Дитинство

Про дитинство та юність сина згадує мама Тетяна Миколаївна. 

«Богданчик, можна сказати, важко мені дався. Перші пологи були дуже тяжкі, і мені забороняли народжувати вдруге як мінімум п’ять років. Але вийшло так, що між моїми синами різниця два роки, два тижні, два дні і дві години. 

Мені сказали: «Якщо хочеш другу дитину, лягай на збереження». І я всі 9 місяців провела в лікарні. Але народився молодший син швидко і легко. 

З перших днів мав проблеми зі шкірою та й хворів постійно, навіть коли подорослішав,  хапав різні інфекції. Лікар казав, що він у нас вдома як громовідвід. Якщо і має хтось захворіти, то першим завжди він. Навіть у 26 років, незадовго до весілля, десь взялася вітрянка. Але коли вже пішов служити, йому якось миналося».

Маленьким Богдан на першому плані мав завжди родину і друзів. Не дай Бог хто образить когось із близьких – хлопець бився і захищав усіх. І брата свого, хоч той старший. І маму, раптом у сім’ї хтось не те слово скаже. Знайомі жартома попереджали Тетяну Миколаївну: «О-о-о, дивись, а то все життя будеш під в’язницею сидіти, передачки йому носити». Але з роками Богдан змінився. Коли постаршав, зрозумів, що можна не розпускати рук, а вирішувати конфлікти по-іншому. За нього всі завжди були спокійні. Знали, що він проб’ється.

«Перед тим, як Богданчик мав піти в перший клас, мені зробили операцію. Хлопці мої мусили ходити до школи самі та ще й доглядати мене. Богдан і Ромчик знали, коли і які ліки потрібно давати. Тому Богдан досить добре розбирався в медицині, хоча освіти відповідної й не мав», – розповідає Тетяна Миколаївна.

Квіточка мамі

Він не міг прийти додому, щоб не принести мамі квіточку. Навіть із магазину з квіткою повертався. Хоча б із вишневим цвітом. «Мамо, ти ж понюхай, як воно пахне!». Мамі квіти дарував з приводу і без, а вже згодом дружині і доньці – тим паче! Його так виховали, і він з цим виріс, знаючи, що потрібно дарувати не тільки у свято, а щоразу, коли є можливість.

Доброта до кожного

«Богдан був дуже добрим, всім допомагав. Хтось із базару тягне сумку – він підійде, допоможе. Обов’язково привітається, запитає, як здоров’я. Він настільки був уважним до всіх, особливо до старших людей. Це була дитина-душа».

Ніхто не скаже, чи було це недоліком, та Богдан не бачив у людях нічого поганого. Він вірив, що всі добрі, багато кого намагався виправдати, мовляв, обставини не дали людині по-іншому вчинити.

«Він дуже любив усіх родичів, дарував їм тепло. Скільки не передивляюсь світлини в альбомах – усі сестрички-братики двоюрідні коло нього, а він щасливий, як слоненя». І його любили теж», – каже мама. 

Опора для найрідніших 

Він був опорою для всіх: не просто тим, на кого можна покластися, а на кого можна звалитися, і він би все одно тебе витягнув. 

«Він уже був у теробороні, коли мої аналізи крові з Черкас треба було терміново відвезти до столичного інституту раку. Богдан поїхав із дружиною, бо вона добре знає Київ. На блокпосту чергова, якраз то була жінка, заявила йому: «Ви не маєте права залишати територію області, тому зараз  вважаєтеся дезертиром». Вони почали пояснювати, що кров треба негайно передати в інститут. Чергова на блокпосту дала їм дві години: якщо за цей час повернуться, нікому повідомляти не буде. Заради мене він ризикував своїми життям та свободою», – розповідає Тетяна Миколаївна. 

«Я кохаю тебе більше за життя»

«Він мене розумів як ніхто. Підтримував і захищав, застерігав, оберігав. Яка б ситуація не склалася, завжди на моєму боці. І найголовніше – вірив у мене. Зараз я маю роботу, яку б не отримала без його підтримки. Всі казали, що в мене нічого не вийде, а він навіть із фронту підтримував. До нього я могла прийти з будь-якою проблемою, знаючи, що допоможе», – починає розповідь про чоловіка Світлана. 

На час знайомства з Богданом вона працювала в продовольчому магазині «Ельдорадо». До каси підійшов хлопчина розрахуватися за алкогольний напій. «Він мав занадто юний вигляд, я б нізащо не повірила, що йому на той час було вже 24, тож попросила паспорт. А потім він через знайомих дізнався, чи не має в мене хлопця, і запросив на каву. З тих пір ми почали спілкуватися.

Він відпрошувався з роботи, до десятої вечора чекав мене, поки я працювала. А потім на лавочці ми могли говорити мало не до ранку. Просто спілкувались. Майже три місяці ходили-гуляли. Була осінь, уже прохолодно, він брав пледи, термос. На той час я жила на квартирі з подружками, а він - у батьків. Невдовзі об’єдналися. Було нелегко: грошей  мало, ми працювали цілодобово».

Мрія про сім’ю

Богдан і Світлана мріяли про велику сім’ю, веселі дитячі голоси, які б долинали до них, де б вони не були. Мріяли про місце, де будуть жити, збирали кошти на власне житло. Та їхню мрію перекреслила війна.

 «Богдан завжди хотів дитину, просив дівчинку. Але я була ще не готова, мабуть, боялася відповідальності. І сказала, що це станеться лише після одруження. На його день народження я вирішила зробити подарунок – спільну фотосесію. Під час неї він покликав мене заміж. А наприкінці вересня виявила, що вагітна. Через місяць ми одружились. 

28 травня народилася донечка, мені сказали, що вона справжня богатирка: 4 кілограми, 59 сантиметрів. Заздалегідь взяті в пологовий речі геть не підходили за розміром. Довелося Богданові їхати додому, рулеткою переміряти дитячий одяг і привозити підходящий. А ще ніхто не знав, як назвемо дитину, і коли ми сказали, що народилась Олеся, всім дуже сподобалося.

Він постійно був біля доньки, допомагав мені. Щоб я могла відпочити,  ходив з нею гуляти. Хоч і сам на роботі втомлювався, та все одно міг і серед ночі встати, бо знав, що мені важко. Дуже радів, коли донька вперше поповзла, коли почала ходити. І Леся постійно йому щось розказувала на отій своїй дитячій мові». 

Кохання, що сильніше за життя

Уже через тиждень стосунків Богдан розказав усім, що Світлана буде його дружиною. 

«Я зрозуміла, що це буде мій чоловік, коли мені робили операцію. Він тоді не відходив від мене. А невдовзі ми поселилися в гуртожитку. Мали лише сковорідку - ні виделок, ні ложок, ні чашок. Перші дні харчувалися булочками. Навіть чай зробити просилися до знайомих. Потім купили чайник, батьки дали нам посуд.

Ми одружувались на мій день народження, і він сказав, що відтепер готуватиме одразу два подарунки. І коли вже був на передовій, ніколи не забував мене привітати. Через кур’єрів надсилав подарунки. Я йому теж передавала посилки, писала слова підтримки. Його останній подарунок - букет тюльпанів на 8 березня. І там була записка «Я кохаю тебе більше за життя». Зараз я постійно згадую ці слова.

Якось на 8 березня ми не мали жодної копійки. Вже була Леся, все витрачали на неї. Я просто попросила його провести зі мною день, і це буде найціннішим подарунком. Але поки спала, Богдан десь заробив 100 гривень, купив коробку цукерок, на якій написав «З 8 березня, кохана». І зранку приніс мені каву з тими цукерками. Це для мене був найкращий подарунок. Я про це часто згадую, особливо на 8 березня.

Тато – місяць

Ще в гуртожитку ми любили з кавою на балконі спостерігати, як сходить сонце.  Або їздили на кар’єр і також зустрічали світанок. А літом дивилися на зірки, розглядали різні сузір’я. 

Своїй доньці я теж прищепила любов до зоряного неба. Кажу Лесі, що її тато – це місяць. І де б ми не були, коли з’являється на небі місяць, вона повідомляє: «Тато!». І вже зараз часто запитує, чи зможе вона стати зірочкою, щоб бути поруч з татом, бо так скучила за ним. 

Якось донька побачила в небі веселку, біля якої вже визирав місяць. І на свій день народження попросила подарувати їй сукню з веселкою, щоб вона могла бути поруч з татом. І я знайшла таку сукню». 

Війна 

24 лютого, коли всі прокинулися від вибухів, Богдан із дружиною та донькою поїхали до його батьків. Богданів тато сказав, що піде воювати. Син не міг відпустити його самого. Вони пішли в обід, а повернулися через два – три дні вже у військовій формі. 

«Їм сказали, що вони поки будуть тут. Мене це заспокоювало: так, він військовий, але він тут». 

 Коли врешті потрапив на передову, дружина понад усе просила, щоб Богдан просто повернувся живим, щоб билося його серце. 

«Павук»

«Я дивувалася, чому позивний «Павук», – каже Тетяна Миколаївна. – Він розказував, що всі звуть «Бодя, Бодя», то й згадав пісню Дзідзьо, де «Бодя – бос всіх павуків». Ці слова застрягли в голові, і він став «Павуком». Я казала синові: «Ти знаєш, як я павуків боюся», а він: «Ну, тепер будеш любити». Але відколи не стало Богдана, зникли в хаті павуки. Це ж приватний сектор, постійно їх повно. Але вже два роки – жодного. Павутиння буває, а павуків не бачу. У світі таки щось є».

У своїй роті він загинув один. Хлопці, які служили разом, назвали відділ БПЛА його позивним «Павук». Ті, хто були з ним на нулі, тут організували фонд сприяння теробороні Уманщини, теж «Павук». Також уманський рок-гурт «The Unsleeping» на честь Богдана влаштував концерт, збираючи гроші на РЕБи. 

Переродження героя

Чи могло народження Богдана бути переродженням? Історія, яку розповідає Тетяна Миколаївна, наштовхує на думку, що кожному з нас призначена доля, яку ніяк не зміниш. Як кажуть, і конем не об’їдеш.

«Богдан народився зі шрамом на шкірі коло серця. Коли ми його принесли додому, мої бабусі,  вони жили з нами, вигукнули: «О, та це ж душа Гриші вселилася». Гриша був їхнім рідним братом. У Другу світову війну його спочатку оголосили безвісти зниклим, потім прислали похоронку. 

Колись перед 9 травня я в соцмережах виставила фото Григорія. Жінка з Алмати, побачивши мій пост, надіслала мені інформацію з книг, як він загинув і де похований,. Бо ніхто не знав про це, навіть бабусі мої. Тільки повідомили їм, що похований у братській могилі в Попасній, і вони лише один раз на Донбас з’їздили квіти покласти.

 Виявляється, він загинув героїчно:  побачив снайпера і собою закрив командира. І потім цей командир ще приїжджав дякувати сім’ї. Я передала цю інформацію в українську Книгу пам’яті.

Коли загинув Богдан, я почала порівнювати. Гриша загинув у 19, Богдан – у 29. Гриша – за 50 км від місця, де був Богдан. Цими порівняннями я трохи змогла заспокоїти себе: якщо справді сталося переселення душ, то доля мого сина була написана давно, і ніхто б цього не змінив.

 Саме так я змогла його відпустити».

Юлія Шишканова для проєкту 
«Пливе кача. Умань»