ПЕЛЮСТКИ НЕВ'ЯНУЧОЇ КВІТКИ НА ІМ'Я "НАДІЯ"
ЖМУДЕНКО Олексій Якович
(09.03.1975 – 22.10.2022)
Вона неспроможна віддячити своєму Льончикові бодай квіткою – нікуди принести ту красу. Колись – здається, ще вчора – він залюбки дарував їй чудесні букети. Не з нагоди події чи свята – з любові. «На маминій тумбочці незмінно стояла ваза, в якій постійно змінювалися квіти. Їх приносив батько – з поля, з лісу чи з тещиної клумби», – не може забути такої романтики донька.
Багато чим готова пожертвувати Марина, аби прийти з букетом на чоловікову могилу. Та немає того горбика землі, що прихистив би її Льончика.
Зате дружина в змозі подарувати йому розкішну квітку з пелюстками-споминами. З розповідями тих, чий дух досі живлять віра й надія. «Доки не побачимо фізичного підтвердження загибелі, будемо вірити», – непохитна позиція доньки. Ця думка бринить у кожній пелюстці тієї нев’янучої квітки, яку виростили й оберігають для воїна Олексія Жмуденка найближчі люди – і в Полянецькому, і в Умані.
Пелюстка від дружини.
Марина Жмуденко: «Буду чекати до останнього»
У її снах чоловік постійно усміхається – до своєї коханої, до свого сонечка. Цієї ночі вони збирали гриби – білі, жовті, синюшки з рядовками. Рано піднялися, за руки взялися – і через поле-через гай подалися до лісу. За кожен впольований Мариною гриб – похвала і поцілунок: «О, моє сонечко, моя кохана, ти молодчина!»
Вони жили рука в руці. Звикли все робити вкупі: чи картоплю копати, чи в садок або на базар мандрувати. Коли в господі була ще пралка з центрифугою – разом займалися пранням, а потім – із жартами та сміхом – вивішували білизну.
Олексій (хоча всі його звикли називати Льончиком – і родичі, й односельці) ніколи не скупився на втіху: «В Умані виступатиме твій улюблений співак, я взяв квитки – порадієш, він же тобі подобається».
Чи сподівалася на таку гармонію душ і сердець старшокласниця Полянецької школи, коли поклав на неї око на 5 років старший односелець, запросивши до «Софіївки»? Знав же, чим причарувати романтичну випускницю! Від тієї прогулянки пролягла коротка стежка на весільний рушник – молодята побралися чи не відразу після отримання Мариною атестату зрілості. Олексій уже мав за плечами армійську службу і працював на «уманьферммашівській» ливарці. Там вагранника Жмуденка цінували за позитивний характер і вправність спеціаліста – роботящого, надійного. Якось дружина з сином прийшли до нього на зміну, вибіг Льончик за ворота – все обличчя графітним пилом присипане, тільки очі й світяться.
Незадовго до великої війни «Уманьферммаш» припинив своє існування. Олексій зареєструвався в центрі зайнятості і мав майже рік відносного перепочинку перед тим, як у березні 2022-го вдягнути військовий однострій.
Пелюстка від сина.
Віталій Жмуденко: «Батько казав, що вороги не просто бояться, а ненавидять «Айдар»
«6 березня 22-го року тата забрали у військо. Ще у вересні 2021-го йому зателефонували з ТЦК і просто поцікавилися, чи він на місці. А під новий рік якось батько зронив: «Або буде війна, або станеться якесь чудо». Дива не сталося…
Під час його навчання в Яворові вночі полігон атакували ворожі ракети. Батька з побратимами спасло те, що вони вирішили перекурити і вийшли з намету. Потім бійці всю ніч ховалися в лісі, припавши до сирої землі, а було ще холодно. Це такий початок війни.
Далі їх переправили в Дніпро. Приїхали «закупники» з різних бригад –точкою татової служби став «Айдар», 24-й окремий штурмовий батальйон 53-ї механізованої бригади. Всю амуніцію батько отримав від держави, у нас нічого ніколи не просив – ні взутися, ні поїсти, хіба батончиків рошенівських та цигарок з ліхтариками. Скрізь і всюди з ним мандрувала домашня жовта чашка – вона об’їздила більше, ніж я, і повернулася додому. Це при тому, що речі постійно губилися і документи доводилося поновлювати.
У Львові їх підучили управляти протитанковими установками, все літо бійці перебували під Вугледаром, там дуже міцно тримали оборону. Серед ворогів – елітна бригада, заряджена як у кіно – від дронів до тепловізорів. Наші провели спецоперацію: влаштували засідку, розбили групу і взяли в полон їхнього командира. Навіть ЗМІ про це повідомляли, але вже у вересні.
У кінці літа їх мали відправити на ротацію, але навзамін опинилися під Бахмутом – Курдюмівка. Там потрапили під дрони, під артилерію. Перша батькова контузія – нарвалися на міну заднім колесом БМП. Приліт снаряду – отримав другу контузію, хоча й устиг заховатися за дерево. Між Часовим Яром і Бахмутом вони рили укріплення, розповідав, що отримали похідні пічки. Якщо ввечері затихали ворожі обстріли – то «сусіди дали команду на вечерю» – такий був у наших бійців прикол. А ще жартував: «Приїду додому, вирию на городі землянку і буду жити – за комуналку платити не треба, навіщо та хата». Хвалився привезеним волонтерами інструментом, а також харчами – наче з ресторану. Коли ми вдома їли черешні, він ними смакував під Бахмутом. Тато наш не схуд, лиш змужнів та пострункішав. Казав: «Молоді біжать, а я – за ними. Зашпортуюся, але біжу – мушу не відставати».
20 вересня мама з братом мовчки сіли в машину і поїхали до Сміли, там уже чекав папа. На зворотному шляху вони з батьком зробили селфі і надіслали нам із сестрою. Коли вночі з’явилися вдома, тато відразу перевдягнувся в улюблений домашній костюм. Його дивували спокій і тиша – відвикнув від такої розкоші. Про війну розповідав, що вороги ненавидять «Айдар». Не просто бояться, а люто ненавидять.
Ми щиро сміялися з татової розповіді про походження його позивного «Фара». Вночі він ішов на пост, наткнувся в повній темряві на гілляку і вхопив фінгал. Наступного дня став «Фарою»: наші бійці скажуть – як зав’яжуть.
За місяць перебування в Смілі батько приїздив до нас кілька разів. Якось добирався навіть попутками, лиш би потрапити додому.
14 жовтня вони знову були на «передку». Останнє фото, яке нам прислав, – він поруч з командиром і коментар: «Ми справжні козаки, під носом в орків жаримо шашлики». Вони тримали дорогу, яку вела до Бахмута, – місто тоді штурмували «Вагнери».
Ще пелюстка від дружини.
18-го жовтня він дзвонив: «Сонечко, я вас люблю, обіймаю, бережіть себе. Щоб у вас усе було добре. Оберігай, Маринка, дітей».
Після цих слів три дні Льоня не виходив на зв’язок, але ми не панікували – не раз попереджав, що дзвінки не завжди можливі. Та 28 жовтня я не витримала – потурбувала його командира Віталія, якого бачила поруч зі своїм чоловіком у Смілі. Він молодший за Льоню, але випромінював таку впевненість, що мене заполонив спокій: мій чоловік у надійних руках, з ним все буде добре. Віталій пообіцяв перетелефонувати, але о четвертій годині дня приїхав Петро Петрович Паєвський із найгіршою в світі звісткою: «Загинув. Несумісне з життям кульове поранення в голову. Але дістати тіло не можемо…» Хоча намагалися. Та коли наші туди дісталися, там порядкували вагнерівці, які нічого не робили для обміну тілами. Одне слово – «Вагнер».
Ще пелюстка від сина.
«Мама й сестра опустили руки, нічого не хотіли – ні дихати, ні думати. Але я не зламався. Батько постійно мене до цього готував: «Я ж не на курорті. Ти новини читаєш, і сам усе розумієш». А ще він просив: «Синок, ти лишаєшся за старшого, бережи дівчат». Я дуже багато прочитав інформації – що робити, коли немає тіла? Лише баул з речами повернули. Віддали все, навіть жовту чашку. А ще батько мені залишив ножа з Вугледару – я дуже хотів від нього якусь пам’ятну річ».
У січні родина активно взялася за підготовку документів про підтвердження загибелі під час виконання бойового завдання воїна Олексія Яковича Жмуденка. Паперовий марафон син узяв на себе, Марина лише ходила слідом, бо потрібні були її підписи. Юридично правильно оформити заяви допомогла землячка, яка працює в суді. Там довели загибель, є відповідне рішення.
«Влітку 2023 року ми почали отримувати допомоги – держава нас не кинула: пільги, виплати, гуманітарка, – розповідає Віталій. – Батьків орден «За заслуги» вручили у серпні 23-го. Дякуючи татові, ми змогли вийти на гідний рівень побутового життя. «Купіть додому щось пам’ятне. Щоб ви жили добре!» – переконував він нас ще з передової. Вірю, що він задоволений – те, що хотів, ми зробили».
Пелюстка від друга і кума.
Віталій Петрович Поліщук: «Ми були не розлий вода»
Ми обоє 1975 року народження. Виросли з самого дитинства – як одне ціле. Корів пасли разом – батьки на буряках, а ми один одному раду давали. Разом ходили на важку атлетику в сільгоспінституті – штангу піднімали аж до самої армії.
Льоня був відмінником у школі, брат просив його вступати до сільгоспу, а він з принципу пішов звичайним робітником та ще й у гарячий ливарний цех. Цей чоловік практично не відпочивав.
Ми часто не сходилися в думках, іноді сперечалися, але потім знаходили спільне. Як одне ціле жили, по першому поклику все кидали і допомагали один одному.
Коли був на ротації в Смілі, писав мені: «Дуже хочу додому» – досі ці СМС-ки зберігаю. Тричі привозив його в Полянецьке. Перший раз він навіть не розмовляв – такий був зморений.
Нехай навіть один із тисячі випадків, але він може бути живий – так хочу в це вірити. Колись приснилося, що він у якомусь підземеллі, що його там тримають, а ми звільняємо. Його мама теж не вірить, що Льоні немає. Вона вже трьох дітей своїх втратила…
Пелюстка від Марининого брата
Володимир Миколайович Юрченко: «Сім’я – на першому місці»
Льончик був лідером, вів за собою родину: він уперед, а вони за ним. Він на город, і вони теж, він у ліс – і вони поруч. Є такі, що землі бояться, а він навпаки. Діти теж пахали з батьком, він ставив себе за приклад. Їздив Льончик до бабусі і брав із собою Віталика. А на риболовлю син не дуже, то донька Наталя – з ним. Все для сім’ї, вона на першому місці.
Три версії його загибелі. Один каже, що в окопі вбили, інший – на полі бою, той згадує: почався бій, він біг і за 300 метрів упав, але так гаряче було, що ніхто не підскочив. Однієї правди немає. Навіть якщо один шанс із сотні тисяч – все одно треба вірити. На 90 відсотків вірю, що він живий. Він не з тих, щоб десь переховувався, може бути полон. Надія, що буде кінець війни і наш Льончик повернеться.
Пелюстка від брата.
Юрій Володимирович Голубєв: «Просимо Бога, щоб дав нам побачитися ще при житті».
Він у нас Льоня-братик, менший від мене на 10 років. Жили, як усі в селі, привчені до роботи з дитинства. Працелюб, доброзичливий, дітей з Мариною виховали у злагоді й доброті.
Мав цікавий гумор, не дошкульний, позитивний – дуже влучно жартував, але не насміхався над людьми.
Коли приїздив додому, ні на що не скаржився. Та й взагалі не мав такої звички. «Важко, але все добре. Тримаємося», – говорив, коли зрідка дзвонив звідти.
Матуся наша таке випробування переживає, хрест несе. Просимо Бога, щоб дав нам можливість побачитися ще при житті. Вищі сили підказують, що треба надіятися. Так ми налаштовані – сподіваємося, що цей момент настане.
Пелюстка від секретаря сільради.
Наталія Олексіївна Кремінська: «Олексій вартий того, щоб про нього пам’ятали».
Пригадую їхнє весілля – вона дуже щаслива, він старший за наречену, галантний і уважний. Гарний господар, на заводі працював дуже важко, але повертався додому і навіть не сідав за стіл – відразу на город.
Минулого грудня помер за кордоном мій 40-річний зять – велика трагедія для нас. Він був кумом Маринки. Через місяць привезли звідти коробочку з прахом, а Маринка каже: «Я б за таку віддала все, що в мене є»…
Моя і їхня молодші доньки – однокласниці. Коли в школі був випуск, Льоня запропонував, щоб прозвучала «Пливе кача» у пам’ять про полеглих на Майдані. Олексій Якович Жмуденко вартий того, щоб про нього пам’ятали.
Пелюстка від доньки Наталії.
«Я постійно думала: через скільки випробувань пройшов – він виживе».
«Завжди пам’ятаю тата, як він постійно нас смішив, навчав нас жартома. На всі випадки життя – якісь розповіді чи анекдоти. Хочеш поговорити – вислухає, скаже свою думку, але роби, як вважаєш за потрібне. Ми розуміли: що зробимо навесні, влітку і восени, те й будемо їсти взимку.
Коли він приїздив зі Сміли, був спокійний, усміхався – зникало відчуття, що людина приїхала з війни.
Коли по телефону розмовляли, ми говорили йому: «Бережи себе, бо ти нам потрібен». А він відповідав: «Як???» Я постійно думала, через скільки він пройшов – неодмінно виживе. Якщо він вижив у Яворові, скільки ще різних небезпек переборов – з ним нічого не може трапитися».
Пелюстка від 22-річного побратима.
Стас Осман: «Він – приклад для кожного чоловіка, батька та сина»
«Фара» – один із найперших моїх побратимів, з яким я поїхав на бойові. Він завжди щось крутив-мудрив по електроніці, розповідав історії з життя, під обстрілами ми рвали з ним фрукти, щоб зварити компот, та стріляли фазанів, щоб приготувати «жаркоє».
У боях дивували його спокій та витримка, він ніколи не давав задню, йшов у штурми на рівні з нами – 20-річними хлопцями.
Війна стирає наші спогади у щоденних боях та обстрілах, багато важких моментів, пережитих разом, згадувати не хотілося б, але його я не забуду ніколи. Він – приклад для кожного чоловіка, батька та сина».
Валентина Устинова – для проєкту
«Пливе кача. Умань»
Жмуденко Олексій Якович. Сержант, командир машини – командир 1-го штурмового відділення 2-го штурмового взводу 3-ої штурмової роти в/ч 3488. Загинув у населеному пункті Бахмут Донецької області. Нагороджений посмертно орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.