Це було його життя 

Мама перебирає знімки сина. Ось він ще маленький у дитячому садочку в костюмі зайчика. А там – зі  своїми красунями-донечками. Мама мимоволі щиро всміхається. Бо вона зараз із сином у тому часі. А потім набігають сльози – жінка повертається у сьогодні, де кімната Андрія порожня й осиротіла.

«Андрій був першою дитиною у нас, перший хлопчик. Така радість для тата! Він рахував його дні, місяці, знав про нього все! Ще й схожий на батька. Коли народився молодший, Сергій, вони з братом зростали разом, я їм все однаково купувала. Правда, Сергійко завжди казав, що він маленький. Або ми говорили: «Андрійко, не ображай братика, він же менший». 

Андрій був дуже рухливий, сам пішов ще в десять місяців. І в рік уже попрямував до садочка. Там його називали «зайчиком-пострибайчиком» –  веселий, жвавий. Його навіть сфотографувати важко було – поставимо на стільчик, а він зістрибнув і втік. Справжній зайчик! Сергій же був повільнішим. Стали дорослими – навпаки. Андрій у батька вдався: той мав помірковану вдачу. В мого чоловіка було 7 братів і дві сестри. І ця велика родина любила збиратися разом в Юрківці. Уродини, іменини, хрестини. Гарно співали. І Андрій полюбив спів. Навіть командир його після похорону згадував: «Як же Андрій гарно співав». 

Андрій ніколи нікого не образив, не скривдив. Я не чула, щоб він лаявся Довго не палив цигарок, лише в армії почав. Ховався від мене, старався, щоб  не бачила. Коли відчувала запах і робила зауваження, мовчки усміхався і ніколи не перечив.

Так склалося, що Андрієва дружина виїхала до Фінляндії, доньки почали вчитися за кордоном. Андрій із дружиною хоч і не жили разом, але продовжували спілкуватися. Вона приїжджала. А він до останнього кохав її. Мріяв: «Закінчиться війна. Я приїду додому, Світлана повернеться теж. Дівчата народять нам онуків, будемо няньчити. І будемо жити…». З донечками своїми був у злагоді. Вони до нього теж прихильно ставилися. Бувало, сяде дивитися футбол, а по відеозв’язку з ними весь час. Дівчата теж до цієї гри небайдужі – Андрій змалку прилучав їх до спорту, одна донька навіть у дівочій футбольній лізі грала. Дуже сумував за дітьми. Це було його життя». 

«З Богом, синку. Повернися живий…»

   «Мені саме операцію зробили в 2022 році. 10 днів в лікарні лежала, 23-го серпня повернулася додому. Андрій поїхав у Юрківку на роботу. І тут на вечір повістка – вранці на День Незалежності явитися у військкомат з речами. Вже на третій день одягли їх, сформували групу і відправили на Покровськ. 110 бригада, в якій він воював 8 місяців. Толкова бригада, адекватні командири. А після відпустки Андрія перевели до іншої частини. По дорозі захворів і лікувався. Потім на позиціях контузило, потрапив до госпіталя. Не чув на вухо. Далі зарахували до штурмової бригади. І там було пекло…

    Він скидав фото, куди поселявся з побратимами. Хата в бур’янах, двері вибиті. Миші. Але вони завели кота, той виловив гризунів. Їсти готували надворі. На позиції їздили до Авдіївки – до коксохімічного заводу. Ходив на 2-3 доби. А останній раз пішов назавжди…  

На Купайла, 7 липня 2023 року, ми востаннє з ним спілкувалися. Якраз приїхали його донечки, зібралися вдома. Вирішили Андрієві подзвонити. Я відійшла з ним поговорити. А він не такий як зазвичай, геть невеселий. Коли запитала, в чому справа, відповів: «Немає чим хвалитися, чому радіти. Нас сьогодні підняли по тривозі о 4-й ранку, на штурм мали йти. Але кількох завернули. Я вже зібрав усі речі. Тому що лише команда, і треба рушати». Він вже, мабуть, знав, на що піде.

   До того виходив на два-три дні, і ми на голках були, очікували звістку. Адже на вихід бійці не брали телефони. Він міг появитися вночі і коротко відписував. Ми не турбували, але заспокоювалися. Я завжди писала йому: «З Богом, синку. Повернися живий…» А цього разу захотіла подзвонити. Побажати. Набрала, він таки зняв трубку:

- Я їду, мене вже чекають. 

- І на скільки ти?

- Я не знаю, мамо. Якщо три доби мене не буде, то дзвони ротному…

- Що ти таке кажеш, сину?!

- А ти хіба не розумієш, куди я їду? Я їду на штурм.

  Це були останні слова. 

Три дні і три ночі, що він мав повернутися, я вже не могла дочекатися, щоб набрати ротного. 

- Їх не поміняли, бо немає на кого. Залишили ще на три доби…

- Як???

А як приснився було! Якраз рік минув від загибелі. Сидить на дивані наче живий. Заходжу в двері:

- Андрійку, це ти???

Підняв голову, усміхається. Він завжди сміявся. 

- Я, мамо!

- А як же ти живий, якщо ми тебе поховали ?

- То не мене похоронили. Тіло поховали, а душа жива…

- Можна я до тебе доторкнуся ?

   Починаю по голові гладити. Точно Андрійко – відчуваю його тепло. Хотіла обняти, притулити до себе і… прокинулася. Забігла в його кімнату, а там порожньо, все застелено, тільки синове фото в куточку стоїть. Якби хоронили закритим, точно б думала, що є живий десь! Але ж його немає…

Андрій був дуже акуратний у всьому. Прийде з роботи і тут же пере свої речі. Хай би як не було пізно. І на війні у нього все завжди було зібрано, складено. Коли загинув, я подзвонила ротному, попросила речі Андрійка. 

- А як же ми розберемо, де чиї речі? 

- У нього все завжди складено, все на місцях. 

Вже коли його речі вислали нам, то подзвонив ротний: 

- Правду ви казали: ваш син був дійсно дуже акуратний, все в його великій сумці і рюкзаку складено і навіть підписано. 

- Він уже знав, що не повернеться, і приготував те нам надіслати… 

   Все повернули, крім банківської картки. Можливо, десь біля нього була. Там якраз його зарплата прийшла. З військової частини все виплатили. Але ж скільки печінок виїла та бюрократія! Вже в кінці, коли всі папери позбирали і поздавали, ще попросили довідку. Що я його мати! Я на те вже як зірвалася, як розійшлася… 

Він умів радіти життю

      Сергій: «Брат умів радіти життю! Так Бог йому дав. Навіть із війни приходив і ніколи не скаржився, що йому погано чи важко. Нічого про війну не розповідав. Навіть за чаркою. Ото максимум два слова. «Нащо воно тобі? Нічого там хорошого немає. Мамо, ми там стоїмо, щоб вони сюди не прийшли. Якщо ми там впадемо, вони будуть тут». 

   Мама: «Біля його могили часто бачу людей. Куми, свати, футболісти. Він до всіх ставився з добротою, без користі. Добра була дитина».  

На зворотному боці пам’ятника є фото Андрія Гирського в повний зріст – він з автоматом і в спорядженні. Якщо придивитися, то на задньому плані в далечині видніється футбольне поле.  

Позивний у нього був Зум. Я так і не дізнався, чому так. Але для багатьох Андрій залишиться Зумом ДОБРА і СКРОМНОСТІ. У фізиці побутує думка: того, що не можна виміряти, не існує. Я знаю, що доброта і скромність існують. А коли їх якимось чином навчаться вимірювати, одиницю розмірності я б назвав на честь Андрія Гирського.


Ігор Соболенко – для проєкту «Пливе кача. Умань»