Ми знайомі  практично з дитинства, знали про існування один одного, але не спілкувалися. Одного разу я йшла вулицею, він обігнав на мопеді, запросив поїхати на Буг. Після того почали зустрічатися. Через рік зіграли весілля. Добрий, відкритий, веселий – саме «та половинка». У нас народилася Анічка. Татова доця. Вона і характером схожа на нього, і звички та слова чисто Сашині. Потім Андрійко. Нещодавно син знайшов у шафі старий фотоапарат, відкрив, а там фото зі щасливого життя, ще діти малі і ми всі разом. Спогади нахлинули. «Дивись, який я тут маленький. А зараз такий  високий, вище за папу».

Саша був майстром на всі руки. За професію токар-фрезерувальник. Я ніколи не турбувалася, що вийде щось з ладу, знала: він усе зробить. Ми і шпалери разом клеїли, і навіть не сварилися. Знаєте, тепер у мене  таке відчуття, особливо коли щось вдома зламається, що це він ремонтує, але моїми руками, бо я вже не знаю, де ті знання беруться. 

Жили скромно, від зарплати до зарплати,  доки живі були мої батьки, садили город. У будні на роботі, а вихідні ­– в село. А там і покосити, і викопати, і дерева спиляти. Намагалися встигнути все за один день, щоб у неділю йти до церкви. У мого татка була невеличка пасіка. Коли батько вже не мав сил доглядати вулики, він сидів і підказував, а Саша приймав ці знання, знаходив в інеті, як краще цю справу вести. В 2022 році в чоловіка вже було 10 вуликів. Посеред лютого він їх оглянув, дуже радів, що жодна сім’я не пропала. Мед ми використовували для родини, роздавали друзям. Це була його мрія: тиха старість у будинку з пасікою. Але не склалося…

Олександр Степовик був мобілізований ще в 2014 році. Тому в перший день повномасштабного вторгнення, коли родина прокинулася від вибухів, він узяв військовий квиток, прочитав припис, коли повинен з’явитися у випадку воєнного стану, зібрав речі і пішов. 

«Він був цивільної людиною, але дуже правильною, – продовжує Алла. – Наступного дня  вони вже були під Києвом і ночували між Бучею й Ірпенем на сирій землі. В Мощуні, захищаючи Київ від навали ворога, він казав: «У мене все добре, як на курорті». А сам по 2-4 дні не виходив на зв’язок. Уже потім я дізналася, в якій бригаді він був, що багато побратимів його загинуло».

Я чомусь сподівалася, що все буде добре. Ми так за нього молилися, ми дуже просили, щоб Господь зберіг його. Саша був віруючою людиною. Ми вінчалися, хрестили дітей у Свято-Троїцькій церкві. Він дуже поважав отця Олександра, питав поради. Батюшка знав нашу родину. 

Потім ми  з дітьми на 4 місяці виїхали до Польщі, дуже щирі люди надали нам житло, роботу. Саша приїхав у відпустку на початку травня на кілька днів. Я примчала в Україну, це була наша остання зустріч. Так шкодую, що не взяла з собою дітей. 

6 липня він написав: «У мене все добре, ніч пройшла тихо. Я всіх вас люблю». Того ж дня, о 13:00, стався танковий обстріл. Одразу загинуло п’ятеро воїнів, їх засипало у бліндажі. Наступного дня їх розкопали. Один  хлопчина їх дістав: 5 поранених, 5 загиблих. А невдовзі загинув і той хлопець… Це мені пізніше розповідали побратими під час нашої зустрічі. Я так хотіла багато розпитати, а як зустрілася – всі слова кудись повтікали. Згадували, що він був добрий віруючий чоловік, дуже швидко копав окопи…

Що його не стало дізналася 8-го липня. Зателефонував Петро Петрович Паєвський, щось розказував здалеку, я слухала його і не слухала, бо в голові билася думка: «Може у нього є якісь новини про Сашу?!» А потім я раптом заплакала. Він запитав: «Ви все зрозуміли?!»

«Як ми весело зустрічали 22-й рік!» – вперше за наше спілкування Алла усміхається, і в її очах проблискує життя. – Ми іноді їздили в новорічну ніч до Сашиної сестри. Посвяткували, посиділи, бажання загадали – все звично. А зустрічаючи 2022-й, так веселилися, як востаннє: сміялися, танцювали безупинно, пустували, влаштували маскарад із кумедними перуками. І всі були такі щасливі…

Я іноді ловила себе на думці, що така славна сім’я в мене, дякувала Богові за чоловіка, чудових дітей, закрадався сумнів, чи заслуговую на таке щастя. Так нам було весело, як вже ніколи не буде. Залишилися останні фото, де застигло щастя, до якого хочеться повернутися. 

Чому саме він?! Постійно  запитую себе. Мабуть, я не так молилася. У Бога немає мертвих, у Бога всі живі. Він завжди з нами, у нашому серці. Сашу хоронили з церкви. Він дуже часто слухав і любив пісню «Яворина». І зараз згадую:  батюшка служить похорон, а в мене в голові ця пісня. Потім я знайшла її – там все про нього, кожне слово. 

З того страшного дня я нічого не пам‘ятаю: тільки руки з квітами, багато рук… Мені дали грамоту пошани і прапор. Я притисла його до грудей, довго носила з собою в пакеті, а потім пов’язала на хресті, він і досі там. На 18 день після похорону якийсь паскудник поглумився над могилами військових, над Сашиною теж. Я думала, що додому не дійду. Тоді розвалили чотири могили, міські служби все поправили, але з’явився ще один шрам … 

Іноді справді життя схоже на пісню. Так, вона виймає душу і неймовірно сумна. Але торкаючись тисяч сердець, дає шанс на безсмертя воїнам, чия пісня недоспівана:

«Я на світі прожив, наче спалах зорі на світанні,
Наче крапля роси, наче крик журавля –  тільки мить.
Я не вірив ніяк, що й до мене прийде день останній,
І в жертовнім вогні моє серце на попіл згорить.
 
Я ж так щедро кохав, я так вірив у зорі і очі,
І душею своєю я вас, як умів, причащав.
Але видно Господь мені краще життя напророчив,
І до себе забрав, щоб у райськім саду я співав.
 
На могилі моїй посадіть молоду яворину,                 
І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.
Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,
Певно, в цьому і є та найважча провина моя.
 
Хай душа переселиться в дивний той рай потойбічний,
Де таких, як і я, назліталася ціла сім'я.
Тільки нащо мені ті блаженства розкішні і вічні,
Як мені не всміхнеться донька-сиротинка моя.
 
У далеких світах якось раптом усе я покину,
Бо ввійде мені в душу сльозиною і чебрецем,
І додому хоч вітром, хоч променем сонця полину,
І легенько війну над твоїм, Україно, лицем».  

(Степан Гіга)

 Ксенія Князева для "Пливе кача"