«Знаю його з 21-го року. Я дружила з Дімкиною однокласницею і, звісно, в соцмережах  викладали спільні фото. Він бачив, лайкав, коментував, почав телефонувати  подрузі: «Що то за дівчина? Познайом!»

На той момент я не хотіла ніяких стосунків: після розлучення виховувала  двох синів, мені було комфортно самій із собою. Вважала, що намальованих моєю уявою чоловіків не існує.

Але Дмитро не здавався, просився хоча б до мене  в друзі. Він казав, що я зачепила його усмішкою й очима.

Коли в соцмережі додала його в друзі, перше, що мені написав, було не «Привіт! Мене звати Дмитро», а «Ну, наконец-то!» (мій чоловік був російськомовним). 

Я тоді щиро розсміялася, ми переписувались  цілу ніч, а наступного дня   вирішили зустрітися. І тут я зрозуміла, що попала. 

Все в нас було: і сварки, і непорозуміння. Ми обоє дуже емоційні, у кожного шлюб за спиною, але так відчували один одного, начебто знали все життя. Тому все вийшло дуже швидко. В березні 2021 познайомилися, а в серпні він зробив мені першу пропозицію. Спочатку  відмовила. Я вважала, що можна бути щасливою і в цивільному шлюбі. Боялася, що штамп все зіпсує. Дмитро ж переконував: якщо люди не одружені, значить, вільні. 

«Хорошо, ты не хочешь быть моей  женой, душой моей будешь?!» - не здавався Дімка і надів мені обручку. В травні 22-го, вже після повномасштабного вторгнення, він освідчився вдруге. Цього разу я сказала: «Так!». Чули б ви цей крик божевільний, ми обоє плакали  від щастя. У нас не було пишного весілля, ми хотіли після війни вінчатися, навіть уявляли, як це буде і обирали, в якій церкві. Ну а 1 червня нас чекав ЗАГС. 

Дмитро був неймовірним. Я його мамі казала, сестрі: «Він не з цієї планети: джентельмен, романтичний, з шаленою фантазією». Малим він був живчиком, веселуном, шилом непосидючим. Постійно щось з ним траплялося. Займався і бальними танцями, і східними єдиноборствами. Як у ньому все це поєднувалося?! Незважаючи на життєві обставини, зберіг у собі це світло. Різні люди з різних компаній кажуть одне і те ж: «Сонечко, тепла людина, позитивчик. Таких більше немає…»

Його батько і дідусь були військовими. Дідусь - В’ячеслав Петрович Барбашин - капітан, пілот винищувача. Батько Ігор В’ячеславович - старший лейтенант, технік літаків. Мабуть, у генах Дмитра це зіграло роль. І він вирішив змінити цивільне життя на військове. Спочатку пройшов навчання в Десні, підписав трирічний контракт. Потім 59 мотопіхотна бригада створила батальйон «Київська Русь», і в 15-му році він пішов з хлопцями далі воювати. Був гранатометником. Основні  напрямки  - Донецький та Луганський.  Він мав багато поранень. Втрата зору на одне око 80 відсотків, 60 відсотків слуху - через контузію. В нього відмерла частинка мозку, відповідальна за слух та зір, і процес виявився незворотнім. 

У той ранок 24 лютого, коли почало гупати, в мене страху не було. Дітей заспокоювала, що це петарди зриваються. Діма почав телефонувати хлопцям, розвідувати обстановку. Вивіз маму з вітчимом у село до бабусі, а сам повернувся зі словами: «Роднуль, ну я иду». Як я плакала, казала: «Мені на коліна стати?! Я стану, якщо хочеш, все зроблю, - не йди!!» Неправильно я робила - розумію це зараз. Для нього було  неможливо інакше, він військовий, але от тоді в мене з’явився божевільний страх. Коли ти просто стоїш посеред вулиці, плачеш і дивишся  в спину, що віддаляється, розуміючи: цю рідну людину ти можеш вже ніколи не побачити. Моє життя стало на паузу.

Чоловік  разом з хлопцями-атовцями в ніч на 25 лютого вже були на позиціях під Антоновським мостом. Їх там розбомбили і відкинули. Але він багато чого не розповідав. «Я сыт, здоров. Все нормально».

Ділився тільки напрямками, де перебував, - Херсон, Миколаїв, ближні села. Ми завжди з ним були на зв’язку. Лише коли його перевели на Донеччину в Піски, там зв’язку не було, ми тільки переписувалися. Ворог наступав дуже потужно, просто розбивав їхні позиції. «Они прут и прут. Ты их мочишь, а они не заканчиваются», - писав Дімка. Не вистачало всього, крім харчування. Зброї, автівок. Хлопці ходили пішки, односельці збирали гроші їм на машини.

Одного разу він взяв машину підрозділу (авто мого чоловіка розбомбили, але потрібно було вивезти  двох «двохсотих»), не питаючи нікого, сів і  поїхав. Він часто вивозив загиблих. Я раніше не розуміла, як людина ризикує життям і їде забирати тих, хто вже не буде живим. 

«А если  бы меня не стало  ты бы хотела мое тело похоронить, чтобы можно было туда прийти близким?!» - запитав він мене одного разу. 

Отже, він  поїхав за загиблими, через ожеледицю авто кинуло на дерево, але машина відбулася лише косметичними вм’ятинами - крило, капот. 

Але почалися неприємності з побратимами - власниками того авто, пресинг по фінансах. Він сказав: 

«Хорошо, пацаны, я куплю вам машину, и мы расходимся. Я переведусь в другое подразделение и буду лучше с чужими, чем с теми, кому больше не могу доверять». Він писав мені, що стосунки дуже напружені. Зрозумійте, він забирав своїх побратимів, а машина - просто залізо, невже воно дорожче за людські цінності? 

Наступного дня вони поїхали в Покровськ шукати запчастини, а на зворотному шляху  сталася ДТП,  в якій не вижив тільки мій чоловік. Хоча сидів на задньому сидінні  позашляховика, схожого на танк. 

Залишилося багато питань, на які я не знаходжу відповіді. Винуватця покарали і посадили, але це коштувало півтора року судів, і чоловіка вони мені вже не повернуть. 

Я вірю в життя після смерті, вірю, що з ним обов’язково зустрінемось. Навіть обручку йому не віддала, бо планую повернути при зустрічі там, на небі.

Мені не страшно, що сирени гудуть і щось літає. Бо знаю: наді мною з дітьми такий купол, такий оберіг. Я в це вірю.

Для чого він приходив в моє життя?! Показати, що кохання існує. Я зараз всім кричу: «Якщо ви не вірите в це, то ще не зустріли своє - оте, яке може бути і в 50, і в 60, і в 70 років». Не знаю, що мене чекає згодом, але я знаю, що зустріла свою рідну душу. Він прийшов у моє життя, аби я відчула, що бути коханою і кохати - це не вигадки з любовних романів. Просто хтось кохання зустрічає раніше, хтось пізніше, а я ось так - на середині свого життя.

Коли через багато років ми з ним зустрінемося, я йому дам хорошого ляща, бо на нього дуже зла. Він мав повернутися до мене живим! Бо обіцяв! А обіцянки потрібно виконувати!

Тому спершу дам йому ляща, а потім просто обійму і скажу, що  дуже скучила».

Ксенія Князева для проєкту
"Умань. Пливе кача"