Полянецьке - село на понад тисячу людей. Приміське, та все ж окрема родина. Хто ж не знав тут Артема Бугайова: тихий, сором'язливий, небагатослівний хлопчина зі світлим поглядом і душею, щирий, добрий, працелюб. 

Розмову записую з рідною тіткою по мамі - Юлею Катковою. Так склалося, що Юлія з чоловіком були найближчими людьми для Артема. Він завжди з ними радився, ділився планами, питав, як краще.

- Артем - це можливо найкраще, що було в нашій родині. Був Янголом, ним він і залишиться.

Народився у повній люблячій сім'ї, мав велику родину і дві найкращі сестрички. Це була мегасонячна дитина. Дуже рано подорослішав. Не завжди ділився емоціями, але я знала, що на нього можна покластися, був моїм помічником. Завжди підтримував рідних, навіть на відстані.

Мабуть, нічого так не любив, як риболовлю, віддавав їй весь вільний час.

Після Полянецької школи пішов до уманського училища, а там вже і до армії забрали. Служив у Національній гвардії в Одесі, на конвої, був вартовим біля засуджених. Добре себе зарекомендував, пропонували лишитися на службі, але повернувся додому. Проте вже за рік підписав контракт із десантниками. У 2019-му 22-річний хлопець став одним із миколаївських десантників 79-ки.
— Трохи відмовляла, страшно було, все-таки на Сході війна, але вже такий його характер: як вирішив, так і буде. І військове - то правда його. Він так радів усім своїм досягненням, із захватом розказував про все нове, коли здавав які нормативи, чи були стрибки з літака. Хотів отримати військову освіту і стати офіцером.

Війна застала його у Станиці Луганській. Це була перша лінія розмежування. Їх мали брати у кільце і вони відступили. Останнє місце, де перебував, це село Рідкодуб  Донецької області. Там отримав поранення несумісне з життям. 

Артем, якого я знаю, ніколи ні на що не скаржився, нічого зайвого не розказував, завжди обережний у висловлюваннях. Він був вірний присязі, справжній військовий. Але останній тиждень видно було, що дуже важко, потрохи почав ділитися переживаннями. 

18 квітня. Ми говорили хвилин 20, і просто в телефон я почула крики, вибухи, Артем сказав, що передзвонить, але більше так і не набрав. Після того дзвінка серце розривалося, відчувало біду.  20 квітня у мене був день народження, і він не міг не подзвонити. Декілька днів пошуків - і важка звістка… 

Вийшло, що тоді була наша остання розмова.  

Востаннє у відпустці Тьома був удома в грудні, перед повномасштабним вторгненням.  Тоді він усім хотів зробити щось добре: батькові закупив дров на зиму, нам намагався підігнати якусь роботу, сестрі Аліні купив весільну  сукню.

Нашому Артему Бог відміряв лиш 24 роки життя. Шкода, що така хороша людина не встигла почати свій рід.

 

Записала Олена САМОТОКА
для проєкту «Пливе кача»