Пошук свого шляху

Після закінчення Уманської загальноосвітньої школи I-III ступенів N 9 Ярослав вступив до Агротехнічного коледжу Уманського національного університету садівництва, але вже за рік пішов служити в армію. Повернувшись, продовжив навчання заочно. Згодом підписав контракт і три роки прослужив у військовій частині міста Умані. Після служби в армії життя спонукало його їхати на заробітки в Польщу. Повернувшись додому, працював охоронцем в Умані, у Києві. А далі знову подався за кордон, цього разу до Чехії. Там він був до самого початку великої війни. 23 лютого 2022 року Ярослав повернувся додому полікувати зуби. Того дня він сказав мені: «Мамо, на житомирській трасі дуже багато військових». 

«Тепер ти мене не втримаєш»

Коли 24 лютого почалася війна, він тільки й сказав: «Ну все, тепер ти мене не втримаєш, я піду у військкомат». Я промовчала, бо знала — навіть якби сина не було в Україні, він би все одно повернувся її захищати. Під час АТО я тоді змогла його стримати — він дуже хотів іти воювати, але в нас тяжко хворіла бабуся, ми з чоловіком постійно працювали, тож догляд за нею ліг на Ярослава. Тоді він залишився вдома, хоча не міг змиритися з тим, що хтось іде воювати, а він — ні. Тепер син був непохитний. У військкоматі йому сказали «прийди завтра», і так він ходив кожного «завтра», поки 1 квітня його нарешті не забрали.

Про службу мені майже нічого не розповідав: «Мамо, воно тобі треба? У мене все нормально». Спочатку був у Черкасах, потім у Прилуках, далі — десь у Сумській області. А коли перевели під Запоріжжя, якось по телефону з усмішкою сказав, що скоро поїдуть на Херсон — збирати кавуни та купатися в морі. То був початок літа 2023 року… 

Він завжди був за правду

Мій син був дуже правильним і завжди стояв за правду. Не міг терпіти несправедливості, завжди заступався за інших. Щирий і добрий, він ніколи не був жадібним. Якщо мав гроші — то пригощав друзів, міг заплатити за всіх. Але коли не мав — то часто залишався сам, бо такі друзі відходили.

З дитинства був упертий: якщо чогось хотів — то обов’язково домагався. Під час АТО його боліла кожна новина, кожен обстріл. Він переживав, що хтось воює, а він ні, і не знаходив собі спокою. Я іноді просила його бути м’якшим, десь змовчати, десь схитрувати, щоб уникнути неприємностей. А він лише усміхався і нагадував: «Ти ж сама мене правди навчила».

 Святий Миколай і кулон із місячним камінцем 

Якось на день Святого Миколая син запитав, чи приніс мені щось Миколай. Коли я відповіла, що ні, він розкрив долоню, а там — маленький кулон із місячним камінцем. Я запитала, де він узяв гроші. Усміхнувся і сказав, що мав три гривні, а ще п’ять знайшов у мене в гаманці. На 8 березня подарував мені перстень — простенький, із базару. Розповідав, що продавчиня, почувши, що це подарунок мамі, продала дешевше. Такою щирою була його любов — простою і безмежною. 

Мрії

Характер мав мінливий — швидко захоплювався, але не завжди доводив справу до кінця. Зате коли щось справді задумував — відмовити було неможливо. Дуже хотів побувати в Індії. Не знаю, чому саме там — можливо, його приваблювала та країна своєю загадковістю. Майже всю Європу об’їздив на заробітках, але мріяв саме про Індію. Часто казав: «Ось назбираю грошей — і поїду». Тепер я іноді думаю, що, мабуть, ми з донькою маємо колись туди поїхати — бо Ясик так того хотів.

Родина, що завжди разом

У нашій родині було заведено збиратися на свята. Двоюрідні брати, сестри, онуки — всі приїжджали в село до бабусі й дідуся. Ярослав дуже любив дідуся, поважав його. Навіть якщо приходив додому під ранок, а треба було допомагати на городі, — вставав, бо для нього слово дідуся було святим. Саме тому ми поховали Ярослава не в Умані, а в селі Велика Севастянівка, де спочиває вся наша рідня. Там він — серед своїх, серед рідної землі.

Надія за дверима

Коли Ярослав уже служив, якось його відпустили додому на кілька днів, і він, нікому не повідомивши, приїхав. Це сталося ввечері, я була вдома сама. Хтось подзвонив у двері — відчиняю, а на порозі стоїть мій син. І відтоді я часто думаю, що, може, одного дня він знову прийде і тихо постукає в двері.

Мій Ярослав не повернувся додому, але залишив по собі світлу пам’ять, яку не здатен стерти час.

Записала Юлія Шишканова для проєкту 
«Пливе кача. Умань»