«Пам’ятаю, на День закоханих ми сиділи разом і чоловік сказав: «Якщо буде війна, я  піду». Я заперечила: «Не відпущу тебе, у нас двоє дітей». А він: «Я не буду тебе питати, піду сам!» 

16-го лютого ніхто не напав, ми трохи розслабилися, а  24-го зранку задзвонив телефон. Аркаша піднімає слухавку: «Як війна?!»

Ми жили під Києвом, тому відразу з дітками вирішили виїжджати. Він відвіз нас на Закарпаття, далі  з синами я попрямувала до Швеції, а чоловік поїхав до Умані. Було багато добровольців, йому сказали чекати. Мій наполегливий Аркаша  все  ж таки влаштувався фельдшером в ТРО і був в Умані аж до середини листопада. Але він дуже хотів поїхати, з літа  їх нікуди не відправляли.  І коли інші казали: «Ти подумай! Навіщо тобі на фронт?!», він відповідав: «А що мені думати? В мене два сини, два хлопці. Хочу, щоб мої діти жили під мирним небом».

Якось уночі  я отримала смс від матері свого похресника, який у дев’ятнадцять теж пішов добровольцем: «Відправили наших хлопчиків, будемо за них молитися».

Я нічого не зрозуміла, розхвилювалася, зателефонувала чоловікові, і він сказав, що вже за дві години їх відправляють у Донецьку область. 

Так почалася його коротка справжня війна…
А потім настав цей день. На Святого Миколая муніципальний комітет у Швеції влаштував діткам свято, мої хлопчики прихворіли, я пішла за подарунками. А на душі цілий ранок так неспокійно: мабуть, мені вже набридло в чужій країні, хочу в Україну. 

Повернулась додому і з балкону побачила дівчат-подруг, з якими приїхала з України. Вони плакали і просили, щоб відчинила їм  двері. У мене все похололо: «Щось з Аркашею?!» Мені простягли телефон, і я почула: «Аркаша загинув!..» 

Родина, в якій ми жили, в одну ніч зібрала нам гроші на дорогу, і вже наступного дня ми поїхали в Україну.

Ще два тижні не могли знайти його тіло. Я мала надію, що чоловік живий, і це було так тяжко – чекати… Я боялася телефонних дзвінків: зараз мені скажуть, що його знайшли. 

Вони на завдання пішли з друзями, в одного з них 18 грудня народився син, назвали Ілюшкою, і мій чоловік мав бути хресним. У той день їх загинуло троє. Кажуть, що першого засипало Аркашу, потім той, у кого народився хлопчик, побіг його відкопувати і теж його завалило. Третій побіг за лопатою і теж залишився там. Двох хлопців знайшли відразу, а мого ні. Я вже думала, можливо, він контужений, а потім ввечері першого січня зателефонував його друг: «Валь, у мене погані новини. Аркашу знайшли».
Наступного дня мене забрала швидка. Так вийшло, що я пережила звістку про смерть тричі: коли мені сказали про його загибель, коли повідомили, що його знайшли, а втретє – сам похорон.

Коли Аркаша пішов в ТРО, я забрала його обручку  з собою. Коли його знайшли, хотіла йому її повернути. А сестра мені сказала, що його не відкриють… І  в мене була така істерика. Знайшла номер телефону військкомату, плакала і благала: «Будь ласка, я не бачила його вісім  місяців! Я хочу його обійняти, хоча б за ручку взяти!» 

Напевно, хтось інший сказав би: «Ні!» і все, але Петро Петрович запитав: «Коли ви хочете?! Проте обличчя я вам не покажу». Ми приїхали до моргу і нам відкрили контейнер, я побачила руку і одразу впізнала. Потім йому цю обручку почала одягати, у мене не виходило, бо ручки були такі задублі.  І Паєвський поміг її надіти… Я йому до кінця свого життя буду вдячна, бо для мене це було дуже важливо. 

Ховали Аркашу 13 січня, коли всі щедрували.  Тепер для мене ці свята… Я приходжу до церкви і в розпачі кажу:
«Чому ти, святий Миколаю, зробив такий подаруночок моїм дітям на все життя?..» 

Вони дуже любили татка, він завжди був з ними – від їхньої появи на світ.

15 березня було б 10 років з дня нашого весілля. Ці 10 років  у нас промайнули як медовий місяць: ми завжди вдвох, завжди за ручки. Їдемо на море – він з дітками, я собі засмагаю. І ніколи не було ситуації, щоб він мене образив. Я раніше думала: «Боженько, чому ти мені дав так мало прожити разом?», а потім:  «Як добре, що ти взагалі нам це дав. Цілих 10 років щастя». Діти пам’ятають його настанови, що маму потрібно берегти. А я думаю, що далі мені з ними робити, адже їм потрібна батьківська підтримка, батьківська порада… Аркаш, я буду старатися, але ти хоча б допоможи, хоча б наснись мені, щось скажи…

Одного разу побачила сон: така ідилія, літній день. Зелена сонячна галявина, він  у білій сорочці сидить ззаду і обіймає мене. Я  так відчуваю ці обійми, начебто наяву... І  чомусь лунає ця пісня: «Я пригорну тебе до свого серденька…»

Прокинулася і думаю: «Може, ти все ж таки живий?!» Я  і зараз думаю, а раптом це був не він?! А  потім кажу собі: «Валю, тобі ж показали, ти бачила руку… це він, не вигадуй».

На своє минуле життя дивлюся наче збоку: була така весела, енергійна Валя, а зараз просто діра, пустота і більше нічого. Перші дні  – начебто мене кинули  в безпросвітну яму і мені навіть не було цікаво, де мої діти, що вони їли. Я жила  мовби наосліп, місяць пила сильні ліки, а потім зрозуміла, що потрібно себе брати в руки, бо твої діти крім тебе нікому не потрібні. 

Отець Олександр мені сказав: «Зрозумій, що всі ми стоїмо в черзі, ніхто не знає, коли його черга, але він вас там обов’язково дочекається». Я теж не хочу вірити, що все закінчилося в тій ямі, бо там не тільки його закопали, а половину моєї душі  і половину серця. І  не тільки мого. 

Аркаша дуже хотів дівчинку. Народжувалися сини. Одного разу я сказала йому: «Давай, як закінчиться війна візьмемо собі дівчинку». Він погодився: «А справді! Скільки діток залишилося, скільки батьків загинуло». Але не вийшло. Тепер я одна з двома хлопцями. 

Згадую ще один випадок. Під час похорону ми не брали дітей на кладовище, щоб зайве не травмувати. А наступного дня пішли разом.  Обертаюся: де ж мій маленький син?! А він заховався за  сусіднім пам’ятником і плаче. Розумієте, йому сказали, що підемо до папи, він собі щось уявляв, а тут тільки купа землі і вінки. І такий розпач в його оченятках… І коли я бачу цей біль моїх дітей, тяжче в багато разів. 

Стараюся не плакати перед ними. 

Коли починаю, вони втішають: 

          «Мам, ну ти ж пам’ятаєш, батюшка казав, що не можна плакати!» 

Аркаша їх навчав: «Хлопці, ви повинні бути, як один  кулачок міцний, один за одного». Для папи вони назавжди залишаться маленькими, для них він буде завжди молодим. Я знаю, що у свій час ми обов’язково будемо разом, а зараз у мене все одно  є любляча людина, бо для мене десь у серденьку він живий».