БОГ ЗАБИРАЄ ХОРОШИХ. БОГ ПОГАНИХ НЕ ХОЧЕ
МИХАЙЛОВ Рустам Васильович
(10.01.1984-20.03.2022)
Попри те, що пройшов рік із дня загибелі чоловіка, Олена в своїх розповідях часто говорить про Рустама в теперішньому часі. Нічого не минуло... Спогади про коханого здатні одночасно малювати усмішку на її обличчі і наповнювати очі сльозами. Емоції радісних спогадів так швидко змінюються сумом втрати…
Знайомство (з усмішкою)
Ми з Рустамом зустрічалися до весілля місяць, прожили разом більше десяти років, а познайомились досить несподівано.
Якось ми з сестрою-близнючкою ходили по магазинах, але нічого не купили. Повертаючись, вирішили зайти ще в секонд-хенд на Міщанці. На вході стояв Рустам (це був його магазин) і усміхався нам, сестра ще й сказала: «Дивись, як зустрічають, а ти не хотіла йти».
Потім він розповів своєму другу, що йому давно дуже подобається одна дівчина, і вона з сестрою заходила до нього в магазин. А другом Рустама виявився мій однокласник Ігор. Він дізнався у мого брата, де я живу, ми домовилися про зустріч. Коли вони приїхали і я побачила Рустама, то відразу подумала: мабуть, ми неправильно розрахувались у магазині. В першу нашу зустріч Рустам лише курив і мовчав, хвилювався. Тому ми домовились разом попити кави після моєї роботи. Та я все думала, чи потрібне мені це знайомство, навіть замість зустрічі пішла до батьків, але Рустам знайшов мене там. Після того ми почали зустрічатися щодня. Приблизно через місяць 12 серпня вже повінчались, а 23-го — взяли шлюб і поїхали на море в мандрівку.
Після вінчання Рустам сказав, що у нас буде двоє дітей — спочатку дівчинка, а потім хлопчик. Так і сталось: народились Марія і Захар.
Про чоловіка і тата (з усмішкою та захопленням)
У нас весела сімейка. Останнім часом навіть не було причин посваритися. Ми багато сміялися. Рустам мене забирав з роботи, ми разом ходили на закупи, інколи ввечері влаштовували побачення на кухні, відзначали родиною всі свята.
Рустам щоранку приносив каву і будив мене. Навіть Маша якось запитала: «Папа, чого ти тільки мамі приносиш каву, а мені хоч какао». Після того він приносив мені каву, а доці какао. Я також старалась порадувати його кавою, якщо просиналась раніше.
У своєму портмоне Рустам зберігав один лист, який Маша писала Дідові Морозу. Донька якось побачила той лист, то Рустам виправдовувався, що зробив собі на па м’ять копію. Усі сусіди чули, коли Рустам у дворі грався з дітьми.
Чоловік займався боксом і піднімав гирі. Я навіть сварилась, що гирі стоять під ліжком і заважають, коли прибираю. Так вони й зараз стоять і вже не заважають...
Рустам все життя працює, щоб заробити гроші для сім’ї: був продавцем, охоронцем, їздив на заробітки за кордон, мав свій магазин, навчився класти камінь.
Про АТО (із сумом)
Рустам пішов в АТО у 2015 році, його мобілізували, але він дуже чекав на повістку. Служив рік і три місяці. Я зробила йому маленькі фотографії, він їх вкладав собі у кишеню, завжди носив, поки був на фронті і після того також завжди носив такі маленькі фото у своєму портмоне. Коли повертався нарешті додому, переживав, що дочка не впізнає, але Маша так до нього бігла, стільки було радості.
Про 24 лютого 2022 року (з тривогою)
Рустама викликали до військкомату за кілька днів до 24 лютого, сказали, щоб готував документи й збирався. Я ж говорила, що не відпущу. Він за ці кілька днів до повномасштабного наступу встиг з’їздити на дачу, посадити дерева.
Коли Рустам дізнався, що 24 лютого в центрі Умані вбило чоловіка, страшно розізлився, казав: «Я їх всіх там!..»
Про війну (із сумом та сльозами)
Рустам не говорив мені, де конкретно вони були.
Але розказував, що спали в полях, на холоді. Казав, що зброя закінчується і до них ніхто не може доїхати. Їжі не було, якось навіть варили собі суп із сухпайка, який добули з підбитого танка. Казав, що забув смак хліба і дуже схуд.
Їх постійно бомбили, вони не мали де ховатися. Він щоразу прощався зі мною. Знав, що вже не повернеться, і казав: «Альона, це не та війна, що була в 14-му».
Розумію, що під час останньої розмови вже знав, що більше не подзвонить, бо двічі сказав: «Альона, я не приїду. Треба тобі виростити дітей». Я йому кричала, щоб не говорив так, а він відповідав, який там жах, що дуже багато їхніх хлопців загинуло. В нього навіть голос був інший.
Про чорну звістку (через суцільні сльози і біль)
Я прийшла сама до військкомату дізнатися про Рустама, бо ми з ним поговорили в суботу 19 березня, а 20-го він загинув. Мені тоді наснився сон, що бомблять з літаків, а донька каже: «Мені приснилось, що в мене зуб випав і кров». Я зразу зрозуміла, що з Рустамом щось сталось.
До середи не знаходила собі місця, хоч Рустам і попереджав, що не буде дзвонити, щоб я не хвилювалася. Коли я прийшла у військкомат, то всі знайомі одразу розходились і уникали зустрічі зі мною. Мене завели в кабінет до Петра Петровича і я сказала, що хочу дізнатися за чоловіка. Він розмовляв зі мною про різне, поки в кабінет не зайшов медик… Петро Петрович взяв стілець і сів біля мене, я все зрозуміла, пам’ятаю, просила його: «Не кажіть, не кажіть…»
Рустама ховали в закритій домовині, бо тіло було дуже посічене осколками.
Про рік життя без коханого чоловіка і тата (зі сльозами)
Мені дуже важко було змиритись із загибеллю Рустама, я ні до чого не прагнула...
А потім наче прокинулась, коли доця запитала: «Мама, ти теж помираєш?» Я усвідомила, що в мене двоє дітей і не можна так.
Перший час доця часто зачинялась у своїй кімнаті. Тепер ми з Машею розмовляємо як дві дівчинки, плачемо. Маша досі загадує щодня бажання, щоб Рустам повернувся: «Може, ми не папу поховали, ти ж тіла його не бачила. Повинно бути диво». Вона готує йому малюнки і робить подарунки. Коли їду на цвинтар, завжди ставлю її подарунки на могилу.
Я досі не можу взяти до рук телефон Рустама, хоча брат його почистив від бруду і крові.
Я роздрукувала багато фотографій, де ми всі разом, купила купу рамок для фото, фотоальбоми.
Про сни (зі світлим сумом)
Коли я сумніваюся, чи правильно дію, мені сниться Рустам і говорить: «Ти правильно зробила, не переживай, ти молодець». А коли почала вчитись на водійських курсах, мені приснилось, що він приїхав на машині і сказав: «А тепер ти сідай, ти їздиш». У моїх снах він завжди усміхається, завжди веселий, обіймає і каже, що скучив. Йому там добре. Бог забирає хороших, Бог поганих не хоче.
Рустам бойовий у мене. Я була як за кам’яною стіною.
Вікторія Коваль – для Пливе кача
Михайлов Рустам Васильович
(10.011984 — 20.03.2022) — молодший сержант, командир відділення, учасник російсько-української війни.
Загинув 20 березня 2022 року під час виконання службових обов’язків із захисту Батьківщини в н.п. Солодке Волноваського району Донецької області, отримавши поранення не сумісне із життям.
Посмертна нагорода — орден «За мужність» ІІІ ступеня.