Іван Груць, молодший брат:

    «Брат був справжнім командиром, який майстерно відвертав страх від підлеглих, підтримував бойовий дух. Якщо крутиться вертоліт чи КАБ летить – він дістає телефон і переключає увагу бійця: «Зараз у слова пограємо» або «Над нами бронеплівка, розслабся!» Насправді ж іноді в окопах замість даху ми звичайну плівку чіпляли, в кращому випадку – старі двері з розвалених хат».

Після святкового сніданку в свій сорок п’ятий день народження Віктор вийшов чергувати. Невдовзі загриміло:  приліт від ворожого танка. Рознесло все навколо: двері вирвані, скрізь пилюка, пісок, побита цегла валяється. Іван із бійцями вибігли назовні: де Віктор? Довелося відкопувати. Бійцеві перебило ногу, падаючи від вибухової хвилі, він ударився головою. Коли заносили вниз – очі вже помутніли. Неживий.

В останні години Вікторового життя молодший брат був поруч. А в 2017-му, коли Іван вів відчайдушну боротьбу за життя після множинного осколкового поранення, його з усіх сил підтримував старший. Цілими днями не виходив із хірургії у Дніпрі, де «збирали докупи» Івана. Як знати, чи зміг би він витримати випробування п’ятьма складними операціями, виснажливим перебуванням на лікарняному ліжку без підтримки «Доброго» - такий позивний мав Віктор Груць у війську. В 2015-му у зведеному загоні повітряних сил «Дика качка» командир запропонував братам придумати позивні. Старший напівжартома запропонував молодшому: «Давай ти будеш «Злим», а я «Добрим». 

Тетяна Петрівна, мама Віктора Груця:

«Сини не схожі характером: Вітя добряк, а Ваня жорсткіший. З дитинства – все вдвох. Вітя до будь-кого знаходив підхід, від манюсінької дитини до старенької бабусі. Хоча на знімках старший завжди серйозний – насправді він з доброю душею. Безвідмовний. Завжди допомагав, хто б не попросив. Чудовий син, брат, чоловік, батько, друг. Про себе – в останній момент думає. Золота дитина: про мене щиро турбувався, не було такого дня, щоб не дзвонив, де б він не знаходився. Не дочекавшись від сина дзвінка в день його 45-річчя, я серцем відчула, що сталося непоправне».

У кінці 20 року після тривалого лікування Іванові довелося звільнитися з армії, а брат продовжував службу на аеродромі. Після повномасштабного нападу росіян Іван попрямував у військкомат, там відмовили: «Інвалідів не беремо». Однак 26 лютого він відправив сім’ю в Чехію, а сам приєднався до брата – «Добрий» і «Злий» знову взяли до рук зброю. Командир тішився: «Два брати – знову разом»! Вони їздили до Києва і Василькова по зброю і боєприпаси тоді, коли звідти всі тікали. 

Тетяна Сенцова, дружина Віктора:

 «14 листопада 2022 року вони з Іваном поїхали у бойову частину на Схід. Раніше мене заспокоювало відчуття: такі люди не можуть загинути. А тут сльози річкою течуть, мама теж плаче. Він рукою махає, а я прилипла до нього поглядом – несила відірватися. Просила: «Не рвись, почекай, буде наказ – тоді не матимеш права порушити». Хронічних болячок нажив чимало, та ще й контузія з 2015-го додалася. Але – «хто, крім нас?!». Якщо він собі надумав, доб’ється будь-якими шляхами».

Іван Груць:

«Надія в хлопців була на мене і на брата: «Якщо вони йдуть, ми теж». Ніхто не міг подумати, що з братом щось станеться, але він своє життя ставив на другий план. Після його загибелі хлопці трохи здали: якщо таке трапляється з кращими, то що іншим робити? Але зібрались, бо кожний розуміє, хто стоїть за їхніми спинами».

Тетяна Сенцова:

«Він був неформальний лідер, знав, як домовитися, що і де сказати. Завжди на позитиві. Хоча з рідними дітьми не жив – а скільки до них любові! При кожній можливості старався побачитися з сином Владиславом і донькою Бажаною, якій перед поїздкою на Схід подарував собачку. Мого сина від першого шлюбу змалечку виховував як рідного: «це мій друг» – так Радік називав його. І зараз його часто згадує: «а Вітя так казав, а Вітя це робив».

Їхня сім’я все життя по воєнних містечках, батько служив в Афгані, мама двох синів виховувала. Віктор старший, виріс надто відповідальним. Це людина, на яку покладаєш усі надії. «Вітя, скажи, ти той, з ким я можу спокійно старіти?» - запитувала, коли ми вінчалися. Справжній джентльмен, у повсякденні показував повагу до жінки. Навіть сумок не давав мені носити: йде з повними торбами, а я поруч із дамським клатчем. 

Дружина військового – не просто статус. Або ти приймаєш його таким, як є, або не будь поруч. Форма для нього важлива. Якось не так причепила шеврон «Дика качка» - розказав, що це «не по уставу». Він повинен бути гарним військовим! 

Ми завжди багато спілкувалися. Виникла якась проблема – обговорювали. Старалися не перегинати палицю. Я розуміла, що вдома треба дати тепло, турботу і  підтримку. 

Кажуть, чоловік і жінка мають бути на одній хвилі. Це про нас. Час летів! Життя з нього било фонтаном».