ЛЮБИВ УКРАЇНУ І ВСЕ УКРАЇНСЬКЕ
ІЩЕНКО Вадим Іванович
(2.07.1975 — 12.05.2022)
Майже всю розповідь про чоловіка Вадима пані Лесю супроводжує легка усмішка і погляд, занурений у щасливе минуле. В погляді читається бажання побачити коханого — живого, веселого, турботливого, мрійливого, захопленого улюбленими справами. Її голос тремтить і стихає, коли згадує про рішучість чоловіка йти захищати Україну, про останній телефонний дзвінок, про страшну новину, про нездійснені мрії… Тому пані Леся береже щасливі спогади і намагається розповісти про свого Вадима якомога більше радісного, світлого.
Щаслива сім’я
Спогади про чоловіка, про спільне життя радісні, бо їхня сім’я була щасливою — у ній панувала любов.
Вадим і Леся однолітки, вони вчилися в одному місті, але в різних школах, познайомились уже студентами.
«Ми зустрілись в одній компанії — Вадим був кумом моєї старшої сестри. Познайомились і він провів мене, поводився дуже сором’язливо. А я була студенткою, навчалась в Одесі і коли приїжджала на вихідні в Умань, він завжди мене чекав. Мобільних тоді ще не мали, зате він залишав записочки — кидав мені у сумочку. Ми зустрічалися три роки, а тоді він запропонував мені руку й серце — я погодилась. Одружилися в 2000-му. Вадим був дуже порядною і чесною людиною. Мав неймовірне почуття гумору, добрий характер і дуже мене кохав. Ми мали міцну родину.
Вадим обожнював дітей. Вони борюкались, інколи дуркували, прийомчики різні показував. Вранці Вадим відтискався від підлоги, підтягувався на турніку і завжди казав синам, що потрібно дивитися за собою, дружити зі спортом. Купив хлопцям резинки, щоб було легше і вони не лінувались. Спонукав ходити у тренажерний зал, завжди підбурював, щоб діти займались активністю. Був ініціатором їхньої участі у спортивних секціях. Тож хлопці мали приклад тата, наслідували. З дітьми часто грали в шахи, особливо з меншим сином. Старший закінчив автошколу, і Вадим навчав його їздити на автомобілі, хотів, щоб син розбирався в тому, що під капотом. Хоча й не дуже дозволяв кермувати в межах міста, а лише там, де немає інших машин. Останні роки було єднання, бо підлітковий вік у сина минув, і він почав горнутися до батька. Сини кажуть, особливо старший, що дуже його не вистачає. Батько дуже їх любив, учив бути чесними і доводити всі справи до кінця».
За своє життя Вадим Іщенко встиг опанувати різні роботи, але найбільше йому подобалось працювати руками.
«Вадим за професією будівельник, але в кінці 90-х — на початку 2000-х було мало будівництв. А в дорожній інспекції працював його друг, тож Вадим також закінчив училище в Кривому Розі і повернувся до Умані, працював інспектором ДПС. Але якось на його чергуванні у нічну зміну сталася дорожньо-транспортна пригода, їх викликали. Його робоче авто стояло на роздільній смузі з водієм, який скоїв ДТП, Вадим був за кермом, водій — на пасажирському сидінні. І в них в’їхав КамАЗ — водій вантажівки заснув за кермом. Вадим тоді дуже постраждав: зламані шийні хребці, стався параліч. Але відновився, ми підняли його на ноги. Та повноцінно повернутись на свою роботу не міг, ще деякий час працював дільничним. Потім ще був інкасатором в банку і довго, перед повномасштабною війною, працював в рекламній майстерні. В нього вистачало терпіння виміряти точно розміри, вирізати, клеїти акуратно, скрупульозно. Він любив працювати руками».
Цікава людина з цікавими хобі
Захоплення Вадима завжди були навдивовижу цікаві і небанальні. Хто ще може похвалитися тим, що власноруч виготовляє смачні ковбаси або займається дайвінгом?
«В останні роки ми багато подорожували — дітки підросли і фінансово могли собі це дозволити, мріяли дуже-дуже багато подорожувати. Їздили в Туреччину, Єгипет, Ізраїль — Вадим дуже любив море і захоплювався дайвінгом, мав професійну маску, ласти. Тому в Єгипті завжди обирали готелі з живим рифом. Вадим так любив пірнати, що навіть в Умані влітку їздив із друзями на кар’єр, брав маску з ластами. Я запитувала: «Що ж ти в тому кар’єрі зможеш побачити?» Але він все одно занурювався. Це було його хобі.
Ще дуже любив велосипеди. У нас є професійні, і ми вдвох, якщо дозволяла погода, по вихідних їздили містом, на Осташівці, ввечері в «Софіївці». А взагалі мріяли подорожувати Україною з велосипедами — їхати автомобілем, потім десь паркуватися і кататися на велосипедах. Хоч і мав автомобіль, але на роботу у майстерню (біля третьої школи) діставався з наших ДОСів також велосипедом.
Чоловік сам не готував, але якось на роботі хтось із хлопців поділився рецептом маринованої скумбрії. Отож в останні роки в нього з’явилось нове захоплення. Вадим знайшов у Youtubeблогера, який готував скумбрію, і почав куховарити сам. Все вдалосяз першого разу і він був здивований, що не вмів і яйця підсмажити, а тут так смачно вийшло. Потім ще спробував робити сиров’ялені ковбаси. Йому це так сподобалось, що спочатку приготував їх за одним рецептом, потім за іншим — отож, останні півтора року Вадим готував ковбаси. В нас вони висіли скрізь — на люстрі, в холодильнику. Купив професійні сушарку і блендер, ковбасний шприц, спеціальну плівку, градусники, вагу для ювелірних виробів, бо для ковбаси потрібна нітритна сіль (консервант) і, якщо її кинути забагато, вона шкідлива, тому потрібно дуже точно відважувати. І спеції також зважував на ювелірних вагах — був дуже педантичний: все робив у рукавичках, чітко за рецептом. Дотримувався тонкощів приготування, йому це подобалось. І його ковбаси були настільки апетитні й красиві, що наші друзі дуже любили заходити в гості, бо такої смакоти не купиш у магазині. Дуже довго готувались ті ковбаси і дуже швидко з’їдались і це ще більше мотивувало Вадима: якщо їдять, буду ще робити. Я завжди чоловіка підтримувала, хоч це й недешева справа, але бачила, як у нього очі горять, коли знаходив новий рецепт і хотів його спробувати.
Все, за що Вадим брався, в нього виходило, бо він цього хотів. Ремонти в квартирі — це він, бо зробить краще, ніж хтось. На моє: «Давай заплатимо майстрам, вони справляться набагато швидше» завжди відповідав: «Але ж я зроблю краще і дешевше». За все брався, мав золоті руки і все вмів.
Відданий своїй країні, патріот
Коли у 2014-му році почалась війна, Вадим Іщенко хотів стати добровольцем, однак не пройшов медкомісію — через давню складну травму.
«У 14-му році Вадим теж зібрався добровольцем — самовіддано вирішив йти захищати Україну. Пішов у військкомат, таємно від мене пройшов медогляд, але через великі проблеми зі здоров’ям тоді не потрапив на фронт».
«Я просила Вадима в 2014-му не йти на війну — як і кожна мама, а він запитав тоді: «А совість в тебе є?» Це була єдина груба фраза, яку я чула від сина за життя», — пригадує Марія Герасимівна, мама Вадима Іщенка.
Пані Леся розповідає, що її чоловік був переконаний: велика, повномасштабна війна з росією неминуча, бо завжди говорив: «Якщо є початок, то має бути кінець».
«Коли почалась повномасштабна війна, він першого ж дня вирішив: «Я піду. А хто, як не я?!» Тоді вже ніякого медогляду не було, забирали всіх. У них були нетривалі навчання, і він потрапив у артилерійську бригаду — це дуже круті хлопці, стріляли з «Ураганів». Вони були під Ізюмом.
Але Вадим майже нічого не розказував. Говорив, що в безпечному місці і все добре. Ніколи-ніколи не сказав, що голодний чи йому холодно, або страшно. Не жалівся. Завжди запевняв: «Я ситий. Мені не холодно. Я виспався». Хоча це була неправда. Чимала неправда. Потім його хлопці розповідали, що там було зовсім не так, як він розказував. Дійсно, там дуже складно, вони не мають елементарних речей, які ми маємо тут. Він же був сильний духом і не хотів мене лякати, казав, що в нього все добре і ми переможемо.
Їх дуже вишукували, тому що вони були надто активні і потрапляли в ціль. Їх часто обстрілювали. Але Вадим ніколи й словом не обмовився, що страшно, і завжди повторював: «Не надійся, що війна швидко закінчиться, бо швидко можна тільки здати. А щоб відвоювати нашу Україну, потрібно дуже багато часу». Він був реалістом і розумів, що ворога доведеться долати потом і кров’ю».
І навіть на війні — серед зброї, вибухів та смертей — Вадим продовжував турбуватися про родину, про дружину і дітей.
«Вадим мене настільки беріг, щоб я була спокійною і не хвилювалася…
Його хлопці розказували, що він завжди знаходив місце, щоб я не чула звуків вибухів. Намагався відійти якомога далі, щоб створити ілюзію спокою, що їх не обстрілюють. Завжди беріг мене, завжди жартував. І йому так мабуть було легше — відвернути увагу на якісь побутові справи. Навіть уже на війні продовжував сам платити за комунальні послуги, казав: «Для чого воно тобі треба. Скинь мені показники і сам все заплачу. Ти не хвилюйся». Жартував: «Я тут так поправився». Розказував: «Ми тут картоплі з хлопцями насмажили». Завжди в нього позитивні були розповіді. Віджартовувався: «Втік сюди, щоб на роботу не ходити».
Телефонував щодня. Якщо не міг подзвонити, то в мене вже руки трусились, дуже хвилювалась, тому він хоч на пару слів виходив на зв'язок або ж писав. І пояснював: «Якщо не телефоную, то це нам не дозволяють, ти не хвилюйся». Завжди цікавився справами у дітей, до мами постійно дзвонив — це був як ритуал».
Остання розмова і дешева баба-ватниця
Це та частина розповіді, де голос пані Лесі стає нижчим і тихішим, слова ніби противляться — важко згадувати про коханого сумне…
За бригадою, в якій служив Вадим Іщенко, полювали росіяни, бо не могли пробачити успіху українським військовим. Загинув Вадим через прихильницю «руського міра», яка спокусилась на гроші.
«Ми з Вадимом розмовляли десь о третій. У нас були такі жарти: він дуже хотів мотоцикла великого, хлопчачого, японського, а я завжди вважала, що це непотрібна річ, якщо є хороший автомобіль. Він був у гарному настрої і каже: «Приходжу з війни і купую мотоцикл». А я ж завжди вважала, що це непотріб, як і норкова шуба в гардеробі жінки, тому сказала: «Добре, ти купуєш мотоцикл, а я собі довгу норкову шубу». І ми посміялись. Вадим був веселим, у доброму гуморі. Потім ще подзвонив до сина, щось про автомобіль запитав. А десь о пів на п’яту командир чи заступник командира повідомив, що Вадим загинув. Я, шокована, телефонувала до військових, з якими ми контактували, передачі ними передавали. Запитую: «Може таке статись? Ви ж казали, що він не на самому нулі»! І цей знайомий обнадіяв мене: можливо, це дзвонили кацапи, може, його номер десь пробили. Він сказав, що попросить військкомат, щоб перевірили по базі. У військкоматі підтвердили, тому знайомий перестав відповідати, коли його набирала. Пізніше пояснив: «Я не знав, як тобі повідомити, що це дійсно правда». А через годину чи півтори до нас додому зайшов Петро Петрович з моїми кумами-лікарями і сказав, що це правда, що це сталося. Вадима привезли волонтери дуже швидко. Він загинув 12-го, а наступного дня вже був удома.
…Їх настирливо вишукували орки, але вони були дуже мобільні, мали високу успішність, бо справжні військові і професіонали. На той час таких бригад було небагато, бо зброї не вистачало. Вони завжди добре переховувались — маскування на першому місці. Але позиції артилерійської бригади здали місцеві сепари. Це зробила якась баба-ватниця за дуже дешево — щось менше шести тисяч гривень. Через це загинули троє дуже чудових хлопців, і мій Вадим серед них.
Той авіа наліт стався раптово. Ферму в полі, де вони переховувалися, просто стерли — руйнація і пошкодження були значними, заряджена техніка вибухала. Але ті, хто перебував поза приміщенням, змогли втекти, помітивши літаки. А Вадим з товаришами опинилися всередині, будівля просто завалилася. Тому він не зміг… побачити той літак. Але поранених було дуже багато, багатьох відправили в госпіталі.
Я потім тією частиною дуже опікувалась — ми їм з волонтерами авто з Польщі пригнали та й іншими речами допомагали, як могли. Тепер новітньою зброєю хлопці мають дуже гарні результати — вони справжні герої.
Ми обоє дорослі люди і знали, мабуть, не лише з фільмів, що це війна і там можна загинути, але що це може статися з нами, абсолютно не вкладалось у розуміння…»
Найяскравіший спогад про коханого — це все життя
«З Вадимом було дуже комфортно, бо він світла і приємна людина. Завжди дарував мені квіти, балував, дозволяв усе, що хотіла.
Останні роки яскраві спільними подорожами. І хоча чоловік був важкий на підйом, але потім це стало йому в кайф. Відпочинок, дайвінг — це було неповторно. Вадим любив життя і пропонував: «Давай це спробуємо, а давай те», — хотів багато побачити, йому все здавалося цікавим.
Кожен день із ним — це свято, тому що він мене дуже кохав. Завжди були в нього такі дотики — я маю бути поряд. Це було приємно…
Ми мали щасливу родину. Є багато про що згадати».
Як проживати життя, коли життя вбили?..
Пані Леся говорить, що триматись, жити далі, піклуватися про синів, працювати допомагає волонтерство, а також рідні і близькі люди. Але найбільше не хочеться розчаровувати Вадима.
«Я знаю, що Вадим пішов на війну, аби ми жили краще, і не хочеться його розчаровувати, що живемо гірше. Ще мене дуже надихає волонтерство. Вадим підтримував мене, казав: «Помагай, бо тут складно». Сильно допомагають діти, рідні, батьки, друзі дуже підтримують, з’явилось багато однодумців — мотивованих і сильних. Допомагає робота. А ще жага до життя і жага до перемоги, бо українці такі: якщо будемо плакати і сумувати, то що це за нація? Ми маємо бути сильні, вірити тільки в краще.
Я працюю неподалік міської поліклініки, коли приходять військові, стараюсь ніколи не відмовити, вони в мене у пріоритеті.
Але без Вадима дуже складно…»
«Вадим мав неймовірне почуття гумору, але жартуючи, ніколи нікого не ображав. Завжди був позитивним, з усмішкою. Дуже працьовитий. Дуже любив життя. Дуже хотів повернутися з війни. Вірив у перемогу і казав: «Якщо ми зараз не переможемо, то будуть воювати наші внуки. Тому нам потрібно перемогти», — завершує розповідь про Вадима Іщенка його дружина Леся.
«Минулого Великодня я спитала у Вадімчика, чи вони хоч пасочки і крашанки пробували, бо ж такий великий празник. А він відповів, що їм волонтери всього привезли: «Мамо, празник — від слова «праздность», а в нас свято — від слова «святість». Любив Україну і все українське», — щомиті згадує сина Марія Герасимівна.
Вікторія Коваль – для Пливе кача
Іщенко Вадим Іванович, солдат, водій господарчого відділення, учасник російсько-української війни.
Загинув 12 травня 2022 року під час виконання службових обов’язків із захисту Батьківщини на Харківщині.
Посмертна нагорода — орден «За мужність» ІІІ ступеня.