АНГЕЛОМ БУВ І ПРИ ЖИТТІ,
АНГЕЛОМ ЗАЛИШИШСЯ НАВІКИ

СИРОТА Артем Васильович
(09.06.1994-10.08.2022) 

Кожен пильнує свої цінності. 

Для Ольги Борисівни Сироти найдорожчий скарб – її син Артем, її Янгол, її неосяжний Всесвіт. У чорному серпні 22-го року мамине сонце  згасло і всесвіт перетворився на провалля … 

Однак мама продовжує думати й говорити про сина в нинішньому часі. «Артьомчик нікого не випустить із хати, не пригостивши», – аргументує пані Оля, частуючи запашним чаєм зі смаколиками. І хоча привід для зустрічі далекий від безжурного чаювання, не відмовляюсь. Водночас з дозволу співрозмовниці вмикаю диктофон. Аудіотехніка старанно фіксує монолог жінки, для якої син і при житті був ангелом, ангелом залишився навіки. 

Монолог, що протинає душу, і до якого годі щось додати…

Про першу дитину мріяла тільки про сина. Мій батько дуже хотів побавити онука. І хоча тата на той час уже не було (загинув 1984 року), прагнула йому подарунок зробити, просто марила хлопчиком. На світ з’явився Ігорьок. Через 4 роки потому народився Артьомчик, а я так чекала на доньку. У Христинівці, де ми тоді жили, ще не було УЗД, і я поверталася з Умані після діагностики, ковтаючи сльози. Навіть винуватила чоловіка за придбаний заздалегідь дитячий візочок «хлопчачого» кольору. 

Та до останнього сподівалась на дівчинку, тож коли  Тьомка народився, дуже засмутилась. Але рівно до того моменту, поки ми не зустрілися з ним очима… Як же мене зараз допікає гірке усвідомлення того, що не вберегла сина, розуміння, що він – воїн абсолютно іншого виміру.


За кілька років до повномасштабної війни, у 2019-му, стався випадок, після якого син неймовірним дивом залишився живим. Артьомка втратив свідомість від фізичного перевантаження, неприпустимого через проблеми із серцем, і з висоти свого зросту метр вісімдесят упав на керамічну раковину. Розбивши її на гострі уламки, жахливо поранив вену. За своє життя я не бачила стільки крові, а лікарка «швидкої» від тієї картини сама мало не сповзла по стіні. Як він вижив? Просто диво! Коли це сталося, чоловік сказав: «Мабуть, Тьомку вберегли для вищої місії».

24 лютого застало обох синів  у Херсонській області – вони мали будувати готельний комплекс на гейзерах. Додзвонитися змогла до Артема  вранці о п’ятій, в Умані вже було гучно і страшно. «Мама, чому так рано?» – голос спокійний, він ніколи не панікував (хоча пізніше дізналася, що вагончик, де вони проживали, мало не перекинуло вибуховою хвилею). Я просила, щоб виїжджали додому. Хлопці вирушили. А по обіді в селі вже висів рашистський прапор...

Тьомка не чекав повістки – достатньо було телефонного дзвінка з військкомату.

Не знаю, настільки він патріот своєї країни, але з упевненістю скажу, що він – людина Совісті і Честі.  У підлітковому віці Артьомка потерпав від надмірної сором’язливості, тож у дорослості хотів довести собі, що вартий бути справжнім чоловіком, і не оминав випробувань, тому вирішив іти до лав Збройних сил. Хоча за лікарськими показниками після перенесеної в підлітковому віці операції, маючи  плоскостопість, він не підлягав строковій службі.

Але тоді ми підтримали його в цьому рішенні. Служив у Нацгвардії. 

…Пам'ятаю свої емоції, коли син після звільнення зі служби йшов мені назустріч з букетом троянд. Здавалося, мені заздрить увесь світ: стрункий, високий красень-син поспішав до мами. Скільки разів малювала в уяві, як після закінчення війни  я бігтиму з квітами назустріч синочкові. Та, видно, не судилося. Тепер ношу квіти на його могилу. Не пробачу собі ніколи, що не вберегла, не змогла відвернути біду! Хоча й молилась, робила обереги для сина і всього взводу. Один побратим, який демобілізувався, до цих пір носить мій оберіг. А найріднішого не врятувала...

В останній приїзд сина до Умані мені не вдалося привітати квітами біля РАЦСу їх з нареченою після напівтаємного одруження. Вони з Настею такі партизани – думали, мама не здогадається про їхні наміри. Та щойно вони вийшли з дому, я накинула святкову сукню, перебігла площу. Так і є: біля РАЦСу – Тьомочкина машина. Я бігом за квітами! Але поки продавець ладнала врочистого букета, молодята вже зникли. 

Я теж вирішила зробити їм сюрприз. Ввечері на них чекав святковий стіл. На календарі було 16 червня 2022-го року. 
Тоді Тьома вирвався на кілька днів додому після двомісячного навчання в «Десні», встиг одружитися й повінчатись із коханою дівчиною з Білоцерківщини. Я навіть не здивувалася, що вони вирішили побратися без зайвого пафосу. Син доводив свою дорослість, незалежність від надмірної  маминої опіки, яка звикла з нього пилок здувати. І я його прагнення зрозуміла й прийняла. Раділа їхньому щастю, яке виявилось таким коротким. 17-го червня я дивилася вслід закоханим і не знала, що  востаннє бачу Сина...

Нерідко задаюсь питанням: коли мій час настане, чи зустріне мене Тьомочка?  Чи гідна я бути поруч з ним? Адже син мій – неймовірна Людина. Це не просто високі слова, повірте. Ігор надзвичайно добрий, працьовитий і надійний, я люблю його й дуже ціную. Тьомка ж – важко передати, наскільки він світлий, чистий. Кожен, хто його знає, починає зі слів: «яким він був світлим!» Я не бачила людини відповідальнішої, добрішої, співчутливішої за нього.

Пам’ятаю, якось попросила його сходити за покупками, а він ще приніс  геть зів’ялу зелень. Запитую в нього, що це? Розповідає, що біля магазину сиділа старенька бабуся, так шкода її стало, вирішив допомогти. Не раз бувало,  зустрівши бабцю з тяжкою сумкою, повернеться, допоможе донести додому. А який він вдячний! Завжди дякує за все, навіть коли й немає за що. Перераховувала фронтові кошти йому на карточку, писав: «дякую, мамо», або суржиком: «пасіб, мам».

Артьомка – різнобічна особистість, творча. Не дивно, що обрав професію режисер монтажу, закінчив Київську національну школу  телебачення. Вдосконалювався завжди і в усьому! Любив архітектуру і класику, цікавився психологією, на рівень вільного спілкування шліфував англійську, з якою в дитинстві мав цікаві стосунки. До переїзду в Умань Тьома навчався у сільській школі в моєму рідному селі. Почав вивчати німецьку. В уманській одинадцятій школі вчителька англійської, молоденька зовсім, порадила новому учневі 5-го класу позайматися з репетитором, але Артем відмовився. А через пів року в опануванні мови не поступався однокласникам. «Як це тобі вдалося? Що спонукало?» –  допитувалася я. А він усміхнувся хитренько: «Любов. До вчительки англійської мови».

Ще під час служби в армії захопився психологією, медитувати почав. З ним всюди була електронна книга: не лише іноземну мову вдосконалював, а й вивчав поеми Шевченка. «Катерину» напам’ять мені розповідав, а переписану синовою рукою «Причинну» читаю в записнику, що лишився серед Тьомочкиних речей. Ото й усі мої скарби тепер…

Він прийшов у цей світ уже з мудрою душею. Він мене виховував, а не навпаки. Я хотіла мати дочку, Артьомка замінив мені і доньку, і подругу. Ми могли говорити на різні теми – без перебільшення. 

Він мій масажист. Маю проблеми зі спиною, а в сина музикальні пальчики (мріяв навчитися грі на фортепіано). Так той масаж часто перетворювався на сміхотерапію. Як я обожнюю його жарти, його: «Олька, не ржи!» Коли він жартома так до мене звертався, старший син неабияк дивувався: «Мама, як ти йому дозволяєш так казати? «Ігорьок, та це ж маленький дурачок, що з нього візьмеш?» –  відповідала я сміючись.
А цей «маленький дурачок» показав залізний характер навіть в останній свій день на цій землі. Маючи набуті під час строкової служби проблеми з хребтом, він все одно пішов воювати.  Я знала, що він ніколи нікому не поскаржиться, тому чотири місяці вперто домагалася перекомісії для нього. Нарешті отримала відповідь: перекомісію дозволено. Ця втішна новина прийшла в останній день Тьоминого життя, я ще встигла йому сповістити. Та від нього почула категоричне: «Ніколи не піду на це. Не допущу, щоб мої хлопці подумали, що хочу відкосити». Отака гідність і честь. 

Про які навіть уяви не мають ті, хто продовжує чинити беззаконня в нашій державі. Як же боляче усвідомлювати, що моя Світла Дитина віддала своє дорогоцінне життя, аби по цій землі ходили покидьки-розкрадачі, щоб мажори і негідники-боягузи  ховалися, відкуплялися від служби. Як гірко, що на святім вогні, на вірі й на крові заробляють нікчеми.

Якщо мене спіткала ця неймовірна, просто вселенська втрата, невже вона виявиться даремною?! У воєнний час потрібно, щоб усе працювало на захист країни. А коли вже сталася біда, то поховайте захисників гідно, виділіть їм шматок землі, за яку вони боролися, а виходить – не заслужили для вічного спокою. З таким свавіллям довелося зіткнутися нашій родині...

Мені взагалі важко жити з моїм розумінням і сприйняттям світу, бо мати загострене  почуття справедливості – значить завжди за неї боротися.

 9-е число щомісяця нагадує мені, що  9-го серпня ми з сином говорили востаннє... На вихідні ми мали вирушати до Тьомки – гнати придбаний для нього і хлопців автомобіль. Я напекла його улюбленого печива, син дуже просив, щоб я теж приїхала. Однак увечері повідомив: поки що поїздка відміняється, чекатиме нас дещо пізніше,  вже на новому місці оборони.

А ніч 10 серпня змінила все…

Вранці десятого мої хлопці ще раз вигнали машину на СТО, все перевірили, повернулись задоволені. У дворі Ігор відкрив капот пофарбованого пікселем автомобіля, і раптом на сина впала кришка. Я злякалася. Ігор заспокоював: «Ну що ти? Нічого ж не сталося». Але мене накрила істерика. В той день Артьом був на позиції, і, як завжди після зміни, мав дзвонити мені й батькові. Я чекала... Набрала один номер – не в зоні, інший – не бере слухавку. І так весь час. Шукала зачіпки, щоб не впасти у відчай...

День і наступна ніч тягнулися в тривожному очікуванні. На моє письмове запитання взводному, чи все в них нормально – мовчання. На мій дзвінок – тиша. А вранці – страхітливе «на жаль…» 

Цілу добу моєї дитини вже не було на цьому світі. Пряме попадання танкового снаряду в бліндаж... тіло повністю посічене осколками, поранення в шию... Тьомочку побратими знайшли завдяки рації: вона запищала, і хлопці пішли на звук. Коли землю відрили, він сидів з відкритими блакитними очима, праву руку простягнув уперед, наче хотів привітатися. Згодом я телефонувала побратиму сина, який витягнув мою дитину. Цей АТОвець-доброволець, батько трьох дітей, говорив зі мною крізь сльози: «Ви пам’ятати повинні одне: Ваш син – герой». –  «Я знаю. Він завжди був і є для мене героєм. Завжди!» – «Ви повинні пишатися своїм сином». –  «Я знаю. Але горе моє – неосяжне»… 
Іноді здається, ще треба трішки  потерпіть, трішки почекати. І буде все, як раніше. Син переступить поріг дому і скаже у тільки йому властивій манері: «Олька, ну як ти могла подумать, що я не прийду?!»

Монолог Ольги Сироти про сина
для проєкту «Пливе кача. Умань»
виклала Валентина Устинова 

«Мій «Світлячок», мій Янгол, моя втіха» – 

щомиті линуть мамині слова до сина.

У відповідь – незмінне:

– Мамо, не вір нікому! Я живий! 

І поки ти на світі є, у кожнім подиху я жити буду.

Солдат-кулеметник  
Сирота Артем Васильович

(09.06.1994 -10.08.2022) 

загинув 10 серпня 2022 року в н.п. Мар’їнка  Донецької області, захищаючи територіальну цілісність України.