КОЛИ БІЛЬ ПЕРЕПЛАВЛЯЄТЬСЯ У СПОГАДИ
ІСАКІН Станіслав Олександрович
(19.11.1990-10.07.2022)
Чи може спільна втрата поріднити двох жінок, у яких забрали найдорожче? Свекруху і невістку – матір і дружину загиблого воїна. Буває, що матері не розуміють дружин. І навпаки.
Уманки Ольга і Валентина Ісакіни поводяться так, аби втрата сина і чоловіка не зруйнувала світ їхньої родини. Розділений біль легшає, у ньому є відчуття любові…
Дбайливіше за найдорожчий скарб вони зберігають спільні спогади про Станіслава і його світлини. При цьому кожна знає і тримає в душі свого Стаса.
Мати поверталася від сина.
Не гостювати їздила – на впізнання своєї дитини в дніпровському морзі. З-поміж багатьох життів, знищених на війні. На комп’ютерному моніторі чорний пакет з написом – ото все, що лишилося від сина. Від шоку і гострого болю гірко скімлить підбитою птахою, а пошматоване серце рветься до нестерпного крику, до ревіння нестримного.
«Добре, що хоч є куди ходити на могилу», – почує вона потім співчутливе від людей. «Скільки ж за сина отримуєте?» – обпече болем цікавість знайомих. Та все те буде. А зараз вона ковтає гарячі сльози на задньому сидінні службового військкоматівського легковика. Боїться вибухнути криком, потривожити двох чоловіків у салоні, – водія і супровідника, якому тяжко і в очі жінці глянути. Ще одній осиротілій від втрати сина матері. Тільки й може послугувати їй, що зупинити зайвий раз автомобіль, аби повітрям свіжим дихнула: з Дніпра до Умані дорога неблизька. Далека і гірша полину ця нестерпна дорога.
«МамО» – звертався він до неї. Саме так, з наголосом на «о». А ще бавився дивним словечком «німа» замість звичного «немає». Він був балагуром і жартуном, її Стас. Жвавість та не вщухала, навіть коли займався відповідальними справами. Невсипуща вдача не перешкоджала йому, дорослому, сприймати світ у рожевих тонах. Бачити його ліпшим, ніж є насправді. Немає ворогів, немає ненависті, більше хороших людей, ніж поганих. Добряк. Колись сама такою була, поки буденність не змінила рожеві скельця окулярів на ті, що чітко розпізнають добре і зле, справжнє і фальшиве. Стас же в дорослості лишився по-дитячому запальним і довірливим, щирим і привітним, жартівливим і відповідальним.
Змалечку був на диво самостійним. У першому класі вже наступного дня сам рушав зі школи додому, а згодом і сестру почав із садка забирати. Вихователі його знали, то Віку старшому братові довіряли, ще й смачненьким пригощали. Пізніше у спільній із сестрою школі дівчинку називали Стасічкою – так брат про неї піклувався.
Стасова шкільна епопея – то ціла комічно-драматична історія. Часто-густо мамі випадало шкільні двері відчиняти – то бешкетував на уроках, то прогуляти заняття міг, бо, бачте, нудно йому на одному місці всидіти. Шкільне синове відвідування доводилось прискіпливо пильнувати. Якось у свій вихідний мама оголосила загальний підйом, приготувала сніданок, чай із цукром розколотила. Син вмостився за столом, мовчки сьорбає солодкий напій. Донька ж як спала, так і спить. «А Віка де?» – мама сердито. «Мамо, дякую за чай, але сьогодні субота», – сонно нагадав син. І з переможним виглядом почалапав до ліжка.
Став дорослим – навіть чужі діти до нього горнулися, знав підхід до малечі. В Затоці, у дитячому таборі, дивувалися: чоловікові 30, двох доньок має, а з дітворою на рівних скаче. Того літа він приїхав на підмогу матері, яка готувала безкінечні сніданки, обіди й вечері для юних відпочивальників. Бо ж на морі з апетитом юних організмів хіба що їхня непосидющість може позмагатися.
А ота витівка під час матроської служби на кораблі «Черкаси», тепер уже всій Україні відомому! Навідалася до Криму провідати сина, смачненьким потішити і про друга-земляка з Дмитрушок подбала. Хлопців відпустили на три години з їхньою гостею побути. То вони, усмак підкріпившись, вирішили маму у вершниці записати. Підсадили на коня – катайся! Ледве осилила страх, думала, вже й не спуститься з тієї верхотури: де кінь, а де вона зі своїм мініатюрним «метром з каблуками». Кепкувальники реготом заходяться: чи то мамі, чи собі задоволення влаштували.
А перший день повномасштабної війни, коли в Умані рвалось і бахкало? Тоді поспішили до маминої хати і доньчина сім’я, і синова. Одинадцять душ під одним дахом – не на поверхах же сидіти під час сирен безкінечних. До поспіхом зібраних необхідних речей Стас примудрився дещо інше прихопити: «Ми ж тобі, мамО, не закінчили плитку на кухні класти…»
А до війська, вважай, сам пішов, повістки не чекаючи. Дзвінка з військкомату виявилося достатньо. Колишньому матросові ніяк не могли знайти застосування на суші. Поки не став Станіслав Ісакін командиром відділення керованого мінування інженерно-саперного взводу 66-ї бригади. Премудрості нової військової справи осягав у відомому навчальному центрі. Саме в той час туди добрався ворожий ракетний обстріл. Матері білий світ став немилий, поки не почула синового голосу. Коли ж побачила, на його плечі наче зайвих десять років навалилося…
Він ніколи не говорив їй страшних речей. Усміхнеться звично: «МамО, зараз ти надивишся цих соцмереж… Не зважай на них».
Валя ловила кожне слово коханого.
Вечірній дзвінок Стаса був незвичайним. Він промовляв доленосні слова, а вона їх ледь розбирала: навколишня спека змусила відчинити навстіж вікна, а за ними знову реве сирена.
– Я тебе не чую! Голосніше кажи.
– Та ти вийдеш за мене?!
Ось вона, мить, яку слід плекати. Стас просить Валю узаконити шлюб, адже її рука і серце вже десятиліття неподільно належать йому. Десять років разом – наче збігли на вершину гори. Рука в руці, плече в плече. А попереду чекає ще не одна вершина.
– Та не знаю… – Валя затіяла «колупати піч». – Збирайся у відпустку, а я поки що подумаю. Потім скажу… – І за мить сама не витримала тієї гри: – Та ладно вже, згодна!
Звання законної дружини доля подарувала Валентині лише на місяць. А далі – непрохідна вирва із вдовиних сліз. 10 червня 2022-го вони поставили автографи у свідоцтві про шлюб, а 10 липня насунув той лихий ранок. Не дочекавшись від Стаса звичного дзвінка, Валя забила тривогу. Почала дзвонити на номери, залишені ним під час відпустки. Тоді попросила написати контакти командирів і побратимів – раптом знадобляться. Хлопці сказали їй страшну правду, хоча до офіційного повідомлення не мали права.
«Бійці зупинилися в Кураховому, автомобіля з продовольством ще не дочекалися – відстав за 300 кілометрів. Одна співчутлива бабуся пригостила відром яєць, насмажили яєчні. О п’ятій ранку мали вирушати на Мар’їнку. А годиною раніше ракета поцілила в машину з тоннами тротилу. За 20 хвилин до прильоту Стас заступив на пост, – згадує Валя розповідь Стасових побратимів. – Майже нічого не лишилося – термічні опіки п’ятого ступеня. Мама упізнала плече, однак наполягла на ДНК. Тому хоронили 30 липня, хоча загинув десятого».
Вона подарувала йому білі троянди – він не зміг виконати свою обіцянку привезти їх, як тільки приїде. Тепер ці квіти для неї – символ відданості і кохання.
Десять років щастя народилися пізньої осені, в листопаді, тоді їм було по 21 року. Познайомив їх Інтернет, коли Валя працювала в адміністратором в інтернет-клубі. Він написав їй. Вона дочекалася хлопця з армії, жодного разу не бачивши раніше. Хоча навчалися разом в Уманському професійному ліцеї. «У бурсі геть не пам’ятаю його. Правда, я тоді була з їжаком на голові, вся сережками обвішана», – згадувати той час Валя без усмішки не може.
Лагідна усмішка торкається її уст, коли дякує Стасові за проведений разом час. За незабутні емоції донечок – старшої Вероніки і меншої Юліани, Юльки-шпульки, як називав її тато. Менша донька – копія Стаса, за цей рік стала вилита він.
До війни Станіслав багато часу проводив із дітьми – Валентина мала хорошу роботу, тому найкращим рішенням було залишити тата з донечками. Жінка впевнена, що дівчатка назавжди запам’ятають, як з татком гралися та сміялися. А ввечері, коли він дзвонив уостаннє, не змовляючись вирядилися в його футболки і розгулювали квартирою. Раніше ніколи такого не було.
Діти були дуже прив’язані до батька. Коли його не стало, пильнували маму, щоб нікуди не ділася, допомагали справлятися з болем. Спершу не могла їх втішити, бо й сама цього потребувала. Тепер стала опорою для донечок – зробить усе можливе, щоб подарувати їм щасливе дитинство.
Він навчив її кохати і вірити в кохання. Навіть на відстані підіймав настрій та постійно заспокоював. Навчив чекати. Показав, що таке турбота. «Це був мій спокій. Це була стіна, за якою не страшно і тепло».
Коли він служив матросом, вони навіть листувалися. Телефони ще кнопкові були, багато не напишеш. Зараз Валя перечитує листи, і ніби знову їй 21. І він ось-ось приїде.
Валентина Устинова для проєкту "Пливе кача. Умань"
Командир відділення Станіслав Ісакін загинув 10.07.2022 в результаті здійснення ракетного удару збоку країни-агресора.