НІКОЛИ БАТЬКО НЕ КАЗАВ, ЩО ШКОДУЄ ЗА СВІЙ ПОРИВ ІЗ ДОБРОВОЛЬСТВОМ 

ГАДЖІЄВ Інтігам Сабір Огли
(22.07. 1964 – 19.09. 2023)


Рідненький, ТРИ роки... Три роки, як ти оберігаєш нас із небес. Сьогодні не тільки той жахливий день, коли ми почули жахливі слова, але й твій ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ. 35 років, рідненький, 35. Ювілей. Жодного дня не пройшло, щоб я про тебе не думала. Скільки всього хочеться тобі розповісти, дивлячись у твої закохані очі, а не можу. Я знаю, що ти нас бачиш, що ти поруч, я в це вірю. Я так тебе кохаю і завжди буду кохати. Я ж твоя ДУША. 

 

Ці слова уманка Ірада Гаджієва (Барбашина) подарувала своєму коханому чоловікові Дмитру Барбашину торік 26 грудня. В день його народження і водночас у день смерті.

Дмитра не стало 26 грудня, а батько Іради вдягнув піксель на початку січня. Добровільно пішов воювати зі словами: «Як так можна? Діти гинуть, а я тут сиджу, штани протираю». 

Батько співчував доньчиному горю, бачив, як вона побивається, як їй нестерпно тяжко.  Коли ж повідомив, що йде служити і показав повістку, Ірада спершу не повірила: «Що ти шутки шуткуєш? Це не тема для жартів. І так тяжко».

Батько не жартував. Хоча за віком (два роки до непризивного терміну) міг і далі, за його висловом, «протирати штани» за водійським кермом –працював на спецавтомобілі в «Екоклінері».

Азербайджанець Інтігам Сабір Огли, якого в Умані для спрощення називали Мішою або ж – близькі друзі – Інтігамом, не бачив себе без керма. Можливо, відгукнулися гени, адже батько його теж мав водійську професію. Хоча для сина мріяв про іншу – з формою і погонами. А ще хотів, щоб син після армії навчався не в рідному Баку, а в Україні, де жили родичі. Отож у 1985 році Інтігам опинився в Умані. «Дідусь наполягав, щоб батько був міліціонером, він до цього мого папу підштовхував», – пригадує рядки батькової біографії Ірада. Виконуючи ті настанови, Інтігам подався в Нововолинськ, влаштувався в міліцію. Невдовзі його направили до Львівської школи міліції, після якої став сержантом. «Але скоро він зрозумів, що це не його. Звільнився і повернувся до Умані. Тут уже і я народилася. З огляду на свій досвід папа за мене не вирішував, куди я буду вступати». 

Не вдалося Інтігаму-Міші обійти водійської долі. Знайшла вона його в образі великовантажних фур, що колесили по тодішній москві і підмосков’ї, куди в ті часи українці вимушені були вчащати на заробітки.

«Водій вантажівок – оце його. Папі подобалося, він себе в цьому знайшов, – продовжує згадувати Ірада. – Ми з братом їздили до папи на літо. В мене з цією країною дуже негативна асоціація. З першого разу в мене був шок, як мої ровесники себе поводять. Діти мого віку, це 7-8 років, нюхають клей у під’їздах.  Вдома я такого не бачила. Це була друга половина 90-х.

Папа постійно на роботі був, постійно. Він завжди зайнятий, ми його рідко бачили. Поїхав на пів року, повернувся на місяць. І знову поїхав. Єдиний плюс, що він стабільно мав заробіток. Хотів накормити нас, вдягти, вивчити. Але, звичайно, за гроші сім’ю не купиш». 

Дефіцит спілкування з дітьми Інтігаму згодом заповнили внуки. Коли він нарешті осів в Умані, бавив їх із задоволенням. Ці радісні моменти досі зігрівають доньку: «Братова доця дідуся не пам’ятає, їй зараз лише 4 роки, а моїх балував, гуляв, грався, вони в нього виросли на руках. Солодощі, смаколики внукам дозволяв на ничку – «мамі не кажи». Пам’ятаю, старшому було місяців 9, тато пожарив свій фірмовий шашлик і пригостив малюка: «Он мужчина, он должен кушать мясо». Хоча малий уже багато чого їв зі столу, але шашлик – то було занадто. Внукам усе дозволялося, крім ображати тваринок – він їх дуже любив. У батька навіть на фронті була німецька вівчарка, прибилася до них звідкись.  Тому й на пам’ятнику він із собакою».

 Спочатку Інтігам Сабір Огли потрапив до Білої Церкви, де їх навчали кілька місяців. Далі його з хлопцями направили на вишкіл за кордон, до Німеччини. Про ті будні чоловік жартував: «Мені видали бронежилет, який вдягнути не можу. Вдягнув – бігти не в силах. Хлопці біжать, а я повзаю». 

Після закордону на них чекав Куп’янськ. 

Оскільки виконувати бойові завдання було понад силу, на фронті Інтігам став кухарем. Він хлопцям готував їсти і був для них за батька. Плов після його старань виходив фантастичний, побратимам подобалося куховарство Ари. Оскільки він азербайджанець, мав такий позивний.  «Тато був із хлопцями на позиціях, вони ходили на завдання, а він їх чекав. Батько завжди любив готувати. Долма, картопля з бараниною – його ексклюзивні страви». 

Це сталося 19-го вересня 2023 року. Інтігам з двома побратимами їхали автівкою до найближчого населеного пункту закупитися провізією, коли в них влучила ворожа ракета.  «Мене вдома не було, я тоді по чоловіка справах їздила. І тут дзвінок: „Ари нєту“. Я така: „Що? Ще раз“. „Вашого батька вже немає“… Він скрізь мої контакти залишав. Якщо що, то щоб зі мною зв’язувалися», – з гіркотою згадує донька. 

Після страшної звістки їй довелося здолати свій шлях на Голгофу – пройти виснажливу процедуру впізнання рідної людини. «На впізнання двічі їздили. Перший раз близько до вечора в морзі відкрили три мішки, я передивилася, батька в них не було. Подзвонила до мера: «Шукайте мого батька!» За добу мене покликали знову. Тоді вже був він».

Та то ще не всі випробування, що випали на плечі тендітної жінки, в очах якої – сила та незламність. «Під час папиного поховання виникли певні складності. Щоб правильно провести цей сумний обряд, я тримала зв’язок із рідним дядьком з Баку. Він мене консультував, що за чим та як робити, підтримував словами. В Умані живе немало азербайджанців, їхня община теж мені дуже допомогла.

У мусульман по закону не можна ховати в домовині, ховають у савані – білій тканині. На могилі читають коран. І на пам’ятнику їхня символіка – півмісяць із зіркою. Хоча батько не був глибоко віруючим і не дотримувався всіх канонів, але для мене було важливо зробити все за законами мусульманства.  А вони не дозволяють ставити на могилі звичайний хрест. Ми з братом змогли поставити татові гідний пам’ятник за правилами мусульманської релігії завдяки тому, що батькова військова частина виплатила кошти, які йому заборгувала». 

Більше половини життя Інтігам Сабір Огли прожив в Україні, але серце його рвалося до Баку, до батьківщини. «Він дитина двох країн. І там, і тут. Там – все дитинство і частково юність, а тут – частково юність і все життя.

Ніколи батько не казав, що шкодує за свій порив із добровольством. У нього весь час крутилося в голові і на язику: там діти гинуть. Це його сильно підривало», – зауважує Ірада. 

Її старший син Вадим у 2025-му вступив до Волинського військового ліцею імені Героїв Небесної Сотні, навчається в Луцьку. «Він ще до повномасштабки заявив про свій намір,  ми з чоловіком були проти,  але потім вони поговорили,  і Дімка сказав: „Хоче – підтримаємо“. Але я очікувала, що після таких втрат син передумає. Ні, наполіг на своєму. І зараз дитина тягнеться до знань, йому все подобається», – в цих материнських словах гордість за сина, помножена на хвилювання. 

Дідусь Інтігам учив Вадима, що мужчина повинен бути захистом, опорою і підтримкою для своєї сім’ї. Без зайвих сумнівів і міркувань.

Валентина Устинова для проєкту «Пливе кача. Умань»

Гаджієв Інтігам Сабір Огли (22.07. 1964 – 19.09. 2023) — головний сержант 1-го механізованого взводу 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону  військової частини А 4784.  

Загинув під Куп’янськом (Харківська область) під час ворожого ракетного обстрілу.