Моя родина – це патріоти з покоління в покоління: дід, батько, мати, я. Батько відсидів у 70-х роках за політичною статтею, він є совєцьким дисидентом. У них з моєю матір’ю навіть офіційна частина весілля пройшла в тюрмі (так звана 36-а зона, табір ВС-389/36, розташований у селищі Кучино Чусовського району Пєрмської області. 4 вересня1985-го в карцері цієї зони смерті загинув Василь Стус – авт.). Вже в роки незалежності батько отримав можливість здобути вищу освіту, став істориком, науковцем, досліджував діяльність ОУН-УПА на Уманщині. Батьки завжди були активістами – громадськими, політичними. Батько – довіреною особою Чорновола по Черкащині. Мати – журналістом радіо «Свобода».

З часу здобуття Україною незалежності ми були впевнені: рано чи пізно росія спробує повернути втрачені позиції і піде на нас війною. Однак не думали, що це станеться так скоро.

До 24 лютого 22-го року я жив у місті Умань. Був репортажним фотографом, займався сільським господарством – мені сподобалася ця робота. Я подумав, що 40 років – це якраз той вік, коли можна осісти на землі. Вирішив обрати спокійніший спосіб життя, який контрастував би з попереднім. Бо до цього я постійно подорожував країною як фотограф і фотокореспондент, об’їздив її кілька разів, побував у всіх райцентрах, у величезній кількості сіл. Це був направду чудовий досвід, адже я став свідком багатьох знакових і цікавих подій. Зрештою, вирішив «приземлитись». Але в плани втрутилась війна. 

Наступного дня після нападу на Україну я вже був у військкоматі. Бо сидіти вдома, читати новини і постійно боятися – не варіант. Тому почав шукати можливості допомогти своїй країні, своїм людям, своїй землі. А у військкоматі через велику чергу добровольців набирали лише за спеціальностями. В місцевій теробороні теж лише поставили до резерву. Коли спробував приєднатися до волонтерських ініціатив, там теж виявилося достатньо людей. Тому вирушив до Києва, де потрапив до батальйону «Свобода». У свій день народження, 11 травня, пройшов медкомісію. Так відбувся мій прихід до армії. 

Спочатку був тренувальний табір, потім легіон Нацгвардії і з полігону потрапили на оборону Сіверськодонецька – це мій перший бойовий досвід. Перше, що вразило, коли ми туди прийшли, – запах. Я колись думав, що пекло має пахнути сіркою. Насправді воно відгонить сотнею пожарищ, запах яких не передасть жодне відео: спаленими речами, понівеченими помешканнями – всього нажитого, яке багато років збиралося людьми, а потім в один момент вщент згорало. Пекло – це коли просто більше немає куди повернутися.

Постійні обстріли, трохи затишшя тільки вночі. Якщо ворог не може взяти якусь позицію, він її неквапом розбирає по цеглині. В Сіверськодонецьку була 10-поверхова будівля, ми її захищали. Щоранку цю багатоповерхівку методично розбирав танк, випускаючи боєкомплект, поки не розбив ущент. 

Я думав, що багато фотографуватиму на фронті і зніматиму відео. Однак, відверто кажучи, на це практично не залишилось сил та часу. Постійні обстріли, доводиться бігти на вогневу точку і відстрілюватись, займати позиції. У моменти ворожої атаки явно не до зйомок, інколи просто фізично немає змоги вилізти з укриття. Коли ж ситуація дещо стишується, хочеться банально відпочити, поїсти і відіспатись. 

 Завдяки донатам знайомих і незнайомих людей вдалося зібрати кошти на карабін, приціл, глушник та інші необхідні штуки. Загалом було потрачено на все понад 200 тисяч. Добре, що періодично платять бойові і можна самому закривати частину термінових потреб – як своїх, так і підрозділу. Бо якщо робиш якусь справу, треба віддавати їй всього себе, і тоді виходить як слід. 

Снайпер мусить уміти спостерігати, виявляти ворожу позицію, бути здатним скласти карту вогню. Снайпер – це щось середнє між командирською і піхотною ланкою. Звісно, є великі ризики. Бо бували випадки, коли ворог, дізнаючись приблизну позицію снайпера, не жалів пакету «градів», бо не міг визначити точно, де причаївся влучний стрілець.
Питання, яким мене найбільше задовбували цивільні, коли повернувся з-під Бахмуту: «А у вас зброя є? А боєприпаси дають?». З одного боку, було дуже дивно таке чути після виходу з того пекла. Ну як би я вижив там без можливості оборонятися зброєю і боєкомплекту до неї? Очевидна ж аксіома! З іншого боку, оце питання одразу видавало споживача інфопомийок, котрі працюють на розповсюдження панічних настроїв, і деяких хайпових тік-ток «вояків».

Що можу сказати загалом про минулі три місяці на нулі, під Бахмутом? Було до дідька важко! Холод, сирість, тумани, сніг, болото - це те, з чим воюєш у першу чергу... Це те, що виснажує. А ще буду до кінця життя ненавидіти посадки і неприбрані почорнілі соняшники. В цих довбаних посадках загинуло багато чудових людей, яких мав честь знати. Надто багато. Завжди коробить, коли кажуть «у нас втрати незначні/невеликі». У нас не буває малих втрат! Кожна втрата болить, і це виміряти неможливо. Ніяк. 

 Зараз я вам скажу, що таке хороші новини... 

Це коли ти вранці прокинувся, випив кави і отримав звістку, що двоє твоїх побратимів залишились живі після прямого влучання 80-ки (основний бойовий танк Т-80 - авт). Залишились живі, бо я з іншим побратимом не полінувався трохи попрацювати над облаштуванням окопу і бліндажика. Живі, бо ще хтось інший з попередніх мешканців накопав той бліндаж. Хлопці отримали контузії і струс, ледве відкопалися але, холєра, живі!!! 

Софія Литвиненко -Чорномаз:

Першу снайперку для Романа, він її називав «Відьма», збирали всім миром, а другу, дальнобійнішу, він отримав уже від благодійного фонду «Повернись живим». 
Коли Роман перебував на бойовому злагодженні,  певний час до новобранців придивлявся інструктор Артем. Згодом їх вишикували і оголосили, що це інструктор, який відбере снайперів із охочих. Тоді братові сказали, що він може бути стрільцем. Винятковий холодний розум і тверда рука – так відгукувався інструктор про Романа. Брат і в житті вирізнявся супервитримкою, терплячістю, методичністю, спостережливістю. Міг у «Софіївці» годинами затаєний сидіти, ловлячи кадр. Наче ще тоді готувався до снайперства. Любив природу. Міг о 5 ранку поїхати у Велику Севастянівку, схід сонця спіймати.

У дитинстві він гарно малював, мав бачення художнє. Змалечку ми спостерігали, як тато робив фотографії. Це була чарівна кімната: де в людей комора – в нас фотолабораторія. Зрозуміло, що в брата до цього з’явився інтерес. Він почав бачити кадрами.   

 Роман був на обох Майданах у Києві. На другому від першого дня до останнього фотографував те пекло, що там коїлося. З дахів і дерев. Його помітив снайпер, біля вуха просвистіла куля. Брат заховався за сітілайтом, але не втікав. Згодом його фотографії відібрали в Генеральну прокуратуру як свідчення беркутівських злочинів Це було вдруге, коли Бог зберіг йому життя. Перший раз – коли в підлітківстві пішки подався до бабці на Тернопільщину. Ми з ним проговорювали подібний сценарій: що будемо робити, раптом батьків на мітингах заарештують. Щоб тільки не опинитися ні в яких дитбудинках. По дорозі на Тернопільщину Роман ночував у полях, там на нього напали собаки, але десь сила взялася, і він відбився. 

А третій раз – коли брат поборов хворобу, складну і недосліджену. Один на мільйон випадків, адже за  прогнозами медиків мав лише три місяці життя. Але ми не опускали рук. У німецькій клініці таки докопалися до правильного діагнозу, призначили лікування, і в 20-му році він уже вийшов переможцем. Після цього Рому водили по палатах, показували хворим: дивіться, надію ніколи не можна втрачати. Тож коли ми просили його берегти себе на війні, Роман відповідав: «Мені Бог зберіг життя тричі, це не просто так. Напевно, для якоїсь мети».