Після школи вирішили, що Олександр піде в училище. Мама запропонувала вчитися на столяра, бо дідусь його був столяром-теслярем. Проте роки в училищі супроводжувалися хворобами, які чомусь переслідували хлопця. Про той період мама Олександра згадує: 

«Трапилося так, що я захворіла, а син мене в лікарні провідував. Можливо, там і заразився, бо як тільки виписали мене, одразу потрапив до лікарні він. Жовтуха, по медичному – гепатит. Пізніше стався ще такий випадок: гралися  взимку хлопці сніжками, невдало попадали, син підвернув ліву ногу, і там була тріщина, хоча ми цього не знали. Стала боліти нога і утворився наріст із гусяче яйце. У травматології його полікували, але гуля не зникла. У Черкасах поставили діагноз остеомеліт і зробили Саші операцію, попередивши, що ця хвороба може повернутися і через 2 роки, і через 20».

Тому ніхто й не думав, що Олександра з таким діагнозом в армію заберуть. Але довідка про операцію десь загубилася, і на службу він таки потрапив. До того ж виконував тяжку роботу: вагони розвантажувати, різні важкі речі тягати. І тоді вражена нога нагадала про себе.  Коли Олександра Михайлівна повідомила командиру про перенесену сином операцію, на службі врахували це. Сашу послали на навчання, після чого він отримав звання сержанта, йому підпорядковувалися 10-12 солдатів, яких він навчав.

Доленосна зустріч

Олександр служив у Ташкенті, Узбекистан. Там познайомився з директором магазину, який після армії взяв юнака на роботу. Той чоловік був родом із Закарпаття, якось він вирішив навідатися на батьківщину після 20 років розлуки. Запросив із собою Олександра, до якого дуже прихильно ставився. Там в один із днів випадково зустріли знайому, розговорилися. Виявилося, що в неї є дівчина на виданні. Вирішили влаштувати Олександру зустріч із Оленою. 

Дружина Олександра:

«Ось так ми познайомилися. Стали листуватися. Приблизно за рік Саша повернувся просити моєї руки, хотів, щоб я поїхала з ним у Ташкент. Та я відмовилася, бо ще навчалася. Через пів року з’явився знову, коли я вже закінчила технікум. І твердо сказав: «Не поїду, поки не одружимося». Тож ми одружилися і вирушили в Ташкент».

Саме там народилася їхня донька Світлана. Ім’я дав дитині тато. Сказав, хоче, щоб гарно звучало – Світлана Олександрівна, так ніби учителька. Сама Світлана згадує: 

«Я справді вступила до педагогічного університету, щоправда, вчителькою не працювала. А ще мені тато завжди нагадував: «Ти єдина в нашій сім’ї з вищою освітою», і потім, коли у нього виникали якісь питання, завжди кликав мене: «Ти в нас найрозумніша, давай, вирішуй, що тут робити»».

У Ташкенті сім’я мешкала ще 3 роки. Але мамі Олександра самій стало складно, тож у 1996 році вони переїхали в Умань.

Невтомний майстер на всі руки

«Тоді роботи було дуже мало, попробуй її знайти, – пригадує Олена. – Тож чим тільки чоловік не займався: і в універмазі продавцем був, і сам на себе пробував  працювати, потім пішов у столярку. Їздив у Польщу на заробітки. Після цього працював в Уманському педуніверситеті, звільнився  – і знову на заробітки». Останнє місце роботи – Уманський педагогічний університет, там він був оператором котельні. 

Донька згадує: «У нього був кум-чоботар, тато ще до нього ходив,  взуття допомагав робити і  створював у майстерні веселу атмосферу. Тобто все, чим можна було, – всім займався».

А ще до нього часто зверталися по допомогу сусіди. «У нас на вулиці жило кілька вдів чи просто самотніх жінок, просили тата допомогти, – каже Світлана. – І після роботи він їм лагодив щось необхідне. Завжди був на позитиві, хотів і намагався всім допомогти. Часто заходив до сусідів, щоб просто поспілкуватись».

Людина-свято

Він був людиною-святом, чий веселий голос і пісня щодня лунали мало не на всю вулицю. Згадує дружина Олена: «Співати – це для нього все. Відколи ми одружилися, не було жодного дня, щоб я не чула його співу. Прокидався з піснею, з нею ж повертався з роботи; коли лагодив щось удома, коли були десь на святах – скрізь співав». Донька Світлана долучається: «Тато був веселим. У нього кожен ранок починався з музики. Йому подарували наші родичі магнітофон. Він прокидався і вмикав музику. Ввечері – теж. І вся вулиця знала, що мій тато вдома. А коли телефони з’явилися, теж – постійно музика і пісня».

Був доброю, товариською та життєрадісною людиною. Олена каже: «У нього з усіма складалися приємні стосунки, з усіма товаришував, чи не все місто його знало. Коли йшли на ринок, то простіше вже мені було сходити самій, бо як разом, то він вітався і балакав з кожним другим, хто траплявся по дорозі». 

А Світлана пригадує про вміння батька говорити на публіку: «Пам’ятаю ще з дитинства, коли ми збиралися в гості, тато заздалегідь складав тост: що він може сказати про цю людину, її позитивні риси, можливо, якісь моменти, що найбільше запам’яталися. І вже на святі він по пів години міг виголошувати тост, а всі дивувалися, як у нього так гарно виходить.

А на моєму випускному тата покликали сказати слово від батьків. Він вийшов на сцену, виголосив промову, всі аплодують та ще й питають: «А де він був раніше, чому ми не кликали його ні на які заходи?» Тато таким артистом був, правда, не дуже визнаним. Він любив увагу, і увагу на нього звертали».

У двері постукала війна

Коли почалася війна, Олександр одразу пішов не у військкомат,бо нещодавно переніс операцію, і рідні, переживаючи, його відмовляли. Та він не міг сидіти, склавши руки, тож пішов робити коктейлі Молотова. А вже пізніше, попри вмовляння сім’ї, – у військкомат.

Він казав: «Мусимо іти ми, щоб молодь мала змогу жити і продовжувати рід. Молодих шкода, а ми повинні йти». Так він обґрунтував своє рішення.

Але йому сказали, що людей вистачає. Зателефонували вже 5 квітня. 7 квітня був день народження дружини, а за день до цього Олександр поїхав на навчання. «Спочатку ми навіть не знали, де він, – каже донька. – 15-го травня я ще спілкувалася з ним у вайбері, а вже 17-го не виходив на зв’язок. Тато не казав ані хто його побратими, ані де він, ані що він. Єдине, що перебуває в «Десні» і щоб мама записала номер частини та його посаду. І ще попередив, що за кілька днів вони мають виїжджати в ліс на навчання, тому може не бути зв’язку. Тож коли ми не могли з ним зв’язатися, вирішили, що він на навчаннях. Ми навіть думки не допускали, що могло щось статися. Але через кілька днів наткнулися в інтернеті на новину про ракетний удар по «Десні», по казармах, де проживали військові».

«Якось у новинах вийшов сюжет про воїна Віталія Мізіна. Його дружина написала, що він єдиний, хто вижив після ракетного удару по «Десні». Це побачила похресниця Олександра, зв’язалася з Віталієм і запитала, чи знає він Олександра Коваля. Той підтвердив: були в одній бригаді з цим сержантом. Віталій запам’ятав, що мій тато допомагав йому віддавати команди, бо був голосистий. Нічого конкретнішого сказати не міг, бо сам пролежав під завалами.

Час ішов, а ми більше нічого про долю тата не дізналися. Я звернулася за порадою до юриста. Він запропонував надсилати офіційні листи до президента, в ЗСУ, у штаб військовополонених, до тих, хто займається пошуком, з проханням надати хоча б якісь деталі розслідування. Листів я написала, мабуть, з 15 і відповідь отримала лише на чотири. Та й то з повідомленнями про відсутність інформації. Знову глухий кут.

Потім мама запропонувала поїхати в Почаїв, сподіваючись там знайти якусь підказку. Але, на жаль, якогось провидіння не трапилося».

Тож жінкам знову довелося чекати. Поки через знайомого київського поліцейського не вийшли на слідчого в Чернігові. «Він у жовтні знайшов аналіз ДНК, який, імовірно, співпадав з моїм та бабусиним. Але знову потрібна була  детальна молекулярна експертиза». 

А через місяць слідчий написав Світлані, що їхні аналізи співпали на 99 відсотків. Це був збіг з якоюсь однією кісточкою, знайденою під завалами.  Сім’я погодилася на поховання… 

 Очікування, яке не матиме кінця

«Звичайно, ми й сьогодні інколи сподіваємося на чудо, що ми помилилися. Бо не було усвідомлення того, що там, де ми похоронили останки,  справді мій тато», – каже донька.

«Щодня мені здавалося, що десь почую серед натовпу на вулиці його голос, що він постукає у двері і зайде в дім. Нам його дуже не вистачає, ми ніби залишилися без рук і без ніг. Для мене він був усім, і хоча я й розумію, що життя продовжується, але досі тяжко. Єдине, що найкраще знаю, і завжди пам’ятаю, - мені з ним було добре. А тепер я одна», – додає дружина.

«Молимося, щоб Господь утрутився і допоміг нам, бо скільки вже часу минуло, а сили геть не рівні», – просить Небо мама полеглого воїна Олександра Михайлівна.

Юлія Шишканова для проєкту «Пливе кача. Умань»