БОЙОВИЙ МЕДИК І СПЕЦПРИЗНАЧЕНЕЦЬ МАКСИМ ЧАБАН: «ЯКЩО МИ НЕ ЗУПИНИМО ВОРОГА, ВІН ПОСТУКАЄ В НАШІ ДВЕРІ»
ЧАБАН Максим Олександрович
(03.12.1992 – 31.01.2023)
У перші грудневі дні повітря повнилося легким морозцем, бадьорило зимовим озоном. В Умані через сквер Черняховського в напрямку вулиці Пушкіна (зараз вона Туристів) крокував молодий чоловік з виправкою офіцера. Йшов гонорово, не приховуючи піднесених емоцій. Як найбільшу цінність у світі він тримав недавно народженого малюка. Шлях від пологового до їхнього дому недалекий, тож від послуг таксі відмовився - не чув землі під ногами від щастя. Син!
Маля в елегантному згортку для новонароджених хапнуло свіжого повітря, смішно зморщило носика, прицмокнуло мініатюрними губенятами, але не прокинулось – йому було затишно в татових надійних руках.
Коли вдома зібралися за столом, на святковій скатертині з’явилася пляшка з подарованого ще на весілля комплекту: коньяк – з блакитною стрічкою, шампанське – з рожевою. Відкоркували блакитну – така радісна подія!
Ще один майбутній мужчина прийшов у цей світ, і звати його Максим Чабан. Попереду – ціле життя. Хто б тільки знав, що таке коротке…
У шкільні роки Максим, особливо в підлітківстві, видавався старшим за однолітків. Можливо, міцну спортивну статуру сформували бальні танці, якими не без успіху займався, – участь у конкурсах, відзнаки, увага дівчаток-ровесниць. І навіть старших. Коли в 14 познайомився з 16-річною Настею, вона просила юнака показати паспорт – була впевнена, що Макс – її одноліток. «Як отримаю, тоді й покажу», - зухвало відпарирував «малолєтка» і заклався з друзями на ящик шампанського, що доб’ється від Насті прихильності і вони зустрічатимуться.
- Так ми й «смакували» те шампанське разом 13 років, - усміхається симпатична молода жінка Настя Усенко – мама спільної з Максимом донечки Маші.
Після школи юні закохані вирішили оволодіти медичною справою – спершу на правах старшої до уманського медколеджу вступила Анастасія вчитися медсестринської справи, а за нею й Максим взявся опановувати фельдшерські секрети. Разом винаймали квартиру і мало не за руку ходили до навчального закладу.
Максим уже давно мав паспорта, однак штамп про одруження в ньому не з’являвся. «Коли ти вже Насті весільну обручку подаруєш?» - на традиційне під’юджування друзів хлопець реагував з притаманною йому іронією: «Я їй відразу корону хочу купити».
Офіційний шлюб для молодої пари не був визначальним, головне – разом і щасливі. Спершу в Умані, потім – в Одесі, коли Максим підписав контракт із бригадою спецпризначення Нацгвардії, де був медиком загону. Це сталося після строкової служби, де він виріс до командира відділення в спецпідрозділі «Барс».
З початком АТО Максимів спецпідрозділ базувався в секторі «М» - Маріуполь. На бойові виїзди прямували на Луганщину і Донеччину. Сюжет про те, як під час боїв за Мар’їнку бойовий медик з позивним «Хрест» доправляв пораненого бійця в Маріуполь, тоді потрапив до всеукраїнської телевізійної служби новин.
Найважче на війні даються втрати – на власному досвіді відчув Максим, стикнувшись в АТО з першими смертями побратимів – дуже болісними, коли тебе накриває почуття провини і жага помсти.
- В присутності Максима загинув їхній боєць на очах у свого рідного брата, - переказує давню синову розповідь Олександр Степанович Чабан, теж свого часу кадровий військовий. – Під час чергової зачистки в якийсь із дворів прилетіла міна. Осколок поцілив під каску одного з братів. «Якщо ти мене чуєш, кліпни очима», - благав Максим пораненого, надаючи невідкладну допомогу. Той відреагував, подаючи надію. Але під час евакуації вертольотом до Маріуполя серце бійця зупинилося.
Уже під час великої війни Максим дуже боляче сприйняв окупацію Маріуполя - міста, де вони базувалися, яке на межі сил відстоювали ще під час АТО.
- Син взагалі сповідував принцип «свого нічого не можна віддавати», - знову повертається в спогади Чабан-старший. – Вперше почув від нього таку думку ще в школярстві. Якось Максим повертався з танцювальних занять у педуніверситеті, і на Шевченка причепилася до нього міська босота - надумали відібрати мобілку. Він не здрейфив: натягнув на себе одного хулігана і почав ним оборонятися від інших. Повернувся додому з розбитим носом, але з мобільним телефоном. Тоді й сказав: «Свого нічого не слід віддавати».
Цю істину сповідував воїн і стосовно рідної землі, як би пафосно це не звучало.
- Коли почалося повномасштабне, було ясно, що він піде в перший же день. Мав гостре відчуття справедливості: «я вмію, я знаю, хто, як не ми», – додає до батькової розповіді Настя. А батько пригадує, що в ТЦК, куди син прийшов, щоб долучитися до армії, запитали, де його бойова повістка. «Яка повістка, - обурився доброволець. – Я ж сам до вас прийшов!».
– Він вважав, що повинен піти туди. Ще одну його фразу я запам’ятав на все життя: якщо ми їх не затримаємо там, вони прийдуть сюди і постукають у наші двері, - продовжує Олександр Степанович. – Син хвилювався, щоб війна не перейшла у стадію, як він висловлювався, війни на витривалість. Вважав, що ворога слід вибити негайно, бо якщо той укріпиться на окупованій землі, буде пізно і дуже важко.
Свого часу Максим Чабан служив в елітному підрозділі. Він міг навчати інших, як діяти в групах, як поводитися під час міських вуличних боїв. Він дуже «шарив» у комп’ютерній техніці – міг бути корисним як оператор дронів.
- Та боюся, що в ЗСУ його ефективно не використовували, хоча я там не був і мені важко судити, - додає батько воїна-добровольця.
Але підстави так вважати були – у Максима в першу чергу. Адже він бачив себе спецпризначенцем, хотів стати максимально корисним, а не охороняти цивільні об’єкти в Умані в підрозділі тероборони. Коли у травні його відправили в чорнобильську зону, потім вивели в Бровари, він вважав, що користі не приносить – відсиджуватися не хотів. І лише ставши бойовим медиком розвідувального взводу, потрапив нарешті на гарячий схід – Бахмутський напрямок.
- Він чекав свого часу, цей час настав і дуже швидко його забрав, - з гіркою гордістю зауважує батько. - Він не ховався. Загинув героєм – що може бути почесніше?
Того чорного дня Олександр Степанович Чабан працював – взимку влаштувався кочегаром на меблеву фабрику. З радіоприймача, що не замовкав на робочому місці, звучало зворушливе, аж брало за серце:
Фортеця Бахмут -
Всі молитви наші тут,
І сердець сталевий дух,
І герої незламних Крут
З неба нам сил дають…
Бентежну пісню гурту «Антитіла» перервав несподіваний дзвінок – телефонував із військкомату Петро Петрович Паєвський: «Хотів би поговорити стосовно вашого сина. Де ми можемо зустрітися?»
- Я зрозумів, що все погано, - батькові і зараз важко даються слова. - Він привіз мені повідомлення про смерть сина: загинув від вибухових травм. А вночі приїхав бус із ТЦК, і ми відправилися в Дніпро на впізнання…
Сталося це під Бахмутом. Був останній січневий день. «Лівсі» і «Балу» – Максим Чабан з побратимом – підмінили на спостережному посту двох бійців, які під час чергування замерзли на кістку. А могли б і не робити цього. Орки наступали, хлопці почали відстрілюватися. Ворожий танк так влупив по спостережному посту, що порозліталися всі колоди. Хлопці не мали жодного шансу.
Побратими називали Макса «Лівсі» – іменем веселого і товариського лікаря з «Острова скарбів». Вони поважали Максима. Могли не витягнути його тіло, але зробили це, ризикуючи собою. А на честь загиблих хлопці винесли їхні позивні на свою бойову машину.
Бабуся Максима не знала про загибель внука – Олександр Степанович не наважувався приголомшити гіркою звісткою 87-річну матір. Та після прощання рідних з Максом старенька невдовзі занедужала. Перед смертю попросила в сина аркуш з ручкою і написала короткий заповіт: «Щоб ви з Максимом були щасливі, жили в парі, щоб вас завжди беріг Бог. А тебе, Максик, дуже хочу побачити».
Напевне, тепер вони з бабусею дбають одне про одного у кращих світах.
PS. Пам’ять живе довше за героїв. Одним з її символів стала меморіальна дошка в Уманській гімназії №8, яку закінчив Максим Чабан. Рідні вірять, що й Уманський медичний фаховий коледж теж віддасть належну шану своєму випускнику.
Валентина Устинова – для проєкту
«Пливе кача. Умань»
Чабан Максим -
бойовий медик розвідувального взводу 22-го окремого батальйону спеціального призначення окремої Президентської бригади ім. Богдана Хмельницького, старший сержант. Загинув поблизу населеного пункту Часів Яр Донецької області. Посмертно нагороджений медаллю
«За заслуги» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня.