ОСТАННЯ КОЛИСКОВА ДЛЯ СИНА
СИРОТА Юрій Юрійович
(02.02.1990-26.02.2022)
Коли я потрапила до Умані, дуже часто, проходячи повз Алею загиблих воїнів, зупиняла погляд на фото юнака з пронизливими, неземними очима.Це Юрій Сирота. Тоді я навіть гадки не мала, що мені випаде писати про нього. А тепер переді мною сидить людина зі змученим горем поглядом і дивиться на мене очима Юри. Це його мама -Тетяна Василівна. Ми почали говорити і наша розмова розтеклася наче річка, на яку не хотілося ставити переправи, додавати якісь свої думки або спогади інших про Юру. Це була болюча мамина пісня, пісня про втрату найдорожчого на Землі. Наче остання колискова для дорослого офіцера, але водночас - для маленького улюбленого хлопчика з рідними очима. Пропоную і вам: просто відчуйте серцем, яким був Юра, уявіть його коротке, але гідне життя, і збагніть те, що не сказано.
Про дитинство
Коли Юрі було 4 роки ми розлучилися з його батьком. Вітчим з’явився лише у п‘ятнадцять, і практично все Юрине дитинство ми з сином були завжди удвох. Як голка з ниткою. У мене, на відміну від Юрчика, був золотий батько і для сина дідусь - мій тато Василь Якович, взірець справжнього чоловіка. Татко працював директором школи, і все хороше мій син запозичив саме від нього. На жаль, коли Юрчик навчався в шостому класі, тато помер і ми залишилися самі.
Юра любив готувати: ми з ним пекли пироги, торти. Тоді жили дуже скромно, зарплатню вчителям затримували і доводилося не купувати щось, а готувати самостійно. Бувало, вимішаю тісто і біжу на педраду. Приходжу, а він уже напік цілу миску вафельних трубочок. Перша вчителька Юрочки згадувала: «Це був такий золотоголовий хлопчина, який завжди приходив із великими пиріжками з сиром, з варенням, з яблуками…»
"Він мало говорив, але говорив по ділу. І посміхався в будь-якому настрої. Такий собі позитивчик - світла дитина"
Вчитель - Ігор Соболенко
Юра був прихильний до тварин. Маленьким він усе літо проводив у бабусі з дідусем. І коли його запитували, ким він хоче стати, синок солідно відповідав: ентомологом. Бабусів це збивало з ніг!
- А хто ж це такий? - дивувалися вони.
- А це людина, яка досліджує комах! - пояснював їм Юрчик.
І вдома завжди було багато коробочок із личинками, метеликами, комашками. Вони в нас зимували, а на літо з’являлися лялечки. Так ось, щоб годувати цих комах, Юра йшов за травою три кілометри в один кінець і стільки ж назад. Я кажу:
- Сину, канікули ж, відпочинь!
А він:
- Ні, трава ж їм потрібна для життя, піду за молочаєм.
І таким був у всьому: дуже відповідальним, люблячим, добрим, але свою романтичну і милосердну натуру старався не показувати. А скільки книг він прочитав! Коли підростав, велика любов до читання, до знань набирала обертів: Ремарк, Чапек, Жадан, Блок, Мандельштам - все-таке різнопланове. І читав не поверхнево, а все, що можна було знайти. Навіть я, вчитель літератури, не читала того, що знав Юра. Він мав свою точку зору з багатьох питань, але нікому ніколи знання не нав’язував. Крім того, сам писав гарні вірші.
Про друзів
У Юри було вдосталь друзів. Він нікого не забував, але тих, з ким дружив роками, мабуть, все ж таки було небагато. Я тільки після його смерті дізналася, настільки вони віддані.
Ось Женічка. Вони дружили більше 15 років, у будь-якій ситуації приходили один одному на допомогу, але я не розуміла всієї щирості цієї дружби, поки не прочитала в соцмережах на сторінці Жені: «Сьогодні загинув мій рідний офіцер - Юра Сирота…» Але це ще не все. Женя не зміг бути на похороні Юри, тому що пішов служити. Перед відправкою на фронт все ж таки прийшов на кладовище. Він давно збирався захищати Україну, але загибель найкращого друга прискорила його рішення.
Про синову любов
Щодня, щохвилини я згадую Юру. Він був найкращим сином… Для мене він цілий світ. Бувало, несподівано зателефонує. Я схвильовано:
- Щось трапилося, синку?!
А він:
- Та ні, мамо. Я просто «полялякати».
І ми говорили про все на світі. Ціла енциклопедія знань. Його можна було цитувати: «Мамо, речі для нас, а не ми для речей. Тому не відкладай нічого, користуйся». А ще в нас була традиція: ми не вітали один одного під вечір або опівдні. Обов’язково вранці. Де б він не був: День учителя, Тетянин день, день народження… Коли тільки встигав?! Важка робота, п’ять складних ротацій на Схід, але ніколи не забував. Завжди привітає, подзвонить, напише…
Знаєте, що найбільше запало в душу?! Юрчик був першокласником, і я давала йому якісь копійки на обід. А в нас на вулиці Шевченка працював кіоск із різними дрібничками. І ось моя дитина назбирала 70 копійок і купила мені на день народження подарунок. І коли вранці він розтулив свою долоньку, протягнув її мені, там лежали сережки… Я плачу і кажу:
- Юрчику, та в мене ж навіть вуха не проколоті!
А він:
- Нічого, мамо! Проколимо! Я хочу, щоб ти була найгарнішою!
Йшли роки, були інші подарунки, більш корисні, практичні, цінні, але ці сережки я не забуду ніколи…
" А ти, Юрій Сирота, як був моїм сенсом і щастям, так і лишився ним. Бо єдиним справжнім спасінням в цьому світі є любов. І якщо я й була створена з ребра, то з твого."
Дружина - Даруся Сирота
Про справжнє
Юра одружився у 26. А до цього я так хвилювалася:
- Синочок, пора одружитися, треба онуків.
Він казав:
- Життя занадто коротке, щоб жити з ким попало і робити, що попало. Жити треба з тією людиною, якою дихаєш, а займатися тим, що дуже подобається.
Тому коли з’явилася Дарина, я зрозуміла, що це така гармонія, така любов, саме якої він і прагнув.
Те ж саме і з роботою. Коли Юра закінчив Київський військовий інститут телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут, його запрошували в різні місця. Можна було обрати цивільну професію, але він вирішив: «Хочу працювати не з папірцями, а з людьми». І коли закінчив курс військового психолога і став заступником командира з морально-психологічного забезпечення, був задоволений: «Це моє! Саме це я хочу робити». В його підпорядкуванні було багато бійців, він пишався ними, казав:
- Набрав молодих бійців, такі хороші, розумні, цілісні, мої… З такими хочеться працювати.
Так, Юра завжди був правдорубом, справедливим, ніколи не пристосовувався, говорив, що думає… Але він міг бути й іншим. Якось похвалився мені:
- Я купив на свято Миколая цукерочки, скріпив їх по три і поклав кожному хлопцю в чобіток, як ти мені робила. Щоб вони відчули себе як удома.
Невістка розповідала: «Вони його дуже любили, ходили за ним, як курчата». Він теж знав, що це його хлопці, його життя і тому, мабуть, не пожалів цього життя заради інших.
Про той день
На початку грудня Юра приїхав з ротації зі Сходу, йому дали відпустку. Можна було ще відпочивати, але обстановка змусила повернутися.
І поїхав. Але знав, що я хворіла, жалів мене і завжди підбадьорював:
- Все буде добре!
Ми з ним розмовляли 24-го, 25-го вони були в наряді. А 26-го я не знаю точно, що сталося під час того бою на Берестейській. Я написала одному хлопцю, який був там. Той відповів, що для них Юра герой, бо якби не він, жертв було б набагато більше. Як розповідала мені мама одного бійця, Юра міг би врятуватися, але в першу чергу думав про своїх хлопців і загинув. Він і ще 8 чоловік… Перші 10 днів я не вірила, не вірила, доки Юрчика не привезли. Його ховали у відкритій домовині, я могла його бачити… А ті восьмеро хлопців просто згоріли. Як повірити мамі, що сина немає, якщо вона отримує лише жетон? Це нестерпно. Коли людина втрачає найрідніших, вона повинна пройти цей шлях наодинці, тому що ніхто не допоможе, жодними словами… Але пам’ять - це дуже важливо. Дякую, що згадали Юрчика…
Тетяна Василівна з якоюсь смиренністю розглядає старі фото. Наша розмова підходить до завершення. Мамина пісня потроху затихає… Я все розумію. Розумію, що є остання надія в очах будь-якої людини, яка втратила близького. І наостанок запитую: «А чи вірив Юра, що є душа?»
Матуся зітхає: «Коли ми говорили з Юрчиком про Бога, він завжди казав, що людина сама господар свого життя, вона повинна борсатися самотужки, а не чекати чогось від когось. Але він вірив, що людська справа, людська думка, все залишене людиною нікуди не зникає і залишається навіки на цій Землі».
Мабуть, це те, чим хотілося б завершити розповідь… Тому що Юра своїм життям підтвердив ці слова. Тому що залишив по собі світло, яке зігріло кожного, хто зараз це прочитав. Тому що не міг інакше.
А душа? А душа в його віршах. І це нікуди не зникне:
Де щогли гір торкають небеса
і де снігів глибокі покривала,
людська нога ніколи не ступала,
і осягнути ту красу могла лише душа. (Ю. Сирота)
Ксенія Князева для "Пливе кача"
Лейтенант Сирота Юрій Юрійович, 1990 року народження, уродженець Умані. Заступник командира з морально-психологічного забезпечення 2 роти охорони 1 батальйону охорони військової частини А0139.
Загинув при виконанні службових обов'язків
26 лютого 2022 року, виявивши мужність і стійкість під час бойових дій.
Був вірний військовій присязі до кінця.
Нагороджений посмертно орденом
"За мужність" III ступеня.
Вічна пам'ять! Вічна слава!