СОЛДАТ СЕРГІЙ НАЗАРЕНКО. ІСТОРІЯ ПРО ЗВИЧАЙНОГО ЧОЛОВІКА
НАЗАРЕНКО Сергій Станіславович
(25.12.1981-21.05.2023)
Щодня нас захищають звичайні люди. Саме вони на сторожі нашого мирного життя. «Він був звичайною людиною, як і всі», – це перше, що скаже Олександра Григорівна, згадуючи свого сина. Можливо, Сергій і був звичайною людиною, проте в нашій пам’яті назавжди залишиться Героєм, що поклав своє життя заради кожного з нас.
Хлопчик із багатьма захопленнями
«Для нас він був найкращим, бо це наша дитина, – кажуть батьки. – І він, як інші діти, навчався, розвивався».
У родині Сергій був старшим. З дитинства - надійною опорою для сестри. Завжди стежив, щоб бува хто де не образив. Між ними склалися теплі, дружні стосунки. Поважав старших, бабусь та дідусів своїх любив. «Не було такого, що їдемо в село, а діти не хочуть допомагати», – каже Олександра Григорівна.
Сергій ріс допитливим хлопчиком. «Коли був малий, батько брав його в робочі рейси. Одного разу в Карпатах жартома синові кинув: якщо той вибереться на гору, він купить йому пачку жуйок. В дитини було стільки натхнення, сміливості видиратися на ту гору. Бо так йому хотілося», – усміхається мама.
«На різні гуртки ходив: і танці, і футбол. У баскетбол і волейбол грав за школу, а потім і за училище. Дитина була розвинута. Скрізь поспішав і повинен бути першим», – додає Станіслав Миколайович, батько.
Читав багато та ще й абсолютно все. Фантастика, історія. Тому й історію добре знав. «Що не спитай: про війни, про стародавній світ – усе знає. А бувало, приходимо до знайомих у гості, то він одразу дивиться, які у них є книжки і каже: «О, в мене такої немає». І бере читає, – згадує Олександра Григорівна. – А можливо, це читання книжок і знання історії виховало в ньому таке відчуття відданості Батьківщині, зробило націоналістом».
Хлопця і до техніки тягнуло. Машини любив. Ще маленьким просився в батька покермувати. «Геть з-за керма не видно, але було йому цікаво. «Будеш вчитися з п’ятірками – візьму поїздити на КаМАЗі». Так я його зацікавлював», – каже Станіслав Миколайович.
А ще він гарно малював. «Міг взяти картинку із жуйки з якою-небудь сценою з мультика і перемалювати з точністю один в один».
Сергій закінчив 4-ту школу, продовжив освіту в кооперативному училищі за спеціальністю «Кухар, офіціант, бармен». А готувати йому подобалося завжди, він і вдома це робив. Щось треба? Добре, зараз, і вже на кухні тут як тут. «Із цим для нього не було ніякої проблеми, хоча наче зазвичай чоловіки не дуже й люблять готувати», – всміхається мама.
Після училища працював офіціантом-барменом в кафе «Садочок», що на трасі. А потім поїхав за кордон, а там уже робота то на будівництвах, то на продуктових базах. Всюди, де була можливість.
Коли прийде черга…
Коли почалася війна, Сергій одразу пішов до військкомату. На фронт не взяли, мовляв, ще не твоя черга. Проте він пішов кухарем у Розсішки. «Запитали: «Кашу варити вмієш? Вмію. На 200 людей звариш? Зварю». І ми чомусь були спокійні, що так він поваром і залишиться». Там він відслужив півтора року.
Та чоловік дуже рвався воювати. «Він не бачив сенсу ховатися чи тікати. Казав: «Скільки родичів, друзів воюють, а я що, буду сидіти?» Він цього не розумів», – згадує батько.
«А невдовзі загинув його кум, і Сергій знову пішов до ТЦК. Тоді вже записали, пообіцяли передзвонити. Так його і забрали. Відразу потрапив у гарячу точку – Бахмут. Там воював, наче все було нормально. Ну як, нормально, звісно що тяжко. А одного разу завели їх десь під Берхівське водосховище. Там їх і розбили. 70 чоловік», – розповідає Станіслав Миколайович.
«Сергій народився на католицьке Різдво, 25 грудня. Казали, що народився «в сорочці», як ото кажуть. Та й де те щастя? От вам і щастя», – зітхає мама.
Людина, що робить все для людей
«Він був дуже комунікабельний, багато з ким мав якщо не дружні, то просто гарні стосунки. І був готовий відкинути свої потреби, але комусь допомогти. Завжди для когось робив більше, ніж для себе. Не було в нього такого, що собі, а потім комусь. – каже Олександра Григорівна. – І навіть зараз, коли ми приходимо на кладовище, підходять до могили люди: «О, ми були друзями!» чи «Були знайомі по роботі». Багато хто приходить до нього. Хіба було би так, якби він був поганою людиною?»
***
Одного дня війна постукала у двері звичайних людей. Зокрема, й у двері тих, хто згодом зі зброєю став на захист нашої держави. Бо ці люди, такі ж звичайні, як і кожен з нас, не можуть сидіти і чекати, доки нас знищать. І завдяки їм ми досі живі.
Юлія Шишканова – для проєкту «Пливе кача. Умань»
Сергій Станіславович Назаренко (25.12.1981-21.05.2023) –
солдат 4-ої окремої танкової бригади.
Загинув у Донецькій області.