ТЕПЕР НАМ ДОВЕДЕТЬСЯ ЙОГО ПАМ’ЯТАТИ ДОВШЕ, НІЖ МИ ЙОГО ЗНАЛИ 

БИЧКОВЯТ Дмитро Ігорович
(29.11.1985-04.12.2022 )

Під час одного з останніх дзвінків він стояв на березі Дніпра, дивлячись на рідну Каховку, і понад усе прагнув звільнити її, як звільнив до того Херсон. Я кажу: «Давай тоді мені фото, де ви з хлопцями п’єте чай у мами на кухні». Та невдовзі його перекинули на Бахмут, де він і загинув. Не судилося…  

Мало що може затьмарити дитячі спогади. Але дитинство Дмитрика важко назвати безтурботним – розлучення батьків, напружені стосунки з вітчимом, спроба самогубства матері, нестабільне матеріальне становище. Нерідко саме такі чинники гартують характер, що і підтверджує біографія  героя. Працювати почав рано – у віці п’ятнадцяти років, бо завжди прагнув кращого, бажав досягти успіху і просто, зі слів близьких, «вигризав своє місце під сонцем». Першим бізнес-проектом був продаж цукерок під час проведення Таврійських ігор. Діма пояснював: «Ми заробляли як могли». Авжеж, доведеться крутитись, коли надворі − кінець 90-х, а ти живеш у невеличкому місті на Півдні.

Якщо рідних не вибирають, то з друзями – навпаки. Їх було вдосталь. Тому що ця людина, «людина-свято», «людина-оркестр», не могла не заряджати позитивом. Він просто заходив в маршрутку і починав розмовляти з якоюсь бабусею, допитуючись куди вона їде, чому така сумна і як її розвеселити. Казав: «Ви така зажурена, що я зараз сам заплачу». Отож новина про його загибель приголомшила усіх, хто був з ним знайомий. Адже життєлюбність, яка пронизувала усе його буття, неабияк контрастувала з поняттям смерті. 

Найкращий друг Дмитра, Віктор Ярошенко, згадував: «Наші з Дімкою класи, напевно, більше всього товаришували між собою. А також завжди конкурували як у навчанні/фізичній культурі, так і у поганій поведінці. Хулігани були ще ті. Як тільки щось траплялось у школі, то одразу згадували про нас». «Улюбленою розвагою було − наліпити суперклеєм копійки до тротуару і реготати, коли хтось намагався їх  підняти». Одним словом, – пацани, що ще сказати? 

Свою майбутню дружину зустрів ще у Каховці. Побрались, коли Дмитру було лише 19 років. Шлюб  подарував молодим донечку. Проте в парі протримались недовго: доля розвела їх по різні береги . Це й стало поштовхом до змін.
Життя з чистого аркуша він почав у Києві, куди переїхав навчатись промисловому альпінізму. Тут же й працював. Все, що неможливо дістати із землі, вони діставали з даху. Найвищим об’єктом, на якому довелось працювати, була Дорогожицька телевежа із захмарною висотою − 380 метрів! Бувало, що його з колегами наймала поліція, аби спуститись з даху і проникнути у наркопритон. Брав участь як альпініст в програмі «Битва екстрасенсів». Він не жив, а горів своєю справою! І йому в цьому не було рівних.
 

Аж ось сталось кохання. Все почалось 2010-го року зі знайомства з пані Галиною, розповідь якої і стала підґрунтям до цієї статті. Стріли одне одного, як-то буває, у компанії спільних друзів. Майже півтора місяця спілкувались лише телефоном, оскільки постійно щось заважало побачитись  наживо − то робота, то сімейні обставини. Зрештою він не витерпів. Я тоді була в дорозі, їхала на Київ. Кажу: «Ти мене не чекай. Мені їхати чотири години». А Діма відповідає: «Нічого. Я тебе почекаю». І дочекався. Це було 20 червня 2010 року. З тих пір ми й не розлучались. Теж 20 червня, тільки вже 2022 року ми прощались, вирушаючи до Канади. Та про це згодом…

Шлюби в обох були не першими. У нього – донька, у неї – дві. Та Дмитро визнав дівчат за своїх. І дуже пишався, коли нерідних доньок приймали за кровних. В союзі народилась донечка Варвара. Дівчинку, що з’явилась на світ після кесаревого розтину, відразу поклали татусеві на груди. Відтоді й зав’язався тісний ментальний зв’язок батька і дитини. Так само, на грудях у тата, вона засинала − з пелюшок і аж до семи років. Вони відчували одне одного на відстані. «Він був взірцевим татком, просто ідеальним», - каже дружина Галина. − Після смерті чоловіка, старша дочка шкодувала, що за життя Діми не називала його папою, за те, що траплялися конфлікти. Вона сказала, що він був чудовим, і вона хотіла б собі такого чоловіка, схожого на батька.

За близьких він був ладен «загризти» будь-кого, так ревно боронив все, що стосувалось сім’ї. Тому рішення, захищати свою країну під час Антитерористичної операції на сході було прийнято моментально. З початком війни, родина перебралась до Умані, звідки родом дружина Галина.    У січні 2015-го пішов добровольцем у 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар», де у процесі навчання зарекомендував себе як старанного і відданого воїна, повторюючи, що повинен бути найкращим, аби повернутись живим. Діма мені завжди казав, щоб я була готова до всього: «Кот, все буде добре, ти ж мене знаєш. Я ж розпетляюсь. Я випетляю. Але щоб ти знала: в полон я не здамся, ні за яких умов. Інвалідом не прийду і не сяду тобі на шию четвертою дитиною. Якщо мені доля загинути, я хотів би, аби це було швидко». 

АТО принесло в життя Дмитра не тільки вірних побратимів, але й дві контузії та поранення. Проте ніколи не вимагав до себе особливого ставлення, засуджуючи тих, хто прикривається званнями задля власної вигоди. «Ті, хто справді воювали, ніколи не будуть про це кричати. Це − травма для всіх. Я зрозумів, що на війну повинні йти тільки добровольці, і тямити, чого вони туди йдуть, кого боронити», − говорив захисник.
 Працюючи розвідником і снайпером в «Айдарі», він все одно прикривав побратимів і не уникав «виходів». Казав: «Ми йдемо на вихід. Зв’язку не буде три дні». І ти ці три дні не живеш − існуєш. 

Знаєте, посада чоловіка (розвідник) зобов’язувала зберігати своє особисте життя у таємниці. Не було ні відео, ні фото. Тому мені було вкрай важко вибрати надгробний пам’ятник, бо світлин, як таких, не було. Казав: «Мені не можна цього робити. Не дай Бог візьмуть мій телефон, побачать хлопців, побачать тебе, якось вичислять…Я хочу, щоб мої діти жили у вільній країні. Хочу, щоб ніяка сволота їх не зачепила. Це такі скоти, ти собі просто не уявляєш…».
Бувало, що він «воював» уві сні. «Пацани, я вас прикриваю! Двох зняв!» − а ти лежиш і в тебе «мурахи» бігають по тілу. Загалом контузія і її наслідки дались важко. Діма страждав таким головним болем, що ми навіть швидку викликали. Ніякі ліки не допомагали.
 

У 2018, під час відпустки, він почав метушитись. Видно було, що щось у нього трапилось. Чи то був на волосині від смерті, чи щось таке бачив, але постійно обіймав мене, обіймав дітей. Запропонував розписатись (ми не були одружені офіційно), аби бути захищеними усіма правами, у випадку чого. 21 квітня 2018 року ми взяли шлюб. Тоді ж він мені почав говорити, аби я виїжджала з України, оскільки в колі військових було переконання, що повномасштабний наступ буде  у лютому 2021-го року. Тому ми й поїхали до Польщі у 2020-му році. У 2021 закінчився контракт і Діма приїхав до нас. Коли почалось повномасштабне вторгнення, чоловік відразу поставив перед фактом: «Я повертаюсь». Як жінка, я не могла змиритись. Як дружина військового – розуміла, що так треба. Коли Канада зробила можливість відкрити візи, ми почали їх робити. Він теж казав, що поїде. Єдине, що для військових і поліціянтів запитували додаткові дані, тому процес обіцяв бути довшим.
Повертаючись до абзацу про першу зустріч і розлуку, слід додати, що прощань було безліч, та жодне з них не відчувалось таким пекучим і болісним як те, останнє. Бо воно ніби провіщало, що це − навічно.
Перше нещастя звалилось, як сніг на голову. В окупації, у Каховці, лишилась мама Дмитра. В неї стався серцевий напад, але росіяни не пустили швидку. Карета прибула запізно – жінка померла. Того дня Діма пив алкоголь. Багато алкоголю. Але не п’янів, настільки сильним був стрес, настільки сильно він був знищений звісткою. Тоді ж дав обіцянку: «Я буду їх нищити, поки житиму».
Про своїх побратимів говорив, як про другу сім’ю, а сім’я для Діми – понад усе. Він не міг їх підвести. Отож, повернувшись до війська, служив у 57-мій окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка.
Я вже згадувала про глибинний зв’язок Дмитра з молодшою донькою – Варею. Тому, коли телефонував востаннє, у п’ятнцю 2 грудня, насамперед переконався, що мала спить, перш ніж повідомити про своє передчуття поганого. Почав дякувати дружині − за те, що вона є, за дітей, за життя. А я його запитую: «Ти що, зі мною прощаєшся?». Більше на зв’язок він не виходив.
4 грудня повідомлення вже не прочитувались. Ближче до ночі зателефонувала його колишня дружина, оскільки її чоловік, Дімин рідний брат, служив з ним разом. Вона сказала лише одне: «Прийми мої співчуття». Хлопці потрапили під мінометний обстріл, повертаючись із завдання. Командир – трьохсотий, Дмитро – двохсотий. Він загинув так, як хотів. Це була секундна смерть. Малесенький уламок увійшов біля губи, потрапивши до мозку. Зовні виглядало так, ніби це − заїда. Помер молодим і гарним, як і хотів.
На поминки приїжджав його побратим, чоловік років 60-ти, весь сивий, з позивним Куба. Для чоловіка він був справжнім батьком, наставником, авторитетом. Вони пройшли з ним увесь цей шлях. Він плакав і казав: «Ми з таких колотнеч виходили, з такої дупи, без єдиної подряпини. Я не можу в це повірити. Діма був нашими очима, нашими вухами. Він знав усю техніку, як вичислити, що робити, куди йти. Що ми тепер без нього? Це був справжній воїн, справжній командир».
Шокуюче, але рідний батько Дмитра, який живе на росії, на звістку про те, що обожнюваний ним путін вбив його сина, лише сухо відповів: «Очєнь жаль, но і с нашей старани пацани умірают».
Діма мені завжди казав: «Що б там не було, де б ти не була, де б не був я, ми з тобою зустрінемо старість разом». Не судилося…
Що б я хотіла йому сказати? Що ми безмежно сумуємо, особливо найменша дочка. Вона йому досі робить листівки на всі свята. Ось підготувала до дня тата, 16 червня. Пише у записці, як їй його не вистачає, як сподівається, що йому на хмаринках добре.
В них був шалений ментальний зв’язок. Того дня, дня, коли він загинув, вона сиділа дивилась мультики. Я до неї підходжу, а вона – ніяка. Я питаю: «Доць, що сталось?». Варя відповідає: «У мене таке відчуття, наче з мене життя пішло. Мені взагалі немає сил, навіть очима кліпати не можу». Вже потім я зрозуміла, що вона відчувала загибель чоловіка…
 

Щоразу, коли я помічаю красу, подорожую до нової країни чи спостерігаю щось цікаве, я сподіваюсь,
що він бачить це моїми очима.
Я б віддала все, аби тільки він був живий.
На пам’ятнику написала, що тепер нам доведеться його пам’ятати довше, ніж ми його знали.
 

 

 Бойко Анастасія для «Пливе кача» 

Молодший сержант, стрілець-помічник гранатометника, Дмитро Бичковят, під час оборони Бахмута, 04.12.2022, повертаючись із завдання, потрапив під мінометний обстріл. Загинув від травм несумісних із життям. Указом Президента України воїна нагороджено відзнакою «За участь в антитерористичній операції».