Мало що може затьмарити дитячі спогади. Але дитинство Дмитрика важко назвати безтурботним – розлучення батьків, напружені стосунки з вітчимом, спроба самогубства матері, нестабільне матеріальне становище. Нерідко саме такі чинники гартують характер, що і підтверджує біографія  героя. Працювати почав рано – у віці п’ятнадцяти років, бо завжди прагнув кращого, бажав досягти успіху і просто, зі слів близьких, «вигризав своє місце під сонцем». Першим бізнес-проектом був продаж цукерок під час проведення Таврійських ігор. Діма пояснював: «Ми заробляли як могли». Авжеж, доведеться крутитись, коли надворі − кінець 90-х, а ти живеш у невеличкому місті на Півдні.

Якщо рідних не вибирають, то з друзями – навпаки. Їх було вдосталь. Тому що ця людина, «людина-свято», «людина-оркестр», не могла не заряджати позитивом. Він просто заходив в маршрутку і починав розмовляти з якоюсь бабусею, допитуючись куди вона їде, чому така сумна і як її розвеселити. Казав: «Ви така зажурена, що я зараз сам заплачу». Отож новина про його загибель приголомшила усіх, хто був з ним знайомий. Адже життєлюбність, яка пронизувала усе його буття, неабияк контрастувала з поняттям смерті. 

Найкращий друг Дмитра, Віктор Ярошенко, згадував: «Наші з Дімкою класи, напевно, більше всього товаришували між собою. А також завжди конкурували як у навчанні/фізичній культурі, так і у поганій поведінці. Хулігани були ще ті. Як тільки щось траплялось у школі, то одразу згадували про нас». «Улюбленою розвагою було − наліпити суперклеєм копійки до тротуару і реготати, коли хтось намагався їх  підняти». Одним словом, – пацани, що ще сказати? 

Свою майбутню дружину зустрів ще у Каховці. Побрались, коли Дмитру було лише 19 років. Шлюб  подарував молодим донечку. Проте в парі протримались недовго: доля розвела їх по різні береги . Це й стало поштовхом до змін.
Життя з чистого аркуша він почав у Києві, куди переїхав навчатись промисловому альпінізму. Тут же й працював. Все, що неможливо дістати із землі, вони діставали з даху. Найвищим об’єктом, на якому довелось працювати, була Дорогожицька телевежа із захмарною висотою − 380 метрів! Бувало, що його з колегами наймала поліція, аби спуститись з даху і проникнути у наркопритон. Брав участь як альпініст в програмі «Битва екстрасенсів». Він не жив, а горів своєю справою! І йому в цьому не було рівних.
 

Шлюби в обох були не першими. У нього – донька, у неї – дві. Та Дмитро визнав дівчат за своїх. І дуже пишався, коли нерідних доньок приймали за кровних. В союзі народилась донечка Варвара. Дівчинку, що з’явилась на світ після кесаревого розтину, відразу поклали татусеві на груди. Відтоді й зав’язався тісний ментальний зв’язок батька і дитини. Так само, на грудях у тата, вона засинала − з пелюшок і аж до семи років. Вони відчували одне одного на відстані. «Він був взірцевим татком, просто ідеальним», - каже дружина Галина. − Після смерті чоловіка, старша дочка шкодувала, що за життя Діми не називала його папою, за те, що траплялися конфлікти. Вона сказала, що він був чудовим, і вона хотіла б собі такого чоловіка, схожого на батька.

За близьких він був ладен «загризти» будь-кого, так ревно боронив все, що стосувалось сім’ї. Тому рішення, захищати свою країну під час Антитерористичної операції на сході було прийнято моментально. З початком війни, родина перебралась до Умані, звідки родом дружина Галина.    У січні 2015-го пішов добровольцем у 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар», де у процесі навчання зарекомендував себе як старанного і відданого воїна, повторюючи, що повинен бути найкращим, аби повернутись живим. Діма мені завжди казав, щоб я була готова до всього: «Кот, все буде добре, ти ж мене знаєш. Я ж розпетляюсь. Я випетляю. Але щоб ти знала: в полон я не здамся, ні за яких умов. Інвалідом не прийду і не сяду тобі на шию четвертою дитиною. Якщо мені доля загинути, я хотів би, аби це було швидко». 

АТО принесло в життя Дмитра не тільки вірних побратимів, але й дві контузії та поранення. Проте ніколи не вимагав до себе особливого ставлення, засуджуючи тих, хто прикривається званнями задля власної вигоди. «Ті, хто справді воювали, ніколи не будуть про це кричати. Це − травма для всіх. Я зрозумів, що на війну повинні йти тільки добровольці, і тямити, чого вони туди йдуть, кого боронити», − говорив захисник.
 Працюючи розвідником і снайпером в «Айдарі», він все одно прикривав побратимів і не уникав «виходів». Казав: «Ми йдемо на вихід. Зв’язку не буде три дні». І ти ці три дні не живеш − існуєш. 

Знаєте, посада чоловіка (розвідник) зобов’язувала зберігати своє особисте життя у таємниці. Не було ні відео, ні фото. Тому мені було вкрай важко вибрати надгробний пам’ятник, бо світлин, як таких, не було. Казав: «Мені не можна цього робити. Не дай Бог візьмуть мій телефон, побачать хлопців, побачать тебе, якось вичислять…Я хочу, щоб мої діти жили у вільній країні. Хочу, щоб ніяка сволота їх не зачепила. Це такі скоти, ти собі просто не уявляєш…».
Бувало, що він «воював» уві сні. «Пацани, я вас прикриваю! Двох зняв!» − а ти лежиш і в тебе «мурахи» бігають по тілу. Загалом контузія і її наслідки дались важко. Діма страждав таким головним болем, що ми навіть швидку викликали. Ніякі ліки не допомагали.