ДВІ ПТАШКИ ТАТКОВОГО СЕРЦЯ

«Татко дуже рідко називав нас по імені, лише коли розмова була серйозною або ми щось накоїли, –  згадує старша донька Артема Ангеліна. –Чому Іриска – зрозуміло: Іра, Іринка, іриска, а мене папа називав Лисеня, хоча всі звали Ліною. Мабуть, хитрувала трохи, коли цукерки випрошувала в дитинстві, «підлизувалася», коли щось хотіла», –  сміється дівчинка. 

Ангеліні – 17, Ірині – 14. Після розлучення батьків дівчата з мамою живуть і вчаться в Португалії, але бережуть ніжні спогади про татка.

«Він був доброю, чуйною людиною, всім хотів допомогти, і ми його дуже любили, – продовжує Ангеліна. – Згадую, коли ми були зовсім маленькими, він грався з нами, вчив говорити. Мама розповідає, що без татка ми не хотіли купатися, завжди чекали його. Він приходив з роботи, купав нас, і потім ми вкладалися спати.

Одного разу, коли  ми залишилися з папою вдвох, я знайшла мамину туш і хотіла намалювати собі вії, але до вій не дійшло, бо перепало щокам. Я так розмалювала собі обличчя, що папа сміявся, відтирав мене і примовляв: «Давай, давай! Швиденько миємося. Бо мама повернеться, нам перепаде». Ми досі згадуємо цю теплу історію».

«А я згадую, як фотографувалися в пшениці! Ми там такі щасливі! В гарних білих сукнях. Пам‘ятаєш, Ліно?» – запитує Іринка
 «Так, тоді наша тітка Юля замовила фотосесію і татко повіз нас у поле. Фотограф попросила його теж підійти, щоб зробити світлини разом. Папа засоромився, він не дуже любив фотографуватися, але все ж таки наважився. Усміхався, обіймав нас. Це було так весело, хоча наступного дня не могли сходити в душ:  подряпані колосками ноги нестерпно пекли. Але тепер маємо фото, які дорожче золота: татко, я й Іринка».

«У татка були золоті руки. Він робив меблі, у нього це гарно виходило, його улюблене  захоплення – працювати з деревом. Батькові вироби є в багатьох будинках в Умані та за межами міста. Він мав багато замовлень на двері, вікна, кухонні куточки, фасади для кухні. Тому завжди мріяв про своє підприємство. А ще він дуже хотів, щоб у нас були дружні щасливі родини, турботливі чоловіки. Він би ходив з ними на риболовлю. Мріяв про щасливу старість у родинному колі. Щоб жили і дружили… Але війна розбила всі мрії та сподівання», – підсумовують дівчатка.

З першого дня повномасштабного вторгнення Артем Талапацький пішов захищати Україну. Спочатку до ТРО Київської області. Був в обороні Васильківського аеродрому. Згодом за власним бажанням був зарахований до 92-ї механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка у військову частину А-0501 як старший водій-радіотелефоніст стрілецького батальйону. Захищав Харків. 

Страшні історії з війни дівчаткам не розповідав, беріг від хвилювань. Коли виходив на зв‘язок, запевняв: «Все буде добре, все гаразд», хоча вигляд мав дуже стомлений.

«13 червня 2022 року останній раз батько говорив із нами, після чого ми більше не чули його голосу, – згадує Ангеліна. – А 20 червня 2022 року, перебуваючи на бойовому завданні в селищі Старий Салтів на Харківщині, тато отримав несумісне з життям поранення. Про це повідомили татковому братові  Славі. Про це знали всі, крім нас, дітей. Я закінчувала 9 клас і того дня мала іспит з португальської мови. Мама хотіла сказати нам про батькову загибель ввечері, але я раніше побачила пост у ФБ: «Загинув солдат ЗСУ Артем Талапацький». Не повірила, зателефонувала тітці Юлі, це вона виклала те повідомлення, і спитала: «Це правда?! Тьотя Юля, це правда?!!» Вона почала плакати, і я все зрозуміла. Йшла безлюдною вулицею і плакала: ну чому так?.. Чому?! Згадала, як за тиждень до загибелі мені наснився сон, що батька розстрілюють, він падає в полі та більше не дихає…Так дивно, згадалося інше поле, де ми фотографувалися і були безмежно щасливими, і те, де батько був неживим… Поле горя…» 
23-го червня тіло Артема Талапацького повернули до рідної Умані, а 25 червня був похорон. 

«Ми не змогли приїхати, тому бачили батька по відеозв‘язку, так з ним прощалися, – згадує Ангеліна. – Так важко було дивитися на нього і розуміти, що вже ніколи він не всміхнеться і не скаже: «Лисеня, коли тобі можна подзвонити?!» Вже не буде нічого, тільки спогади…»
 «Але батько залишається в нашій душі, – додає Іриска. – Він навчив нас любити і поважати маму, завжди миритися. Він навчив, що ми з сестрою найрідніші в світі люди. Навчив любити свою справу і свою країну так, як любив він. Ми живемо в Португалії, але я, наприклад, планую довчитися в місцевій школі, а вступати до університету вже в Україні.
 Хочемо жити в країні, яку папа захищав, – ділиться мріями Лисеня. – Бо Україна – це наша земля, де кожна людина своя, тому що розуміє, тому що рідна. Впевнені, що і татко хотів би, щоб сталося саме так…»