Строковики сприймали його наче батька. Багатьох із них він сам відбирав. Під час призову їздив у деякі міста, тестував хлопців і відбирав, тому вони були знайомі з самого початку.  Дуже дратувався, що через наряди, паперову завантаженість у нього не вистачало часу на людей. Уже наче робочий час закінчився, а він: «Мені ще треба з оцим поговорити». Наш вихід у місто на прогулянку часто перетворювався на квест – дійти від гуртожитку до КПП. По дорозі один кличе: «Пан Юрій!», відійшли кілька метрів: «Юрій Юрійович!» – і ми 40 хвилин виходимо з частини. З одного боку – забирають мій час із чоловіком, а з іншого я за нього раділа, бо знайшов те, що йому подобалося, в чому був корисним. І це просто так не лишилося, тому що ті діти, які вижили, підтвердили: на жаль, небагато офіцерів до них з таким теплом ставляться. Коли вони можуть прийти, поговорити, коли їм поспівчувають – це дуже цінується. За такі речі його зараз і пам’ятають. 

20 лютого він був востаннє вдома перед караулом, і ми тоді вперше говорили про війну. Я дуже переживала, не знала, що робити. Розуміла, що буде війна, - ми жили на території частини, і я бачила різні навчання, як боєприпаси вивозять. Ще з грудня було зрозуміло: от-от… Він мене заспокоїв: «Не хвилюйся, ти на території військової частини, ти  дружина офіцера і вас у першу чергу евакуюють». 

Він заступив у наряд, а 24-го я заснула тільки під ранок. Юра набрав о п’ятій: «Збирай речі і тікай з частини». У паніці зібрала речі і телефоную: «Юра, мені брати кота?» «Звичайно. І бігом тікай». 

Я, сумка і кіт… По дорозі домовилася з подружкою з роботи, що приїду до неї. Юра мені інструкції надіслав: ліки в аптеці купити, подивитися відео, як джгут накладати, знайти бомбосховище. У Києві на Севастопольській площі є старий офіцерський будинок і в ньому укриття. Ми там сиділи до пів дня 25-го. А потім подзвонив вітчим з Черкас: «Ми тебе заберемо». Я не знала, що робити, Юра вже майже не на зв’язку – то є, то нема. І, мабуть, уперше вирішила серйозні речі без його погодження: я їду. Ми з подругами всі вирушили. Громадський транспорт не ходив, таксі неможливо викликати, довжелезні пробки, ми дуже довго йшли пішки, потім зловили таксі, вони довезли до Теремків. Там стояли черги людей, які чекали попутки - кожен свою. 25-го ми востаннє з Юрою поговорили, сказала, що я у батьків. 

А потім настало 26 лютого…

 Байдуже, що там відбувалося в країні, на роботі. Навіть коли я чимось засмучувалася, говорила собі: «Так, стоп. У мене є Юра». Якось на роботі в нас було навчання, треба було продовжити речення про себе. «В дитинстві я мріяла про… коли стала дорослою, цього досягнула». У мене вийшло: «в дитинстві я мріяла про любов, коли виросла, я її знайшла». Вийшло навіть незручно, бо інші писали про професійні речі. 

 Я тільки зараз розумію, що половину свого шлюбу ми жили на відстані. Через те, що він рідко бував удома, дуже цінував проведений удвох час. Ми не могли набутися разом. Мене заспокоює, що Юра загинув не самотнім. Для нього важливо було знати, що його люблять. Для нього важливо віддавати. 

Коли ми познайомилися, він часто їздив на ротації, військова служба не надто сприяла серйозним стосункам. Мене дуже зачепили його слова на початку наших зустрічей: «Хочу завести сову, але не можу, бо немає кому за нею доглядати, коли я буду в нарядах. Мене ніхто не чекає тут». «Якщо хочеш, я буду чекати», - сказала тоді я. 

У нас все дуже швидко завертілося. Я була на морі, в свій день народження писала собі листівку з побажанням: «Любов – вона може бути і без болю». Повертаюся до Києва і наступного дня зустрічаю Юру. 

Він приїхав до мене – такий денді: сорочка, підтяжки, зачіска. Ми довго спілкувалися на кухні, у нас є спільні теми про якихось персонажів, поетів, письменників. Вірші один одному цитували. Незвично, цікаво. Потім на відстані підтримували знайомство, а згодом вирішили разом зустріти Новий рік. Приїхав до мене в Черкаси, я живу в 9-поверхівці, ми пішли о 12 ночі зустрічати Новоріччя на даху. Після того кожен рік приходив до нас на якомусь даху. І незмінно у нього на телефоні включали мелодію Knockin' on Heaven's Door. Там слова перекладаються як «стукіт у двері раю». 

Ми коли одружувалися, взагалі нікого не хотіли звати, щоб це був лише наш день. То було найкраще рішення – без зайвого пафосу, природно, красиво. Хоч він у костюмі, а я в сукні, ми лазили по деревах, ходили по фонтанах, сиділи в кафешці, їхали на метро. 

З рідними татами і в Юри, і в мене були непрості стосунки, в той час із моїм батьком не спілкувалися, вони ніколи з Юрою не бачилися. Але коли тато дізнався про його загибель, приїхав на поховання, а потім пішов служити і був на східному напрямку. Юра загинув 26 лютого, я приїхала у військову частину за своїми речами 26 вересня, а мій тато в цей же день підірвався на міні. Його викинуло з машини, 30 метрів пролетів і впав на землю. Ніхто не може зрозуміти, як він вижив. Вірю, що це Юра його вберіг.  

Знаю, що Юра десь є. В мене був день народження у вересні, ми сиділи за столом зі своєю родиною. Мій дідусь запропонував випити за Юру, і водночас  мені прийшло сповіщення від Приватбанку – нарахували якісь кошти. Я навіть не пам’ятала, що писала заяви, хоча, мабуть, щось писала в тому стані… А Юра мене привітав. 

Він мене любив більше, ніж я себе. А зараз вчуся себе любити так, як мене любив Юра. Наші незмінні традиції він називав якорями. Завдяки йому я зрозуміла, наскільки це важливо. Я завжди була впевнена: де б ми не знаходилися, на Новий рік будемо разом. Ще одна традиція: коли приходила зарплата, ми завжди святкували – купували щось небуденне, якусь незвичну їжу. Колись я його повела пробувати устриці – до того він їх не їв. І тут Новий рік, сніг за вікном, а він устриці замовив додому. А після 12-ї почав гукати до вартового привітання – з нашого вікна було видно того, кому випало в новорічну ніч бути на посту. 

Була й інша історія. Один із його строковиків стояв у караулі, звісно ж,  із зарядженою зброєю. В цей момент Юра дізнається, що в того хлопчика помер тато чи дідусь. А зняти бійця відразу не можуть, бо на це потрібен час. Я пам’ятаю, як він говорив із цим хлопцем по телефону, наскільки було виважене кожне слово. Він розумів: від того, як подасть сумну новину, може залежати життя цього юнака, здатного зараз вчинити самогубство. І як мені повідомляли про смерть мого чоловіка. Я тоді подумала, що телефонує  деергешник, який знайшов номер мого телефону, бо я ж дружина офіцера, і мої контактні дані всюди є. Він подзвонив і, не представившись, російською мовою почав говорити, що мій чоловік кудись там їхав і загинув. А я не повірила. Ми вирішили, що це якийсь інформаційний терор. Тільки коли набрала штаб, мені підтвердили, що мій чоловік дійсно загинув. Крім травматичного факту смерті чоловіка, якого я люблю, чимало травматичних подій і після цього. Те, з чим іноді стикаюся, сильно ображає, і я розумію, що це треба змінювати. Мій чоловік віддав життя за своїх близьких і за свою державу. А ця держава своїми діями іноді травмує нас ще більше. 

Моя відповідальність 

Черкаси, Київ і Умань нагадують мені про Юру.  Але по-різному. Київ – суцільний біль, бо все пов’язано з Юрою. Ми там познайомилися, почали зустрічатися, дружили. Куди не глянеш - він.  Перші рази навіть коли я по волонтерці проїжджала, було нестерпно. За речами поїхала на один день. У Черкасах я дізналася, що його не стало, і перший місяць найгіршого горювання був саме там. В Умані ми з Юрою жили під час ковідного карантину, тут його друзі були, тут багато світлих спогадів про нього. Тому я зараз тут. 

Влітку віддалено повернулася до роботи, але через пару місяців звільнилася: ще не готова. Зрозуміла: лікує не час і не робота. Лікує цілеспрямоване лікування. Спілкування з психологом, зі своїми думками, зі своїм тілом – оце лікує. Тому що, на жаль, знаю і жінок, і матерів, і дітей, які застрягли в своєму горі на десятиліття. А я так не хочу. Бо відчуваю відповідальність перед Юрою. І це дає певні сили. Він казав, що я його найбільша цінність, і я не маю права знехтувати цим. 

Я відчуваю його підтримку. Завжди для мене був важливий Новий рік –казково-чарівний. І я дуже боялася нинішнього. Що не буде відчуття дива, яке завжди наставало… У перші хвилини почалася тривога, я дістала тривожну валізку,  до неї прив’язаний Юрин каремат. В 00 я написала Юрі повідомлення, і наш кіт почав тертися то об каремат, то об мій пуховик – і так кілька разів. Я розплакалася, лягла біля кота, а він мені на руку лапку свою кладе. І диво – воно відбулося. 

Я дуже вдячна, що у мене був Юра. ВІН є – назавжди. 

 Записала Валентина Устинова