Після 8 класу Олексій вступив до Бердянського машинобудівного технікуму. Потім почалася армія. «Учебка» Олексія в Богодухові на Харківщині, там було все дуже строго. Згодом служив у Житомирі. За час служби отримав права і військову спеціальність – старший навідник САУ. А головне – заприятелював з чудовими хлопцями. Там отримав і свій позивний – «Бобер». Його залишив і в АТО, і надалі.

– Коли Олексій нарешті повернувся додому, радості не було меж: син дорослий, розумний, зі спеціальністю. Але почалося нові випробування: закривалися заводи, не було де працювати. Син не міг сидіти без діла, тож пішов слюсарем у тепломережу. З часом йому запропонували посаду майстра. Але він хотів набратися досвіду, залишився слюсарем. 

Згодом Олексій одружився і в них з Наталією народився синочок Вовочка, який дуже любив спати у батька на грудях. Життя набуло нових емоцій і фарб. Олексій любив ліс, воду. І сина вчив природу шанувати.

– Олексій був таким сином, який всі свої проблеми намагався сам впорати. Ще й допомагав моїм стареньким батькам і мені з дачею. Скрізь устигав.

Здається, все було добре – і в житті, і в роботі. Але почався Майдан, АТО… І в 2015 році Олексій пішов добровольцем на Донеччину. Казав матері: «Мамо, хто як не ми, такі молоді, здорові. Треба воювати за своє». Дуже складно було: траплялося, що жили в окопах, де раніше загинули хлопці, користувалися їхніми залишками їжі, посудом…

– Понад рік відбув. Скільки переживань, скільки сліз… Це може зрозуміти тільки той, хто це відчув. І от Олексій їде додому (а телефона в нього не було). З автостанції подзвонив дружині і сину, сказав, що їде до батьків. І так склалося, що в центрі Наталія зайшла в той самий автобус. Була така зустріч – увесь автобус плакав. А коли до мене приїхав, то сказав: «Як це страшно, мамо!.. Я більше не хочу бачити війну».

Так склалося, що невдовзі після тяжкої хвороби помер батько Олексія. Родина тяжко переживала втрату. І тільки трохи почали оговтуватися – війна спалахнула з новою силою. 

– Син сказав, що знову піде воювати. Я його просила: «Синок, ти вже був, ти вже бачив, що це таке. Я в тебе одна і ти в мене один! Не йди!». А він відповів: «Мамо, не став мене перед вибором. Батько у 1986 році не ховався від Чорнобиля, дід Фінську і Другу світову пройшов, а я що, буду ховатися від цієї чуми?! Вони сюди дійдуть, будуть тебе, сина терзати, невістку ґвалтуватимуть, а я ховатимуся?! Ні, я так не буду!». І пішов… 

Спочатку в ТРО, а в листопаді їх забрали під Бахмут. Спершу навіть не мали в що переодягнутися. А потім вже були окопи. І смерті кожен день. Але Олексій не скаржився, не плакався, а тільки казав: «Мамо, ти ліки купи, не економ, будь здорова. Бо ти ще Вові дуже треба!». Навіть від посилок відмовлявся: «Я дорослий дядько і сам собі раду дам». Він і з дитинства був такий самостійний.

На новорічні свята, демонструючи з холодних окопів пляшку із замерзлою водою, Олексій жартував до мами: «На Новий рік люди п’ють віскі з льодом, а я питиму воду з льодом».

«Мамо, я так хочу роззутися і по траві походити! Ноги вросли в ці берці! А ще мрію приїхати в Умань і погуляти вулицями, «Софіївкою»… У нас тут степ і село таке смішне – Веселе називається. Уже травень, стане тепліше, буде легше!» Це були майже останні дзвінки та слова Олексія.

Побратими обрали Олексія за старшого, тому що він завжди піклувався про молодь, жалів їх: «Вам ще треба дітей робити, а я вже своє зробив». На «роботу» ходили 3 через 3: три дні в окопах, три дні відпочивають.

– А 17 травня його не стало… О 4 ранку Альоша змінився з позиції і мав іти на три дні відпочивати. Але їх там сильно накрило… А я чекаю, поки подзвонить з відпочинку. Вже пів дня минуло – немає вісточки. Внука попросила, щоб якось додзвонився та дізнався, що це таке взагалі. А внукові тоді вже передали, що батько загинув. І він мені сказав: «Бабуся, папа вже ніколи не подзвонить…»