Як і всі, прагли гарного майбутнього 

«Коли ми познайомилися, я ще ходила в 9 клас. Мені було 15 років, йому 19. Він моя перша любов і нею залишиться назавжди. 

Жили ми на Міщанці, однак були незнайомі. Я знала кількох його однокласників із мого під’їзду. Були сусідами, але не дружили – вони ж старші. А потім до них почав приходити Ростік – він мені не сподобався, якимось вредним здався. Він кликав мене гуляти, а я постійно знаходила відмовки. То мама не пускає, то уроків багато, вчитися потрібно. Але він був наполегливим, поки я не погодилася з ним спілкуватись. 

Ми зустрічалися, а коли мені виповнилося 18, він неочікувано покликав заміж. Я спершу подумала, що жартує, та й відбрила: «Не смішно». Ще ж рано, 18 років, яке весілля? Отак ми розписалися. Це мав бути тільки розпис, але мої батьки наполягли на повноцінному весіллі. Мовляв, для єдиної дитини хочуть влаштувати свято. 

Ростислав дуже рано залишився сиротою. Батько помер, коли мама була вагітна, а мама, коли хлопцеві було 20 років, – від онкології. У нього є бабуся по татовій лінії, з якою він дуже був близький. Зараз бабусі вже вісімдесят. Також у нього залишилась тітка по маминій лінії. Не знаю, чи могла його самотність змусити поспішити з пропозицією мені, та й ніхто вже ніколи про це не дізнається.

Мої батьки приймали Ростислава за сина, завжди казали на нього «синок». Ми відгуляли весілля, жили на квартирі, працювали. Я ще й навчалася. 

Були у нас і спільні справи, які згодом ставали традиціями. Наприклад, у вихідний любили рибалити. Сідлали мотоцикла, вудки в руки – і поїхали. Ми могли просто сидіти тихо, ні про що не говорити, і нам було так добре, спокійно. 

Для нас був особливим перший сніг. Тоді ми виходили на прогулянку з нашою собакою. Вона, щаслива, забавлялася в снігу, і ми біля неї – теж щасливі. 

Людина з великим серцем

«Він був завжди веселий, а коли починав сміятися, то часом можна і забути, що то був за жарт. Мене просто розбирав сміх із самого його сміху. Завжди дуже добрий: хто б не зателефонував, що б не попросив – неодмінно допомагав, не відмовляв ніколи. Треба – приїду допоможу, яка б це не була година дня чи пора року.

Ще він був людиною характеру. Впертий такий, ох. Я йому одне, він мені інше, і так по колу. Але у мене в пам’яті тільки хороше. Добро, любов, тепло. І великий біль. Залишилась купа запитань «а якби?» і від них дуже боляче.

Він дуже любив тварин. Зараз у мене є вівчарка, яку Ростислав подарував, коли ми переїхали у приватний сектор. І там, на фронті, з ними завжди були тварини, бійці їх перевозили із собою з одної точки на іншу. Він возив кота на кличку Жирний. Коли Ростика не стало, мені кота привіз батько. Котик живе зі мною, я так і кличу його Жирний. Ось нещодавно як вибухи були, то собака боїться, плаче, проситься в хату, а кіт лежить незворушно. Спить, лиш на інший бік перевернувся». 

Людина з умілими руками

«Основним його хобі були мотоцикли. Ще з 13-14 років вже ними цікавився і навіть заробляв на ремонтах. Батька не було, а мама хворіла, тож мусив працювати, приносити гроші в сім’ю. Розбирався і в старіших моделях, і в нових закордонних.

Мене теж катав на мотоциклі, а тато забороняв: не дай бог розбитися чи ще щось. Ще казав «Купив «Яву» – копай яму». Тож я потайки виходила на зупинку, Ростік мене забирав, і ми їздили куди заманеться. А якось і мене навчав управляти мотоциклом, я собі ледь не всі коліна тоді поздирала. Зараз від тих згадок смішно стає, а тоді – не до сміху було. 

Мотоцикли стали його любов’ю, життям, бізнесом. Навіть на фронті знаходив їх у людей, які ще жили там. Міг навіть поїздити, але в основному міняв, замовляв якісь запчастини.

Ростислав навчався в Уманському профтехучилищі на тракториста. Він був дуже розумним і в нього руки, як кажуть, росли з правильного місця. І побудувати, і полагодити, і розетку закрутити, і проводку провести, і ламінат постелити, і шпалери поклеїти. Навіть якщо не знав, як робити, вмикав відео на ютубі, і в нього виходило. Так само і на війні. Хлопці розповідали: що б його не попросили, він робив усе. І навіть те, що іншим не під силу». 

За весь час, що він був на війні (1 рік і місяць), я їздила до нього один раз, він побував удома двічі. Служив у танковій бригаді, був механіком, ремонтував танки, автомобілі. Згодом став старшим механіком. 

Він намагався застерігати мене від переживань, бо я дуже близько сприймала до серця, не спала ночами. Коли він виїжджав і приїжджав, ми постійно переписувались, щоб я могла лягати спати спокійною.

Та коли їх відправили в село Чепіль на Харківщині, 19 днів не було з ним зв’язку. Там вони мусили виявляти розташування ворога і повідомляти нашим військовим. Не було ще тоді дронів, як зараз. Ростислав показував мені фото, де уламки пролітали так близько, що в будь-який момент ти міг уже не жити. Тоді я в розпачі телефонувала до всіх побратимів – спитати, чи вони хоч щось знають».

Він досі десь живе…

«Коли він пішов, я щодня думала, що повернеться. Навіть коли вже вбивали рідних, близьких людей, я знала про похорони кумів, сусідів, знайомих, завжди думала, що нас це не торкнеться. Я знала, що він пішов і прийде, а думки, що його привезуть, не було ніколи.

22 березня – його день народження, а 29-го перестало битися серце. Він просто заснув і не прокинувся. Діагностували гостру ішемічну хворобу серця. Коли чоловік і мій тато пішли воювати, мама перебралася до мене. Саме тато зателефонував мамі і сказав, що Ростислава нема в живих. Я спочатку не повірила. Сміялася навіть... Нізащо не вірила! Навіть коли його вже привезли додому. Навіть у травні, коли наші волонтери гнали машини в Донецьку область, я їхала з ними до хлопців, які воювали з Ростиславом, щоб подивитися, чи його там ніде немає. Хоч щодня ходила на кладовище, знала, що ось він тут, що це кінець… Але я все одно їздила з надією побачити його живого.

Один сон 

«Найобразливіше, що він мені не сниться. Скільки разів просила, аби щось мені підказав. Спочатку: «Приснись мені, щось розкажи. Розкажи, чому все так». Потім просила, щоб просто навідався у сні, я так за ним скучила, просто хочу побачити. Через пів року після його смерті я поїхала до Польщі, щоб багато працювати і ні про що не думати. Тут мені було дуже важко: кожна вуличка, кожна людина нагадували про нього, а я так більше не могла. І там він мені наснився. Сказав: «Катя, ти що, забула про мене? Давай уже йди додому». Він мене покликав. І тоді я повернулася. Одразу з автовокзалу поїхала на кладовище. І більше він до мене уві сні не приходив».