Вуглегірськ під Дебальцевим. Далі здоров’я дало збій і почалися лікарні. Аби заглушити болючий артроз, перейшов на сироїдення, відмовився від м’яса і майже більшості їжі. Вкотре була вражена його силою волі, Юра протримався 30 днів, значно втратив вагу, але очистив організм.
Тоді почуття справедливості, патріотизму настільки загострилися, що це стало в його системі світосприйняття чи не головним — віра, держава, сім’я. В цьому він був чітким і послідовним. Перечитав усю Біблію, а згодом ми почали ходити до наставника.
Іван Кузьменко, волонтер:
«Свого часу Юрій узяв мене під опіку, коли я проходив службу далеко від Батьківщини. Десь він почув, що там є земляк, розшукав мене. Його чесність, справедливість, відданість Україні стали для мене прикладом. І вже зараз, коли мені потрібно прийняти важливе рішення, я думаю, що б на це сказав Юра, чи гідно я вчиню. Сьогодні він мірило моєї совісті».
Завжди був учасником громадських заходів. Їздив з уманцями до Верховної Ради відстоювати честь і гідність кіборга Олега Герваса, якого депутат ВР від нашого округу назвав мародером і вбивцею. Брав участь у мітингах проти підвищення цін. Якось в Умані розгорівся сильний протест проти закриття шкіл. Ну Юра ж теж там був. І в один момент зійшлися в перепалці з депутатом Верховної Ради по нашому округу. Той не давав потім проходу, завели кримінальну справу, яку закрили тільки після смерті Юри.
Проводив багато часу з онуками. Давид — синів хлопчик — практично виріс на його руках, він глядів його мало не з народження.
Донька Аня:
«Для нас тато був і завжди буде еталоном мужності, сміливості, турботи і батьківської ласки. Він подарував мені щасливе дитинство. Його настанови і поради допомогли сформувати правильні цінності такі, як сім’я, турбота про дітей, повага до чоловіка, любов до життя. Він сам таким був і нас навчив вперто йти до цілі, навіть коли весь світ проти. Мені його дуже не вистачає…».
Напередодні повномасштабної війни ми всі добре розуміли, до чого йде. Я усвідомлювала, що він знову піде. Потім дізналася, що вони з сином готувалися, збирали речі, складали план дій, тільки нічого нікому не казали.
Коли російські ракети полетіли по всій Україні, Юрій разом із сином пішли до військкомату. Записалися до 72-ї бригади, і в той же день їх повезли до Києва. Спочатку патрулювали метро, а потім закинули на Горенку Бучанського району.
Син Дмитро:
«Не встигли ми прибути на місце, як командир подає команду: «Врозсип». Усі вискакують із КрАЗа, над головами летить, вибухає. Це був перший мій досвід на війні. Було дуже жорстко, я навіть не очікував такого. Тоді батько доволі спокійно мені сказав: «Синку, оце отака вона, війна». Саме завдяки тому, що він був поруч, я зміг витримати цей перший удар і продовжив шлях далі.
Я пишаюся своїм батьком. Як сім’янином — зараз багато чого згадую, переосмислюю і зовсім по-іншому бачу його. Як людиною, що прожила цікаве насичене життя. Як громадянином свої країни, бо він без вагань пішов на її захист. Минув рік, як його немає, це непоправна для нас втрата, але в моєму серці він назавжди, я відчуваю, що він з нами».
Це був день народження нашої внучки. Юра набрав зранку, привітав, бо ми всі були тут разом. Сказав, щоб святкували, бо це дитина. А вже по обіді зателефонував син — і життя пішло обертом.
7 березня річниця, як загинув мій чоловік. Біль вже не ріже серце, але й нікуди не зникає. В середині просто велика-велика пустка, яку нічим не можу заповнити. Раніше було багато роботи, необхідно все встигнути — в руках вогонь горів. Тепер ідеш вулицею і розумієш, що тобі просто немає куди поспішати.
Моє смирення зараз — це віра. Я продовжила ходити до нашого з Юрою наставника. Намагаюся там знайти відповіді на питання, на які життя так мені і не відповіло. Підтримую сина, який продовжує службу, доньку, яка за декілька днів до війни стала мамою, чекаю в гості онуків і буду гідно триматися заради світлої пам’яті мого чоловіка.
Спілкувалася Олена САМОТОКА
Штаб-сержант Юрій Барилюк загинув 7.03.2022 при обороні Києва, с. Горенка, Бучанський район. Указом Президента України №134/2022 нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).