А ВІН ВАМ НЕНАЧЕ УСМІХНЕТЬСЯ…
ТАЦОХА Максим Валерійович
(25.07.1993-24.02.2022)
Коли дивишся на український прапор, душу наповнює почуття свободи, гордості та просвітленого тепла. Але є особливе місце, де прапори - це нестерпний біль. Вони майорять у небі над цвинтарем на могилах наших бійців, і ти розумієш, якою ціною… Якою страшною ціною…
Стою біля засипаного снігом портрета молодого гарного хлопця. Максим Тацоха. Народився 25.07.93 р. Загинув 24.02. 22-го - у перший день повномасштабного вторгнення рф в Україну . Його добрі очі ніби дивляться в душу і кажуть: «Гей, мала, ти чого? Не сумуй! Все буде гаразд». Можливо, саме цю фразу він промовляв до себе, коли труднощі ставали стіною, щоб не здатися і йти далі. Говорив, бо, мабуть, нікому було сказати йому це. Знаєте, коли немає на кого сподіватися, залишається надія на себе. Інтернатівський хлопець, який не так і багато встиг за свої 28 років, Максим народився в селі Таужне Гайворонського району Кіровоградської області.
З двох років виховувався в школі-інтернаті «Заваллівський ліцей-художня школа» (за вироком суду позбавлений батьківського піклування). Але незважаючи на важку долю, зумів зберегти доброзичливість, веселу вдачу, відкриту душу, бажання допомагати людям. З 2009-го по 2012 рік навчався на кухаря у Благовіщенському професійному ліцеї на Кіровоградщині. А потім вирішив пов'язати своє життя з містом Умань, яке стало йому домівкою. Був студентом в Уманському державному педуніверситеті, працював кухарем (ресторан «Застава», піцерія та ін.), якийсь час працював у Києві.
Згадує про Максима Інна Малашко:
- Коли він готував борщ, пів Умані відчувало чудовий аромат… З цією дитиною я познайомилася, коли він дружив із моєю дочкою. Завжди акуратний, ніколи не приходив з порожніми руками.. Згадую, який шикарний букет троянд подарував моїй дочці на випускний. Можливо, він сам навіть недоїдав, щоб купити цей подарунок. Це була така дитина! Щедрий, добрий… Мені завжди було його дуже шкода. Розумієте, коли ти виховуєшся в дитбудинку і не маєш нікого, крім себе… Коли в тебе немає навіть своєї подушки, ліжка… Підтримки… Немає людини, яка б сказала тобі: «Все нормально, синку! Я допоможу…» Саме цього, на мою думку, і шукав усе своє коротке життя Максим… Простого розуміння та тепла рідних людей. Навіть перед війною знайшов через інтернет своїх матір та сестер, але бажаного так і не встиг по-справжньому відчути… Що він не один, що він комусь потрібен. Він здивував мене тим, що завжди намагався всім допомогти. Як у старому фільмі Гайдая: «Хто на будівництво? Я! Хто туди? Я! Хто сюди? Я…»
Я, я я.
Казала йому: «Максиме, ну чому завжди ти? Чому «Я»? Там хіба інших немає?» Він просто усміхався: «Ну а хто, тіточко Інно?» Іноді думаю, що й загинув першого дня саме через оте своє «Я». Бо не міг інакше…
2020 року Максим вирішив кардинально змінити життя і підписав контракт із 1-ю окремою танковою Сіверською бригадою (смт. Гончарівське), де був призначений на посаду навідника розвідувальної роти. Після навчання у 169-му навчальному центрі «Десна» імені князя Ярослава Мудрого вирушив у зону АТО. Він був упевнений у собі і своїх силах, ставив собі мету і йшов до неї. Прагнув збудувати будинок в Умані. Дуже хотів одружитися… І кохання, хоча б ненадовго, але прийшло в його життя…
З Юлею Максим познайомився в Інтернеті.
Дівчина згадує Максима з легким сумом, іноді навіть усміхається:
- Пам'ятаю, в анкеті він написав, що має гарне почуття гумору та ще і полюбляє готувати. Я тоді подумала: «Такий хороший? Щось не так!» Але все ж таки відповіла... Почали зустрічатися... Він приїжджав до мене в село, готував смачну піцу... Тихе, тепле щастя... Що запам'яталося? Його бажання допомогти, його оптимізм... Доля нам відвела дуже мало часу, але він завжди буде в моєму серці.
Війна… Пам'ятаю той страшний день... 24 лютого. Вибухи... Я в розпачу...
Дзвонить Максим: «Їдь у село. Там безпечніше… Ми теж їдемо у твій бік…» Це був останній дзвінок від нього. Ввечері мене почало кидати в жар, боліла голова. Ми дуже один одного відчували, він був недосяжний, я почала хвилюватися, щось розпитувати у побратимів, але ніхто нічого не знав… А потім дзвінок та фраза: «У нас погана новина. Максим загинув».
Я не могла повірити! Чому саме він? Адже при тому обстрілі кілька хлопців залишилися живими... А він був такий спритний: не ходив - бігав. Я за ним скрізь не встигала - завжди поспішав. Але, мабуть, від долі не зміг втекти. Він щось відчував..
За тиждень до смерті Максимові наснився його брат, який помер кілька років тому. Максим сказав: «Напевно, я теж помру молодим». Тоді ми відмахувалися від цієї думки. Але найстрашніше збулося... Найбільше мені шкода, що Максим так і не зміг відчути тепло сімейного життя батьківства і пішов так рано. Але я збережу його в пам'яті назавжди.
Можливо, і ви запам'ятаєте очі цього юнака, його історію, його коротке, але щире життя і, потрапивши на цвинтар в Умані, просто принесете квіти і скажете:
- Дякую, синку! Дякую, що був.
А він вам неначе усміхнеться…
Ксенія Князева для "Пливе кача"
Старший солдат Максим Тацоха під час оборони Чернігівщини 24.02.2022 потрапив під ворожий обстріл, загинув від травм несумісних із життям.
Указом Президента України №416/2022 воїна нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).