А вже мотоцикла любив! Від самого малечку зумів осідлати. Та не якогось двоколісного «слабака», а важкого – з коляскою. 12-літнім міг навіть маму на базар «підкинути». Вітер чуба розвіває, сам ледве з-за керма виглядає – вершник!

А підріс – кинувся коня об’їжджати. У рідній Перегонівці тоді був іподром, хлопцеві там – наче медом намащено. Так захопився гривастими, що не відходив від коней і мріяв про власного. Наважився просити батьків: «Купіть». Гасав на своєму Циганові і в селі, і в полі. А коли хтось запитував, чи не на балконі коня тримає (сім’я жила в багатоповерхівці), жартома погоджувався: «А де ж?»

Насправді Циган квартирував у бабусиній господі, де вистачало місця і для онуків, і для худоби, і для коня. Бабчина хата велика і зручна: от би таку в Умані – мріяв Саша, коли остаточно осів із сім’єю в нашому місті. А бабуся Зоя, їй зараз 93, на похороні внука горювала: «Мені випало жити, а такому молодому – ні…» 

Солдат платить сльозами своєї мами за усмішки чужих дітей 
Про таке не мріють: жити на вулиці імені свого сина в будинку з меморіальною дошкою на його честь. В охайній квартирі з портретами сина, перекресленими по діагоналі чорною стрічкою. 

Та чорнота накрила матір з головою. Спустошила душу, залила слізьми. У стінах відлунює голос сина, якого там немає. Тепер він із батьком – на цвинтарі. «Місце біля чоловіка лишала для себе, та он як вийшло», - не зупиняє сліз Людмила Іванівна.

Немає ліків від материнського болю, хіба спогади. Один із таких – восьмиберезневий. Син завжди першим вітав із жіночим святом. Зумів навіть через рік після загибелі – о п’ятій ранку. У маминому сні зняв із шиї шарфика, склав із нього квітку: «Мамо, з 8-м березня!» Та тільки шалик той був чорніший землі - як темінь, що заповнила материнське єство. 

Жодної хвилини не пошкодувала, що були разом 
Як Саші не стало, його дружина не змогла лишатися в цивільному житті. Її рішення піти в армію було виважене, свідоме. Ще в перший день, коли в Умані горіло і гепало, подружжя Сердюків, залишивши дітей у батьків, подалися в уманську тероборону. Саша там і лишився, а Каті запропонували утриматися.

Коли в 2023-му Катерина зібралася у військо, діти прагнули дати мамі якомога більше підтримки. Юрі, синові, випало повторити досвід батька з опіки над молодшим. «11 років різниці маємо з сестричкою. Я знав, що справлюся, Ангеліна буде під контролем, бо я за неї відповідальний. Сестра теж молодець, - каже Юрій. – Після школи вона хоче освоїти професію з погони. Батько був у війську, мама зараз там, а я хотів би вберегти сестру від труднощів і небезпек».

Свого часу, можливо, саме військова форма на юнакові, що повернувся зі служби, прикувала погляд старшокласниці Каті. Випадково зустрілися з Олександром, переглянулися багатозначно і попрямували кожен по своє. Дівчина – до школи, вчорашній солдат – додому, чекати вечірнього виходу «в світ». Отоді, ввечері, і познайомилися, щоб більше не розлучатися. Щоб разом пройти безлад 90-х, шукати і знаходити заробітки, врешті причалити до уманського берега, придбавши тут власний дах над головою. «Мамо, я вже добився свого, маю нарешті куточок. Не буде мені, лишиться дітям», - наче відчував Саша.

«Жодної хвилини я не пошкодувала, що ми були разом. Він найкращий чоловік, син, батько, друг, побратим», - ніщо не похитне цього переконання Сашиної дружини. 

«Він був настільки відкритою людиною, що ніколи нікому не відмовляв. Так склалося, що більше нікому не зможе допомогти», - сповнені болю і гордості думки молодшого брата. 

Вчинок, гідний Героя 
«Не кожен зможе стояти пліч-о-пліч з побратимами, дивлячись смерті в очі, не боячись за своє життя», - написала Катерина Сердюк після загибелі чоловіка.

Той день не мав права на чорне забарвлення. Ні за яких обставин. Навпаки: подружжя жило зустріччю в Краматорську напередодні Сашиного 45-річчя - мріяли відсвяткувати разом. Але так і не зустрілися. Коли 17 травня чоловік не вийшов на зв’язок, Катя відчула неладне. Зазвичай він повідомляв: «Сонечко, я вже в сірій, або я в зеленій зоні». Цього разу - мовчанка. Замість Саші подзвонив, а потім приїхав ротний - з найгіршою в світі звісткою. 

Біля села Веселе (яка безжальна іронія!) вони попали під обстріл. Постраждало багато хлопців. Хтось поранений і контужений звав на допомогу. Старший сержант Олександр Сердюк уже був в укритті, але через димову сіризну вибухів вибіг на той відчайдушний крик. І накрив пораненого пацана від мінометного обстрілу - собою. Кілька годин поспіль бійці не могли забрати Олександра з поля бою – ворог лупив по ньому, вже вбитому. 

«У повсякденні проявляється людський характер», - коментує своє знайомство з Олександром і його сім’єю сусідка Оксана Курочкіна. – Саша був працьовитим, щирим і порядним. Завжди позитивним: усмішка на обличчі – його фірмовий знак. Всі, кого б не спитав, під моїми словами підпишуться. Не міг він усидіти на місці. Таку мав рису – хотів відстояти країну, захистити родину. В них у дворі ще при Саші майорів український прапор. Не стало господаря, згодом вітер розтріпав синьо-жовте полотнище. Син замінив на нове. Шкода, батька не можна повернути…»

Коли «Крана» проводжали з уманського подвір’я, прилетів лелека. Він і зараз часом навідується Сашиним посланцем: як ви тут? 

Пухнастий друг Вогник поруч із Сашою не лише на фронтових світлинах, а й біля могили у порцеляновій статуетці. Оберігає свого рятівника. 

 Валентина Устинова –
для проєкту «Пливе кача. Умань»