Краплини спогадів

На початку нашої розмови пані Олена, мама Михайла Пелогеїна, показує в телефоні фотографії та відео, які їй надсилав син з війни. Коментує кожне фото і кожне кількасекундне відео, згадує невеличкі історії з синового життя. Одна історія — тепла усмішка, інша — непрохані сльози, які намагається стримати Олена Григорівна.

Найбільше світлин Михайла переважно вже воєнного часу. Хоча трапляються знімки з братом. Ярослав старший за Михайла лише на рік і вісім місяців — вони були дуже дружними. 

Одне фото зроблене практично з верхівки дерева. Олена Григорівна коментує: «Це вони були без зв’язку і син лазив на самий вершечок дерева, щоб подзвонити додому і хлопцям роздати зв’язок. Він зверху з дерева фотографує». На позиціях зв’язку не було, і Михайло, як наймолодший у підрозділі, лазив на верхотуру: «Казав: «Мам, дивися, де я». Я запитувала, як він туди виліз». Михайло сміявся і казав, що легко, бо з дитинства лазив по деревах і треба ж хлопцям додому подзвонити». 

Дві секунди розмови, кілька фотографій — спогад на все життя.

Ще на одній фотографії Михайло з ножем і автоматом. Мама пояснює, що синові подобалися ножі, він навіть сам їх майстрував для друзів і побратимів. На іншій світлині хлопці розвантажують снаряди. Ще на одній він, як справжній козак, тягне люльку, яку йому подарував командир зі словами: «На, багато куриш, будеш люльку в роті носити». І Михайло дійсно набивав її тютюном і палив.

 Одне відео — спогад про 24 день народження сина, яке він зустрів на передовій. Олена Григорівна розповідає: дуже засмутилася, що не змогла поїхати до сина і привітати, бо вони були на завданні. Але побратими приготували Михайлові іменинний торт. 

На наступній фотографії Михайло з побратимами щось майструють, ремонтують. Ще є фото біля трофейного танка. Кілька знімків, де Михайло в бойовій машині чи в танку, бо хотів показати мамі й рідним, що вже танкіст. Є фото грибів, які хлопці назбирали, щоб приготувати на вечерю, а Михайло надсилав мамі й запитував, чи їстівні. 

Все починається з дитинства

Так. І характер Михайла Пелогеїна теж формувався в дитинстві. Саме тоді стало зрозуміло, що він виросте людиною з доброю вдачею, буде веселим хлопцем, любитиме і вмітиме жартувати.

Ще готуючись до першого класу, хлопчина зумів розсмішити вчителів і батьків.

— Привели його в перший клас, і там завуч запитує: «Міша, ти школу любиш? Тут вчать читати, писати, рахувати». Він знизав плечами й озирається на мене. А потім каже: «Рахувати я добре вмію. В магазин ходжу, розраховуюся, то здачу мені правильно дають. А нащо мені писати? Все, що треба, я розкажу». Та все ж читати й писати навчився, — усміхається Олена Григорівна.

А ось першого вересня у першому класі вони з товаришем ледь не довели свою першу вчительку до серцевого нападу, бо вилізли на високе дерево й не піддавалась на жодні вмовляння спуститися. Та тепер це теж спогад, що викликає усмішку.
 — «Не буду в тебе вчитися, бо ти така зла, як моя мама, коли сердиться», — пригадує мама Михайла. — Але потім подружився з учителькою. 

У шкільні роки Михайло, змінивши кілька освітніх закладів у місті, атестат про середню освіту отримав у селі Доброводи на Уманщині. Спеціальність — слюсар із ремонту колісних транспортних засобів — здобував в Уманському професійному училищі. І після закінчення навчання працював на СТО, знався на машинах, ремонтував їх відмінно. 

Хлопець завжди мав гарний настрій. Не втомлювався допомагати людям. Не тримав зла. Ніколи не сумував. Проте й не мовчав, коли вважав, що хтось неправий, помиляється — обов’язково про це казав в очі. 

— Такий був веселий, спідтишка як чорт із мішка, але з ним не скучно було. І хлопців завжди веселив, бо в них таке було життя, що інакше не витримали б, — розповідає пані Олена. — Може, бачили в ТікТок відео, де боєць на танкові німецькою говорив. Після того росіяни пустили побрехеньку, що на танках німці їздять. Той «німець» — побратим Міші Сергій Моісєєв. Такі вони кадристи.

 Хотів бути сильним 

Михайло дуже любив спорт. Серед його хобі — шахи, якими захопився ще в дитинстві, та гуртки Станції юних туристів. Олена Григорівна пригадує, що син полюбляв подорожі — піші та на велосипедах, охоче брав участь у різних конкурсах чи змаганнях та займав призові місця. 

— У шахах взагалі спецом був. Ще в четвертому класі вигравав у школі на змаганнях. І дуже любив туристичний гурток — був дитина природи. 

Загалом Михайло Пелогеїн хотів бути сильним, саме тому багато уваги й часу приділяв спорту. Проте часом ці заняття додавали не лише сили хлопцю, а й стресу батькам. 

— Ми з батьком поїхали на роботу, а дітей залишили з бабусею. Наступного дня нам дзвонять: «Приїжджайте, Міша руку зламав, сонце крутив». Запитую: «Нащо ж ти туди поліз?» А він відповів: «Бо ж я хочу бути сильним». 

І справді, Михайло Пелогеїн був сильним усе своє життя. Життя, яке обірвала війна… 

З дитинства рятівник

Ще в дитинстві Михайло проявив міць свого характеру, вміння реагувати в критичній ситуації та не лякатися небезпеки.

— Трапився якось такий випадок. Міші було ще років вісім, коли під час прогулянки в «Софіївці» старший брат Ярослав упав з грота Венери у воду. Міша його не покинув, витягнув і був поряд, поки не приїхала «швидка». 

Так було потім завжди — Михайло намагався всім допомагати. Рідним, знайомим, людям поряд, країні…

— Після Пісків мені дзвонив Ігор Мінченко, запитав, чи я мама Міші. Він сказав, що Міша врятував йому життя: «Я дуже вдячний вам, що у вас такий син. Завдяки йому я залишився живим у Пісках». У них був бус, і вони ним забирали по дорозі, кого тільки могли. 

І знаєте, в останні хвилини свого життя Михайло Пелогеїн теж рятував побратимів.

Війна

За дев’ять місяців до повномасштабного вторгнення росії у Михайла Пелогеїна лише закінчилась строкова служба в армії. Його тато служив у Афганістані, а вітчим був в АТО у 14-15 роках. У 2022-му на війну потрапив Михайло.

Навесні 22-го помер другий чоловік пані Олени, й за кілька днів після того син зустрів маму словами: «Ма, ти мене пробач, але я йду на війну». Це були слова, що шокували, в які не хотілося вірити, не хотілося навіть усвідомлювати. Але син додав: «Мама, хто як не ми? Треба, значить треба». 

Олена Григорівна розповідає, що з початку повномасштабної Михайло мав бути в Уманському батальйоні ТРО, але через велику кількість охочих їх розподіляли до інших підрозділів і він потрапив у Черкаси, де навчався на кулеметника. 

— Їх послали під Піски й тоді з півтори тисячі людей вдалось звідти витягнути лише третю частину. Тоді, у 22-му році, здійнявся великий скандал, засуджували командира, який втік назад на Черкаси зі своїми хлопцями. Їх закинули в таке пекло — щоб не їхній бус, вони б не вижили. Син казав: «Ми опинилися за 100 метрів від російських танків — ми їх бачимо, вони пруть на нас, а командир кричить «в бій!». «Солнцепеки», танки — місиво».

Це був перший бій Михайла. Перший жахливий бій у Пісках.

На щастя, молодий воїн вибрався з того пекла, та потім довго приходив до тями, було дуже важко після пережитого. Вже після повернення в Черкаси Михайлові пропонували перевестися до рембригади, адже вміло ремонтував техніку. Але юнак став танкістом, навідником у третій танковій бригаді.

— За рік і три місяці вони об’їздили всі фронти, куди б не послали. Були і на Херсонщині, і на Донеччині, і на Луганщині, — пригадує Олена Григорівна. — Він казав, що за ніч могли прогнати таку відстань, що й уявити важко. 

Востаннє Михайло телефонував мамі за кілька днів до загибелі, щоб привітати найріднішу людину з днем народження. Дзвонив із чужого телефону, бо свій роздушив, коли заскакував у танк.

— У мене 9 червня день народження. Міша ввечері дзвонить: «Мамулечка, я завтра до тебе не подзвоню». Я запитала чому, а він: «Ну, в тебе ж завтра свято». Кажу: «Синуля, в мене сьогодні свято». А він: «Мам, я вже більше ніколи тобі не подзвоню, вибач. Пробач. Ми втомились, як собаки, а нас знову женуть на наступне завдання». Просила триматися: «Ти ж у мене сильний. Викинь всяку дурість з голови, старайся триматися, не здавайся». А він лише: «Пробач». І тут я чую на задньому плані команду: «Ну, хлопці, по машинах». 

І все.

Це була остання розмова Михайла з мамою. Він відчував, а можливо й знав, що то буде його останній бій. І, пам’ятаєте, — в останньому бою на донецькій землі під ворожим вогнем він також був рятівником.

— Вони трьома танками йшли у бій. Коли підбили другий танк, Міша з командиром Данилом кинулися туди і відкрили люк, врятувавши хлопців. А самі почали бігти до наших позицій. Але обидва загинули — Міші розірвало груди, Данило отримав два попадання в голову. Вони дружили, завжди були разом, обидва народились у листопаді 1998 року — Міша 2, а Данило 12. Обидва загинули разом. А хлопці з танка, яких вони рятували, отримали важкі опіки, але живі, на щастя.