Дитинство і юність Михайла Ніконця

Народився Михайло 16 червня 1992 року в місті Умань Черкаської області. Навчався в Уманській міській гімназії та в загальноосвітній школі №5. У дитинстві був рухливим, енергійним, ріс цікавим, допитливим, непосидючим. Михайло відвідував майже всі гуртки, які були в школі, мав талант до музики, грав на музичних інструментах, зокрема на акордеоні та сопілці, володів приємним тембром голосу, гарно декламував та співав. Зі спорту він любив кататися на велосипеді та скейтборді, займатися паркуром.

Після закінчення школи Михайло вступив до Уманського професійного аграрного ліцею, де здобув професію слюсаря з ремонту автомобілів. Відтак працював за спеціальністю на станції технічного обслуговування.

Його війна за Україну почалась в 2014 році на Майдані, а саме у лавах новоствореного «Правого сектору. Михайло з 18 років жив окремо, у своїй квартирі. Всі рішення він приймав самостійно, мама про них дізнавалась, коли вони вже були прийняті і здійснені. Син був добрим, справедливим, вільним, тому його мотивація піти на Майдан очевидна — там хлопці стоять за волю, їм потрібно допомогти і самому боротись за наші цінності». 

Бублік

Друзі та однолітки Михайла Ніконця з Умані знають і пам’ятають його як Бубліка. Це був його нікнейм в інтернеті ще з дитячих років.

Тому коли у листопаді 2014 року Михайло долучився до полку «Азов», йому вже не шукали і не добирали  позивного. Служив у 2-й сотні, яка пізніше отримала назву «Залізна» і стала 2-ю ротою 2-го батальйону. У рядах цього підрозділу Бублік пройшов Павлопіль-Широкинську наступальну операцію в лютому 2015 року, під час якої гідно проявив себе як воїн. Після боїв за Широкине наступила фаза оборони зайнятих рубежів, яка тривала до виведення полку на місця дислокації. Про те, що син в АТО, Тая Ніконець дізналась тільки через пів року, коли хтось із знайомих показав фото. Михайло там у військовій формі. Тільки тоді він зізнався, що служить в «Азові». 

У 2016-му Бублік вирішив повернутися до цивільного життя. 

Повномасштабна війна. Маріуполь

Початок повномасштабного вторгнення застав Михайла у рідній Умані. Він, як і більшість азовців (адже колишніх азовців не буває), не вагаючись вирішив повернутися на службу та знову воювати за свою землю. Син одразу ж здзвонився зі своїми побратимами, які перебували в Києві, та пішов до них. Пішов пішки у Київ. Потім цей підрозділ став відомим як «ССО «Азов», а зараз — 3-тя штурмова бригада. Михайло виконував бойові завдання в Києві, Ірпені, Бучі. А потім повернувся в Маріуполь.

Бублік став одним із тих сміливих відчайдухів, які у березні 2022 року зголосилися полетіти у повністю оточений переважаючими силами противника Маріуполь. Хлопці усвідомлювали, наскільки там важка ситуація, та проявили істинну мужність і героїзм, зважившись на ці зухвалі польоти. Про те, що Михайло перебуває у заблокованому місті, Тая Ніконець дізналася 2 квітня, коли він вже 10 днів був там, а вона весь цей час думала, що її син у Києві. 

Тож 24 березня Бублік у складі десанту полетів на гелікоптері на виручку побратимам. Це був виліт у безсмертя. 

Михайло писав мамі короткі повідомлення.

«Мама, я в Маріуполі, живий, все нормально».

«Мам, не хвилюйся, я там, де хотів бути». 

«Я не боюсь померти, я боюсь, що не побачу більше вас». 

А ще воїн постійно повторював: «Усе буде Україна!»

Михайла з побратимами з гелікоптерів розподілили в підрозділи, де потрібні були люди. Спершу він перебував у районі порту, потім бої в місті. А 15 квітня був у числі тих, кому вдалося прорватися з Правого берега на «Азовсталь».  Цей день — чорна сторінка в історії «Азову», тоді полк втратив багатьох славних бійців.

«Тая, мені вручили орден Давида посмертно. 15 квітня річниця як загинув Давид, це Ваш Син тягнув його до госпіталю «Азовсталь» важко пораненого. Слава таким захисникам!» — Раїса Олексіївна, тітка Хаябуса.

Якось уночі Тая запитала, чому син не спить і онлайн, у відповідь Бублік жартував: «До 2-ї не поспиш, бо «тушки» херачать, після 2-ї почнуть «сушки», от тоді можна поспати», маючи на увазі безперервну роботу ворожої авіації по захисниках Маріуполя. 
У Маріуполі на стінах Михайло залишив свої написи. Один із них — в готелі «Посейдон» на Приморському бульварі, 19: «Время — времячко. Вода — водичка».

Останній бій

Пройшовши жорстокі бої в Маріуполі, пекельні бої на «Азовсталі», 14 травня разом з побратимами Тасманом і Кияном, командир відділення, сержант Михайло Ніконець прийняв свій останній бій, отримавши поранення несумісне з життям. Він назавжди зостався захищати останній бастіон Маріуполя «Азовсталь».

Він зійшов з неба на допомогу побратимам і повернувся туди назавжди в небесний пантеон Героїв, ангелом - охоронцем України. 

Побратими, які пліч-о-пліч з Бубліком воювали у Маріуполі, так відгукуються про нього:

«Бублік був безстрашним шибайголовою, часом міг лінуватись, але при цьому був добрим, веселим і завжди приходив на допомогу. Це була незвичайна людина. Його усмішка назавжди залишиться в моїй пам'яті», — Борис.

«У найважчих боях він був як риба у воді. Люди до нього тягнулися і знали, що з ним можна йти на завдання. Це я можу сказати не лише від себе, але й від тих, хто був з ним на позиціях», — Сергій Бухгалтер. 

«Бублік — хоробрий воїн, який прилетів в оточений Маріуполь на допомогу побратимам. З перших днів він усіх нас підбадьорював і піднімав настрій своїми жартами. На полі бою був безстрашним та робив неймовірні речі, ми обов'язково зустрінемось, друже», — Назар Гренка.

Короткий нарис про Михайла Ніконця є в книзі «Очі Маріуполя. Українські супергерої. Азовсталь». Також сьогодні відбуваються виставки в різних містах України і за кордоном, під час яких розказують про героїв із «Азовсталі» — там обов’язково є й про Михайла.

Таїсія Ніконець, Вікторія Коваль
 для проєкту «Пливе кача»