ЯКЩО ПОТРІБНА ДОПОМОГА, ТИ НЕ МОЖЕШ СКАЗАТИ «НІ»
ОБРЕВКО Сергій Олександрович
(25.09.1993-19.10.2023)
У цих спогадах про Сергія Обревка говорять ті, хто знав його найкраще: мама, найближчий друг та кілька друзів. Кожен із них пам’ятає свої миті – розмови, жарти, мрії, силу характеру і доброту, яку він дарував людям поруч.
Це не просто розповіді про воїна. Це історія про сина, друга, людину, яка жила, любила і стала на захист України. Через ці слова він продовжує жити в пам’яті тих, хто його любив, і у вдячності всіх, кого він пішов захищати.
Мама Ірина Антонівна:
Серьожа народився 25 вересня 1993 року. З самого малечку він був Чомучкою: чому небо синє, чому трава зелена, чому туман, і як то все відбувається? Дуже любив, коли я йому читала. Навіть повернувшись дуже пізно з роботи, хоч кілька сторінок, але я повинна прочитати. Одна з улюблених книжок – «Тореодори з Васюківки» Всеволода Нестайка. Потім читав уже багато сам. Дуже любив пізнавати щось нове. Якщо дивився фільми, то тільки зі змістом. Пам’ятаю, як ми разом переглядали мультфільм «Душа». Коли їхав у метро, трамваї чи маршрутці, постійно розгадував кросворди. Коли була можливість, ввечері лягав поруч і ми це робили вдвох.
Серьожа орендував квартиру в Києві, часто приїжджав додому. І завжди з великим букетом троянд для мене. Якщо приїздив дуже пізно і все було зачинено, то зранку обов’язково квіти вже чекали на мене. Останній букет він подарував у серпні 2023-го, він і досі стоїть у кімнаті поряд із синовим фото і жовто-блакитним прапором. Троянди засохли, але жоден листочок, жодна пелюстка не опала.
Отримавши професію дизайнер у будівництві, син працював у різних сферах, дуже добре володів комп’ютером. Тому вирішив далі навчатися, але прийшло 24 лютого...
Ніколи не вмів сидіти на місці. Схожий на вітер і сонце: всюди встигав і всіх намагався обігріти. Ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Серьожа мав багато знайомих і друзів. Але справжній друг у нього з’явився вже у свідомому віці. Серьожка називав його Мішаня.
Війна застала Мішу з сім’єю в Маріуполі. Коли загарбники зайшли в місто, зв’язок зник, ми обдзвонювали гарячі лінії, просили допомоги. Міша зміг вирватися, щоправда, приїхала половина від нього – худий, втратив усе майно, але живий. Радості Серьожі не було меж. Він одразу взяв його під опіку: накормити, одягнути – син ладен був віддати все, що мав. Через кілька місяців Серьожа став хрещеним батьком Мішиного сина.
Незабаром мій син закохався – вперше по-справжньому. Вперше я почула від нього, що хоче сім’ю і дитину. Пізніше я зустрілася з тією, для якої мій син писав вірші, якій він хотів подарувати Всесвіт. І почула слова: «Тільки з ним я зрозуміла, що можна бути щасливою просто так, щодня. Кава, яку він приносив, блокнот і ручка, бо я йду на заняття, букет – не на свято, а тому що я в нього є...»
Серьожа завжди був вразливим. Спочатку я розповідала йому, як його прадід пішов в УПА, бо свого часу радянська влада розкуркулила їхню сім’ю, забравши корову і коня – все, чим могли тоді прогодуватись. Від голоду померли п’ятеро дітей. Прадід отримав 20 років колонії за непокору владі.
Приховавши від мене, Сергій у 2014 поїхав на Майдан, бачив, як українці відстоювали свої права, якою ціною. А коли почалася війна, він не збирався сидіти на місці. Спочатку постійно здавав кров, а потім вирішив захищати країну. Його повертали двічі – серйозні проблеми з зором, перенесені на очах три операції. Та це мого сина не зупинило. Я молила його не йти, бо серце розвивалося від передчуття, але Серьожа відповів: «Якщо всі відмовляться, то хто піде?»
У навчальному центрі під Черніговом побачив несправедливе ставлення командирів до підлеглих, був вражений, що хлопцям влітку привозили гнилі овочі і фрукти, суп у бідонах, який грав, як бражка. Я поїхала до нього, завантаживши машину продуктами. Навіть у таких обставинах він готував їжу на всіх, бо і до цього мав хист.
Після навчального центру Серьожа разом з Юрою, з яким удвох хрестили дитину, потрапив у частину під Херсоном. Його одразу посадили за комп’ютер. Він дуже нервував, бо довелося розбирати папери поранених, пропалих безвісти і загиблих захисників. Командир був задоволений тим, що нарешті знайшовся той, хто зміг навести лад у документах.
В один із днів Юра отримав завдання і разом з групою відправився на лівий берег Дніпра, там попав під обстріл. Ніхто не знав, що з ним. Треба було йти на допомогу, але всі відмовилися, тоді Серьожа визвався сам, бо інакше не міг, не вмів...
Це була остання розмова. Він подзвонив і сказав, що повинен йти, і ще: «Я тебе люблю!»
У ніч з 18 на 19 жовтня я прокинулася від страшного болю в серці. Так і просиділа до ранку. А рано подзвонив Міша і сказав, що мій Серьожка пішов від нас.
Я й досі чекаю, що він повернеться. Якось увечері довго плакала, розмовляючи з ним про те, як сумую за ним, за його голосом. Вночі він прийшов у мій сон. Я стояла на перехресті і не знала, що мені робити, раптом дзвінок. Беру слухавку: «Мамуль, як ти? Я хочу, щоб ти знала, що дуже тебе люблю і ніщо того не змінить». Він завжди називав мене мамулею...
У жовтні 2025 року я отримала орден «За мужність» – нагороду, яку мав отримати Серьожа. Я не знаю, чому вона так довго його шукала.
Мій син дуже любив Україну, він не мав бажання їхати за кордон, хотів жити вдома. Сподівався, що країна підніметься, і він зможе бути в ній щасливим.
Я дякую Богу за моїх дітей, за те, що він дав мені Серьожку. А Серьожі – що він Такий був, є і буде завжди, поки я дихаю. За те, що дозволив бути його мамулею.
Друг Міша:
За життя доля зводить тебе з багатьма людьми. З кимось спілкуєшся, з кимось дружиш, проводиш час, хтось приходить, хтось іде, хтось забувається. Але інколи доля дарує тобі людину, яка стає не просто другом, а справжнім, найріднішим Братом.
Так і мені поталанило в житті. У 16-річному віці я зустрів Серьожу. Відтоді в мене з’явився Брат, якого ніколи я не мав, а в мого сина – хрещений Батько. Якого тепер ніколи не буде...
Це найвідданіша, найщиріша і найтепліша Людина на світі. Не вистачить слів, щоб передати все те тепло і добро, що він дарував близьким людям. Яким не був тяжким день, я завжди знав, що Серьога поруч і можу на нього розраховувати. Він завжди підтримував потрібними словами і, як справжній чоловік, – ділом. Взаємовиручка і повага.
Це та людина, яка віддасть останню сорочку, ніколи не кине в біді: потрібно дати притулок – дасть, треба погодувати – погодує (навіть якщо ти не голодний😆) і завжди прийде на допомогу. Як він, ніхто не вмів підтримати. І перебуваючи з сім’єю в окупації, я знав, попри все, що Він поруч. Перерахувати добрі вчинки і допомогу, яку він дав усім, хто був поруч, не вистачить тут місця.
Немає дня, щоб я не згадував свого брата, і всі моменти дарують тільки тепло і щиру усмішку.
Серце обливається кров’ю. Його не вистачає поруч, бракує його слів підтримки і підбадьорливих жартів.
Серьожа завжди був на голову вищий від будь-якого дорослого дядька. Це справжній мужній Чоловік з великої літери, який не ховався, не боявся, а взяв зброю до рук і пішов захищати насамперед свою сім’ю.
Війна забирає найкращих. Але він назавжди залишиться в моєму серці і в серцях його близьких теплим спомином і усмішкою.
Друзі Саша, Богдан, Інна:
Ми пам’ятаємо Сергія як щиру, веселу і дуже добру людину. Він був із тих, хто завжди приходить на допомогу, – навіть тоді, коли має свої справи. Для нього не існувало чужих проблем: якщо комусь була потрібна підтримка, він завжди знаходив час і ніколи не відмовляв.
Майже щовечора ми збиралися разом у кафе за чашкою кави. Розмовляли, жартували, кожен розповідав, як минув день. Часто згадували кумедні історії з дитинства, сміялися і просто проводили час разом. У нашій компанії були різні люди: з кимось Сергій дружив багато років, з кимось познайомився пізніше. Але поруч із ним завжди було легко і тепло – він умів об’єднувати людей.
Сергій мріяв мати власний автомобіль, тому пішов навчатися на автосправу. Саме там він познайомився з нашим другом Сашком. Дуже швидко вони стали близькими друзями. Разом гуляли містом, багато розмовляли, жартували, іноді потрапляли у кумедні пригоди – навіть від собак якось тікали. Сашко згадує Сергія як дуже надійного друга, людину, якій можна було довірити будь-яку відвертість. І сьогодні найбільше бракує саме його підтримки, порад і дружнього слова.
Сергій дуже любив дітей. Якщо хтось із нас приходив у компанію з дітьми, він одразу знаходив із ними спільну мову: міг розговорити, розсмішити, погратися. Його щирість і доброта відчувалися навіть у таких простих моментах.
У розмовах про сім’ю він часто згадував братика, сестру і Мамулю. Мамулю він дуже любив – для нього вона була найдорожчою людиною в житті.
Особливо ми пам’ятаємо, як Сергій умів підтримувати друзів. Коли хтось із нас тільки починав навчання або переживав через новий етап у житті, він завжди знаходив потрібні слова. Міг просто сказати: «Я в тебе вірю, у тебе все вийде», – і ці слова справді додавали впевненості.
Минуло вже три роки, але нам досі важко повірити, що Сергія немає поруч. Колись ми збиралися майже щовечора. Тепер це трапляється дуже рідко. Коли його не стало, ніби зникла частинка того тепла, яке тримало нашу компанію разом.
Для нас Сергій назавжди залишиться таким, яким ми його пам’ятаємо – щирим, світлим і надійним другом.
Бо людина може піти з життя, але її доброта, підтримка і пам’ять про неї залишаються в серцях тих, хто її знав. І сьогодні його дуже бракує.
Записала Валентина Устинова
для проєкту «Пливе кача. Умань»
Обревко Сергій Олександрович - гранатометник відділення морської піхоти, матрос. Загинув 19 жовтня 2023 року, виконуючи військовий обов'язок по захисту Батьківщини в Херсонській області.
Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.