ГАЛИНА ПАВЛІЧЕНКО: «ЯРОСЛАВА Я ВИМОЛИЛА В БОГА» 

 

ПАВЛІЧЕНКО Ярослав В’ячеславович 

(24.03.1999 р. – 30.05.2022 р.) 


 Діти народжуються для життя, для щастя. Запах їхнього молочного волосся запам’ятовується назавжди. У пологовому тобі дають на руки найдорожчий у світі згорточок — твою дитину.  
— Ярослава я вимолила в Бога. Я така була щаслива, що стала мамою, так хотіла бути мамою. Мій первісток, донечка, померла незадовго після народження. Тепер я вдруге втратила свою дитину, — вже перші спогади Галини Павліченко огорнені смутком.

Син ріс дуже допитливим хлопчиком. Його завжди все цікавило. У садочку був найактивнішим, тому потребував багато уваги. Дуже вдячна першій учительці. Валентина Степанівна Пісняк завжди підтримувала Ярослава, вона казала мені: «Ви тільки любіть його». І я любила, понад усе любила свою дитину.

Особливий контакт у них був з бабусею, адже ж перший внук. Вона навчила його розумітися на грибах, ми завжди сміялися: ті гриби наче самі йшли йому до рук. Прищепила любов до квітів:  прийде додому,а в руках букетик. Завжди був отаким уважним і турботливим.
Ярик працював змалку, брався за любу роботу, дуже хотів допомогати мамі.

Під час навчання в училищі теж працював. Був і мангальщиком, і офіціантом в одному з міських кафе. Якось прийшли туди з подругою, а син такий гарний, у білій сорочці. Я його побачила зовсім іншим,серйозним та відповідальним.

Коли у квітні 19-го прийшла повістка, Ярослав наче її чекав. І розмов не було, що не піде чи не хоче. Я дуже хвилювалась за нього,але він був впевнений у собі і готовий до нових випробувань.

Армія була йому під силу. Ніколи не скаржився ні на командування, ні на порядки чи харчування. Легко здійснив перший стрибок з парашутом. Знайшов справжніх друзів. Життя посилало синові хороших людей. Я дуже за це хвилювалася: щоб не потрапив під поганий вплив, бо виховувала Ярослава сама.

Вже за пів року підписав контракт з 80-ю окремою десантно-штурмовою бригадою, переїхав до Львова, здобув нову спеціальність —   топогеодезист. Він був у своїй стихії. 

Там же, у Львові, зустрів дівчинку Софію. Я відразу побачила, що він закохався, що це серйозні стосунки. Ярослав хоч і був ще молодим, але став набагато відповідальнішим. Дуже піклувався про Соню, яка чекала його з АТО, стала його дружиною, подарувала йому донечку Таню.

 

Ярослав поруч із сім’єю пробув із липня до січня. Потім навчання на полігоні під Херсоном, де його і застала війна. 

Бригада потрапила в саме пекло. Втрати були такі, що двічі міняли особовий склад. Тоді їм дуже допомагали місцеві: приносили їжу, безкоштовно давали в магазинах товар, пускали додому помитися.

28 травня вперше за довгий час прислав відео. Був чийсь день народження, хлопці сиділи за одним столом — всі акуратні, пострижені. Цей момент мені запам’ятався, що попри відчай і втому, наші бійці піклуються про себе, тримають стрій. Тоді ж син сказав, що не буде зв’язку, ворог глушить.

Мовчання затягнулося надовго, я не витримала і 2 червня зателефонувала на гарячу лінію. Мені відповіли: «Ваш син поранений». Світ перевернувся! Я боялася найгіршого. Ми почали пошук, бо ніхто нічого не знав. За два дні ми його знайшли… 

… 29 травня хлопці виїхали на завдання у сіру зону під Бахмутом. Ярослав був коригувальником. Але ворог вирахував їх з дрона, і снаряд розірвався прямо за спиною. Командир хоч і був теж поранений, але витягнув його із зони враження. Разом їх доставили до лікарні в Бахмуті, але поранення Ярослава виявилися несумісні з життям.

А вже потім я стрічала сина вдома. Попрощатися з  ним прийшло так багато уманців, що я зрозуміла, настільки моя дитина хороша і добра людина. Він прожив дуже мало, всього 23 роки, але це було яскраве, насичене повноцінне життя.

Тепер вже ніколи не буде, як раніше. Між життям «до» і «після» велика прірва. Дуже допомагає міська організація «Родина героя», яку очолює Оксана Слонська. Є багато інших людей, які пережили таке ж горе, про яких раніше і не знала, а вони були поруч, навіть у моєму будинку. Спільне горе об'єднує людей,допомагає пережити тяжку втрату

А ще Ярослав залишив нам своє продовження — Танічку і невістку Софію, яку я маю за свою дитину. 

 

Записала Олена Самотока 
для проєкту «Пливе кача. Умань» 

Павліченко Ярослав В’ячеславович загинув

30.05.2022 в результаті бойових дій по захисту Батьківщини.

Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.