«Морський котик» із позивним Парус. Він спускався під воду і вчився мінувати човни, стрибав із парашутом і досконало знав дві мови: англійську та китайську. Був справжнім офіцером, служив у Владивостоку. Але після розвалу Союзу йому не сподобалося, як там ставилися до військових, і він повернувся в Україну. Тут і познайомився зі своєю Танею, в рідній Умані. 

«Ми були з ним геть різними, - згадує його дружина, - він гіперактивний, а я спокійна. Але мені вдалося бути «шиєю» і вміло направляти бурхливу енергію чоловіка. Я робила це з мудрістю, підводячи до рішення. Єдина дівчинка, яка могла керувати папою безумовно, - це наша Маша. Коли вона народилася, він схуднув  на 20 кілограмів. Сергій її просто обожнював: «Як скаже Маша, так і буде, все, як хоче доця». Вчив із нею уроки, допомагав з англійською. Хоча на батьківські збори ходила я. І «суворим поліцейським» була теж я. А татко - добрим.  

Йому хотілося, аби всі почувалися комфортно: пприлаштував бабусям-сусідкам у під‘їзді перила, щоб зручніше підійматися сходами, дітям у дворі поставив гойдалку. Всі дуже плакали, коли його не стало, бо добрі справи пам’ятають.

Розумієте, ми просто жили своєю родиною, були щасливими  і навіть не замислювалися про весілля. Десь після 15 років спільного життя він сказав: «Давай одружимось?!»

Я не публічна людина, дуже не люблю всіх цих весіль і запитала в нього: «А не можна розписатися якось швиденько?» А потім кажу: «Ну якщо весілля, то нехай буде в українському стилі».

І зробили. Запросили наших рідних, друзів, влаштували дійсно українське весілля. Всі були вбрані у вишиванки - і гості, і ми. Для нього вишиванка - то взагалі святе. Казав мені: «В тебе обов’язково повинна бути вишита сукня!»

І в мене була. Тоді ми танцювали, багато сміялися, співали українських пісень. Мене навіть покривали хусткою, а я ще жартома «випендрювалася». Тепер дивлюся на ті світлини і стає тепло на душі.

Маша теж згадує тата з теплотою:

«Найбільш запам’яталося, як папа водив нас Одесою. Не водив - літав. Справжній Парус: Приморський бульвар, Дерибасівська, Привоз… Ми не встигали за ним бігати і щось бачити. Він втішав: «Потім поїдете без мене і поволі роздивитеся. Я вам просто все покажу».

А ще, незважаючи на мій юний вік, він уже давав настанови з приводу мого майбутнього чоловіка. «Є дві обов‘язкові умови. Він повинен сходити зі мною під воду і стрибнути з парашутом. Ось тоді він нам підійде…» (Сміється). Тепер буду шукати саме такого, бо так хотів папа».

До нашої розмови знов долучається пані Тетяна:

«Чоловік дійсно був дуже активним: навіть коли приїжджав в останню відпустку, зробив нам ремонт. Йому потрібен був рух: пішли в «Софіївку», побігли  на ковзани, якщо в Городецьке - то тільки пішки. Сергій завжди виходив із будь-яких ситуацій, навіть  дуже екстремальних. Пам’ятаю, коли він фарбував куполи Свято-Троїцької церкви біля колишнього маслозаводу, мало не зірвався, але перехопився руками і продовжив робити справу. Ось така людина.

Коли все почалося в 14-му році, він рвався  на військову службу, я його вмовила не йти, бо в нас була маленька дитина. Але через рік він  все одно сказав: «Я йду». Тоді теж був командиром і навіть виходили на нуль. Потім повернувся додому. Через півтора року заявив: «Ні, я не можу! Я знов хочу в армію. Чоловік повинен захищати свою землю».

І ще раз підписав контракт. У кінці 2021 року, коли приїхав у відпустку, здавався схожим на кип‘яток, дуже нервувався: «Не запитуй мене нічого». Після 24 лютого ми з ним могли чутися тільки телефоном, іноді відеозв’язком. У Сєверодонецьку настав такий період, що вже навіть зв’язку не було, не пускали волонтерів,  розстрілювали машини…

І він міг пропасти на декілька днів, але потім обов’язково телефонував, хоч на  пару слів. Пам’ятаю, востаннє набрав ввечері 16-го травня і сказав:

«Обирай собі обручку, повернусь, будем вінчатися». «Та ні,- кажу,- ти приїдеш і ми разом оберемо». Він відповів: «Ось повернемо Крим, і я відразу приїду…» 

А  17-го він був поранений. Як потім виявилося, потрапив до мобільного госпіталю, спочатку через Лисичанськ, потім Бахмут… Ми нічого про Сергія не знали, нам сказали, що його вивезли навіть за кордон, і цілий рік ми жили надією. Я не думала, що в нього така поважна посада, знала, що він завжди піклувався, аби хлопці його були взуті та одягнені, і все…Але він мені завжди говорив: «Таня, не здумай мене шукати! Не виставляй у соцмережах. В мене така робота! Я можу зникнути і на пів року».

 І я надіялася. Що, можливо, по службі, потім – може, в полоні. Коли, незважаючи на заборони чоловіка, я почала пошуки - з’ясувалося, що Сергій  помер у мобільному госпіталі ще 19 травня 2022 року. Ми знайшли його поховання в Дніпрі і в квітні 2023-го привезли додому.

Я завжди думала: коли його поховаю в рідній землі, мені стане легше. Ні, не стає. Було дуже важко вперше замовити панахиду та поставити свічку. Тепер потрібно жити з думкою, що його дійсно вже немає на цьому світі…

Як ми справляємося?! Він завжди хотів, щоб я все вміла. «Як це ти не вмієш підключити пральну машинку? Іди сюди, покажу як!»

У нього були всі можливі інструменти, і він навчав мене: «Ось дивись, якщо мене не буде, ти повинна це вміти». Я навіть не противилася: «Показуй!». Тепер мені це дійсно знадобилося. Можу і прикрутити, і розкрутити, і сифон поміняти. 

А ще він не сумнівався в перемозі над ворогом. Завжди казав: «Ти можеш бути фізично слабшим, але якщо за тобою правда, то обов’язково буде твоя перемога! За нами правда! Ми переможемо!».

Я вірила йому. Вірю і зараз…»

 Ксенія Князева для "Пливе кача"