Діти вулиці

«Жили ми вчотирьох: мама, брат, я і сестра. Брат старший за мене на 2 роки, сестра молодша на 3.  Життя в 90-их було непросте. Але для нас то було веселе дитинство», – згадує Олександр, Сергіїв брат. 

Хлопці з ранку до ночі пропадали на вулиці – постійно шукали якісь пригоди. «Вистачало нас скрізь: на деревах і дахах, на «чортовому колесі» чи гойдалках. Нас постійно десь носило, вдома не сиділи. Ото зранку щось перекусили і побігли. Лазили по деревах, всі фрукти на районі були наші. Вночі приповзаємо додому, що знайшли, те поїли. Ми були дітьми вулиці. Мама чи на роботі чи ще десь, удома нам не було що робити». 

Молодшу сестру хлопці теж із собою брали. «Я була найменша, і вони мене завжди скрізь брали з собою. І на дахи лазила з ними, і де ми тільки не були, – каже Юлія. – Така своєрідна опіка дитяча. З ними ніколи мені не було сумно».

 Любов до праці

У школі Сергій не дуже морочився над навчанням. Коли набув професії столяра, поїхав у Київ займатися ремонтними роботами. «Потім і мене туди перетягнув. То так ми ото й займалися тим разом, а зараз я вже сам».

«Коли вони ще з дружиною жили, не в Умані, правда, він працював у лісі, там йому дуже подобалося, – пригадує Олександр. – Ми періодично зідзвонювалися, і він розповідав, настільки там добре і як він від того кайфує. «Взимку снігу по пояс, все одно – дерева ріжемо, несемо, стягуємо». Йому більше подобалася силова праця: щось тяжке робити, щось тягати. Лежала в нього до того душа. От, наприклад, одні люблять гантелі в спортзалі піднімати, а він любив саме таку фізичну роботу». От чогось він казав «Мені оце легко».

«У роботі був вправний: якщо брався за щось – робив до кінця», – каже Юлія. 

Між спокоєм і запалом

Олександр каже, що брат був не вельми балакучий, проте дуже компанійський. «З нас двох спільну мову з людьми легше було мені знаходити. Він був такий, що першого кроку не зробить. Проте з ним в компанії не було нудно ніколи. Характер такий: іноді запальний, часом аж занадто. Коли немає настрою – навіть не наближайся. Але брати є брати. Він мені багато допомагав, наприклад, з ремонтом, коли я купив власне житло», – розповідає брат.

Сестра ж згадує: «Іноді Сергій був аж дуже веселим, а іноді занадто серйозним до життя. То живе одним днем і буде що буде, а то він уже собі щось планує на майбутнє».

Сергій любив спокій. Де йому було комфортно, до того місця і приростав. «Він був людиною одного місця. Дім – моя споруда. Він не любив перемін, був більше за стабільність», – каже Олександр.

Він був аж занадто справедливим. Його брат каже, що це було його проблемою. «От скільки пам’ятаю, коли когось ображають, він пройти не зможе. Ми і в бійки втрапляли через це, і часом не туди куди треба, і отримували на горіхи. Різне траплялося. Але не могло бути так, що він несправедливість якусь просто омине». А ще коли Сергій бачив, що десь у когось якась проблема, намагався допомогти з її вирішенням.

«З самого ранку був у військкоматі»

24 числа з самого ранку Сергій вже був у військкоматі. Сім’ю відвіз у Полтаву до родичів. Олександр мав невідкладні справи, тому дивом застав брата у військкоматі перед відправленням. Це була їхня передостання зустріч.

Також Сергій зателефонував сестрі і сказав: «Юля, я піду у військкомат, тільки ти мамі нічого не кажи. Як зможу, сам тебе наберу, не дзвони, не переживай».

Вони поїхали в напрямку Чернігова. По дорозі чекали ще когось і затрималися на дві-три години. А коли вже треба було повертати на Чернігів, їм повідомили, що не слід туди їхати, там розбомбили полігон. Якби вони добралися до місця вчасно, потрапили б під цей обстріл. І все одно вони поїхали. 

«Коли у 2014 розпочалося АТО, він теж поривався піти. Тільки тоді тут була його родина, напевно, це його й зупинило», – пригадує сестра.

Коли Сергій приїжджав у відпустку, вони востаннє бачилися з Олександром. «Я помітив, що він повністю змінився. І погляд, і поведінка. Став мовчазним, геть не схожим на того брата, якого я знав. Наступного дня з піддонів зробив такий собі шезлонг (у нас приватний сектор) і ночував на вулиці». Сказав тоді: «Мені так спокійніше, я бачу і чую, що де робиться».