Дитинство

Андрій народився 7 грудня 1983 року і став плеканим улюбленцем старших брата та сестри, Олега й Оксани. 

– Я пам’ятаю, як Андрюшу привезли додому з пологового. Ми на той час жили в гуртожитку. Він довго спав, а мені весь час хотілося з ним гратися. Тож я його будила: чіпала за вушка, за носика, за щічки. Ділилася з ним своїми іграшками. Він був ніби моя дитина, тому довіряв мені, а іноді й боявся більше, аніж батьків. Як хлопчик, творив трохи збитків. Був допитливим, активним і винахідливим, з яскравим почуттям гумору. Ми взагалі були дуже дружні, піклувались про меншого братика: гуляли з ним у парку, водили в кінотеатр на мультфільми, відвідували каруселі, цирк, зоопарк. Для Андрійка беззаперечним авторитетом і прикладом для наслідування був старший брат Олег, який займався з ним спортом і взагалі – весело проводив час, – згадує сестра Оксана.

– Син дуже гарно малював, збирав різні колекції наклейок. У нього всі двері кімнати з обох сторін були обклеєні вкладишами від жуйок! Це тоді було суперкруто!, – додає мама Таїса Сергіївна.

– Андрійко був дуже жартівливим, тож у нашому житті було багато курйозних випадків. Один з них стався взимку. На свята нам надарували багато солодощів. У мене був ведмедик, який стояв на вікні, і я за нього ховала свої солодкі скарби «на потім». Але поки я була на вихідних в селі, Андрюшка їх знайшов і все з’їв. Тож мені дісталися одні фантики, – посміхається сестра Оксана.

Завжди любив казати: «Мамочко, я виросту і ти будеш махати руками. Руки будуть вільні без важких сумок.» 

Школа 

Шкільні роки Андрія – це буремні 90-ті. З 1991 по 1999 рік він навчався у школі № 14. Однак старанно вивчав лише ті предмети, які йому подобалися. Серед них найулюбленішими були біологія, історія, фізкультура, малювання, трудове навчання. 

– У нього всі шкільні зошити були змальовані! Перші сторінки – уроки, а зворотній бік – малюнки. А ще хобі було – випилював лобзиком з фанери мотоцикли. Постійно дивився канал Discaveri про тварин, – згадує сестра Оксана.

Усі шкільні канікули діти з радістю проводили у селі у Вінницькій області, де допомагали бабусі та дідусю по господарству. 

– Саме там син навчився поважати дорослих і допомагати їм, цінувати чужу працю. Андрюша вмів робити все: малим пас корову, а як підріс, то косив сіно, садив город, заготовляв дрова на зиму. Прищепив фруктові дерева, що плодоносять до цього часу. Він був дуже активним: любив спорт, грав у футбол; ходив на риболовлю з саморобною вудкою; любив перегони на велосипедах; їздив на конях. Улюбленим заняттям усіх хлопчиків тоді було будування своїх штабів на деревах або землянок у глинищі. І, як син будівельника, Андрюша був головним на цьому поприщі. А ще, крім літніх розваг (купання в ставку, коли пас корову) Андрюша з друзями працювали: ходили на роботу на баштан. Помічникам платити заробітну плату кавунами і динями. Однак його щастю не було меж! Ще він дуже сильно любив свого собачку Пушка, казав: «Не віддам його навіть за сім мішків золота», – згадує мама.

 Дідусь Андрія, Сергій Якович Маслій, був ветераном, пройшов війну 1941–1945р. А тому часто розповідав дітлахам від першої особи про історичні події, учасником яких став. І хто б міг тоді подумати, що через десятки років прийдеться воювати його внуку… 

Мама, Таїса Сергіївна, згадує: 

– Батько Андрія важко хворів, я працювала в лікарні і тому постійно була ночами біля нього, а діти жили самі. Вони дуже рано подорослішали та стали самостійними. Зайвих коштів у нас не було, тому що все йшло на лікування батька. Якось Андрюша прийшов і привітав мене з 8 Березня вербовими котиками. Це було зворушливо до сліз! Ці котики мені донині дорожчі за будь-які квіти! Я була така щаслива і схвильована, що дитина, не маючи коштів, знайшла вихід з такої ситуації, щоб мене якось приємно здивувати у такі складні для нашої сім'ї часи … 

Армія

З 20 листопада 2002 року у житті Андрія розпочався новий етап – служба в армії. Цей період означився важкими життєвими випробуваннями – напередодні проводів в армію помер батько. Внаслідок цього йому дали відстрочку на пару днів. 

Проте перше знайомство Андрія з армією відбулося ще в дитячому віці: у 1994 році його старший брат Олег проходив військову службу. І 11-річний Андрійко, разом з мамою та сестрою, поїхав до нього на присягу в Бердянськ. Після урочистостей заявив рідним: «Все, залишаюся в армії! Буду служити з Олегом. Відслужу в армії, а потім дозакінчу школу».

 – Досі пам’ятаю ту урочистість, яка панувала на присязі. І як відповідально й усвідомлено Андрій проголошував її слова, – згадує мама Таїса Сергіївна. Хто б тоді міг подумати, що ці хлопці будуть  захищати нашу країну в реальності війни. 

Армійський етап життя Андрія тривав до 19 квітня 2004 року. І він гідно та з честю ніс службу у роті забезпечення військової частини А 1588, під час якої подружився з хлопцями практично зі всієї України. 

Як командир відділення він виховав у собі дисциплінованість, що супроводжувала його по життю. Товариші по службі згадують, що, по можливості, Андрій ходив у звільнення на пару годин і намагався брати їх усіх з собою. Єдине що – цивільного одягу переодягнутись усім ледь вистачало, а в ті часи досить упереджено ставилися до служби в армії: молодь не розуміла, навіщо витрачати час на знання, які ніколи не знадобляться, адже всі країни жили мирно. 

А через 5 днів після демобілізації, уже 24 квітня, Андрій був почесним свідком у двоюрідного брата на весіллі. Так почалося його нове, позаармійське життя. 

 Робота. 

Після армії Андрій працював інспектором охорони в охоронній фірмі міста Києва, об'єкти якої були по всій Україні. Згодом продовжив трудову діяльність у ТОВ «ШРБУ-48», що займалося будівництвом і реконструкцією автомобільних доріг та автострад. Це була фізично важка робота, але йому подобалось будувати, адже батько теж був будівельником й Андрій часто згадував, скільки навкруги об’єктів він побудував. Навіть будинок, у якому ми живемо. Тож до роботи завжди ставився відповідально, виконував її професійно, адже від цього залежав термін і якість  експлуатації. Часто допомагав друзям по будівництву. 

Війна

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Андрій одним із перших пішов у військкомат. Після того, як три дні він оббивав пороги установи, нарешті зміг записатися добровольцем. «Я служив в армії і не можу стояти осторонь. Не можу бути вдома, коли над головою літають ракети. Я буду допомагати боротись, захищати свою родину, свою країну», – говорив Андрій усім. Він пройшов медогляд, підготував усі необхідні документи. Але було декілька перепон: на той час матір мала значні проблеми зі здоров'ям, лікувалась в Черкасах і проходила післяопераційне відновлення, а сестра Оксана була з сином у Польщі. Тож залишити маму у такому складному стані на самоті він не міг. І ще одним стримуючим фактором була робота: на той час він працював у ШРБУ, і потрібні були робочі руки для усунення наслідків обстрілів, підтримання у належному стані доріг тощо. Відтак повернувся до праці, аби хоч якось допомагати.

У січні 2023 року повернулася додому сестра Оксана, а 23 лютого Андрій уже відбув з рідної Умані на 3 місяці для проходження військової підготовки та навчання. «Ти тільки дивись за мамою», – наказував сестрі. Рідні згадують, що до пункту призначення він поїхав з третьої спроби, тому що тоді була першочергова потреба в ІТ-спеціалістах і хлопців залишали в резерві.

Протягом усього часу, за першої-ліпшої нагоди Андрій телефонував і просив берегтися, не ігнорувати тривоги. Дуже любив племінника, дарував йому різні дорогі подарунки, елементи військової форми. І повсякчас наголошував: «Михайлику, вчи математику, бо я її не любив, a розрахунок треба вести по формулах. Тож зараз умію по зірках без інтернету орієнтуватись».

Андрій дуже радів, коли успішно завершилося їхнє навчання. Він мав звання старшого солдата, спеціальність – старший навідник мінометного взводу мінометної батареї військової частини А 4756. Службу ніс у 118 батальйоні Черкаської ТРО, 254 бригаді. Коли справа дійшла до вибору позивного, він не вагався – «Чорник»: так його називали ще зі школи.

Наприкінці весни Андрій з товаришами ще були на полігоні та проходили остаточний інструктаж, а вже 31 травня 2023 року поїхали на передову. Їхні позиції були у Донецькій області, на Бахмутському напрямку. 

– Я сильно переживала за сина, молилася Богу… Але не тільки за свого сина, а й за всіх наших захисників – таких мужніх і сильних, відважних і нескорених, сміливих і безстрашних. Постійно слідкувала за новинами. Дякувала за кожен ранок, за кожен новий день, – згадує мама. – Якби могла, то я б до них і небо прихилила, щоб зберегти їх, захистити. Мені завжди було тривожно на душі й серці, думка думку доганяла за сина: «Як він там на війні? У них постійно обстріли...» Але син нас підбадьорював, завжди казав: «Артилерія – це боги війни». На жаль, зв'язок був або поганий, або зовсім відсутній. Тож коли отримувала таку довгоочікувану СМС-ку з 2 чи 3 слів «У мене все добре» або «Все добре», або якийсь смайлик чи дзвінок – це були найкращі емоції! Найбільша радість, якій не було меж! Це таке було щастя, адже означало, що син живий і в нього все добре! 

Вісточка від сина хоч трохи заспокоювала рідних. Андрій дуже сильно переживав за свою сім'ю, за родину, казав сестрі постійно: «Дивись за мамою, бережіть себе». І неодмінно доповнював: «Не переживайте за мене! Дідусь наш пройшов війну і я пройду».

Коли Андрій приходив додому на один вихідний, то ніколи не розказував рідним усіх подробиць, аби вони не надто переживали за нього. Однак серце матері – живе та надчутливе, розуміла що небезпека там на кожному кроці.

– Син розказував лише, що дуже страшно було бачити багато покинутих будинків, дитячі речі. Вони з побратимами не раз були на евакуації, витягували людей з-під завалів. Та люди різні, з різними думками: одні навіть не дякували, а інші докоряли, що через ЗСУ їх обстрілювали. І кожен раз бійці були шоковані позицією таких людей.

Незважаючи на війну, Андрій будував плани на майбутнє, адже завжди вірив у перемогу ЗСУ, у перемогу України. Завжли хотів жити в Україні. Він планував навчатися, хотів створити сім’ю. Й оскільки мав хист до малювання, скульптури та будівництва, то планував втілити свої ідеї в життя. 

Навіть там малював логотип на прапорі, коли випадала вільна хвилина.  Не домалював...

Їхня бригада відмінно працювала, у них тривалий час навіть не було поранених. Зі слів побратима Сандера, кожен раз, коли воїни їхали на позиції, в голові у кожного були однакові думки: виконати завдання (ліквідувати побільше ворога) і повернутись живими заради своїх рідних, заради своїх мрій. Це був стан високої напруги, страху і надій. 

– А Чорник завжди стукав мене по плечу і казав: «Не бійся, Сандер, ми вистоїмо. Все буде добре, я везучий!», – згадує побратим.

Хлопці завжди раділи посилкам з дому та допомозі волонтерів. Це мало запах рідних стін. Особливо були дорогі серцю дитячі листівки з вдячністю та  підтримкою. Друзі та родичі також підтримували та пишались ним.

6 листопада 2023 року Андрій з побратимами заступили на зміну. У п’ятницю, 10 листопада, ще зранку рідні спілкувались з ним через Signal. З сестрою сміялись з мемів про мишей. Восени їх було прямо нашестя- гризли все. Хлопці майже відпрацювали свою зміну. І от тоді почались масовані артобстріли. Останні слова сина були: «Донаведусь…».

– Напередодні трагічного дня моє материнське серце мало якісь передчуття. Цілий день почувалася недобре, всю ніч проплакала. У доньки теж були дивні знаки: в п’ятницю забирала дитину зі школи в 13 год, чомусь в маршрутці переплутала і сіла біля чужого хлопчика, дала йому пакет з цукерками. Якраз в цей час обірвалось життя Андрюші, ми ще не знали. А в суботу зранку 11 листопада повідомив командир, що син загинув при виконанні бойового завдання поблизу села Іванівське Бахмутського району Донецької області, – з болем у очах згадує мама Таїса Сергіївна. – Я вдячна командиру, всім побратимам вдячна, що знайшли тіло мого сина і забрали, вивезли, ризикуючи своїми власними життями, бо потрапили під сильні обстріли. Для нас, всіх рідних, його загибель стала сильним потрясінням. Серце і досі відмовляється вірити…Рюкзак його досі стоїть в кімнаті, де він завжди ставив.

 І немає на світі ніяких слів, аби висловити нестерпний біль втрати сина та рідного брата. У цьому житті пережити можна все, окрім втрати рідної людини. Скорбота не має часу. Немає дати після якої перестане боліти. До цього часу всіх називаю на ім’я Андрюша. 

– Андрюша був нашою опорою і надією. Все як в тумані, мені було дуже сильно важко, нестерпний біль, жаль, сльози, відчай, розпач – таке словами не можна передати. Більшого горя у світі немає, ніж коли батьки ховають своїх дітей. Моє серце ніби вирвали з грудей. Клята війна забрала скільки життів невинних людей… 

 – Побратими Андрія першими нас підтримували, і досі підтримують, – додає сестра Оксана. Тепер нас зі всіма святами вітають побратими та друзі сина. 

– Ніколи вже я не почую голосу свого рідного синочка Андрюші, ніколи не обійме він мене. Сину, янголе мій, Ти завжди зі мною в моїм серці, допоки я житиму, не тільки в молитвах і спогадах. Пам'ять зігріває, але водночас рве з середини. Тепер на світ я дивлюсь твоїми очима, сину, бо ти віддав своє життя, стукіт свого серця всім нам. Йому назавжди залишилось 39 років. Ми ходимо на цій землі завдяки тим ,хто захищає її та тим, хто віддав за неї життя. 

Андрюша залишиться назавжди в наших серцях і молитвах! Чорник назавжди в строю!.. 

 Андрій Чорнобиль нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно... Шолом його, прошитий осколком, знайшовся аж в січні 2025-го… 

Такий парадокс нашого життя: хтось вириває  крила іншим, а хтось віддає свої, щоб інші продовжували літати… 

 Леся Барабаш
 для проєкту «Пливе кача»