У ВІЙНИ СВОЯ ПУНКТУАЦІЯ… 


КОТЕНКО Всеволод Володимирович
(18.02.2002-06.03.2022) 

У війни своя пунктуація… На жаль, вона відмінний майстер  ставити крапки. В житті кожного, кого забирає. Була людина, були мрії, плани і сподівання. Все. Крапка. 

Іноді - це знак оклику! Коли хлопці йдуть до бою - вперед! Зі словами: «Слава Україні!» І гинуть теж із цим гаслом. 

Багато з того, що вони насправді переживають, для нас залишається за дужками, і це теж особлива пунктуація війни.  Те, що нас береже. Але найчастіше війна залишає запитання.  Цей знак із болем закарбовується в серцях тих, кого спіткала втрата: Чому? Чому саме він? Як це сталося? Що діялося насправді? 

У цій розповіді теж багато запитань… 

Їх має кожен, хто згадував тут улюбленого Севу, - учня, друга, сина. Уманського хлопця Всеволода Котенка. 

 

Вчителька Золотніцька Любов Петрівна, класний керівник з 5-го по 9-й клас, школа №14: 
 Коли Сева прийшов  до нас в  5-й клас, вирізнявся з-поміж інших дітей особливою добротою. Вся школа знала його в хорошому сенсі цього слова: добрий, співчутливий, ніколи нікого не образить. Хай у сім’ї не було великого достатку, але коли ми проводили благодійні ярмарки для дітей-сиріт, він завжди просив, щоб мама щось спекла, хотів ділитися добром… Пам’ятаю, як ми саджали калину біля школи. Як його мама принесла декілька кущів, тому що він так хотів взяти участь. 

Є хлопці, які за маминою спиною, боягузи. Сева був не такий: і риби зловить, і горіхів назбирає. Восени Сева приходив до школи  з чорними по лікоть руками, бо збирав  ті горіхи, ніколи не нив, не казав, що в нього чогось нема, чи йому щось треба. А старшокласником уже працював на будівництві, щоб заробити якусь копійчину. Такі плани в нього були на майбутнє, і в 20 років отак загинув. Ми не могли повірити, що те могло статися… 

Після 9-го класу він пішов  навчатися  на маляра-штукатура. Далі – служба. Все як потрібно: хотів здобути спеціальність, хотів купити хату батькам… Тому дурних думок точно не мав.

Ваня, його друг, і однокласник, який раніше навіть в армії не служив, після похорону Севи пішов у полк «Азов і зараз теж воює… В нас було таке патріотичне виховання, що кожен хлопець міг піти на ворога не замислюючись. В школі є кімната бойової слави, ми зустрічалися  з  ветеранами Другої світової, з воїнами-інтернаціоналістами, і Сева теж завжди брав у цьому активну участь. А тепер ми готуємо стенд про нашого учня. Мама принесла  його підручник із української мови. Візьмемо в школу, щоб показувати дітям  і згадувати про нашого героя.  

Він був дуже світлою, доброю дитиною, дуже любив спорт, оптимістичний  та привітний хлопець.

Як таке горе могло трапитися?

Сергій,  найкращий друг:
 Я сам із Києва, але приїжджав до Умані на літо. У нас була компанія – п’ять хлопців: я, Сева, Міша, Назар і Ваня.  Кожен із нас  точно би сказав: «Сева був моїм найкращим другом!» Тому що допомагали один одному, тому що дружили щиро. Пам’ятаю, моєму дідусеві потрібно було викопати зливну яму. Він нам і каже: «Хлопці! З двору не випущу, поки не зробите»! А нам і не потрібно те казати: кожен був радий допомогти. Ми з Севою та Ванею копаємо, дідусь обкладає цеглою. Так і зробили. В цьому й полягає дружба: допомога, довіра. 

А спогадів дитинства багато. Згадую, як ми з ним хотіли відкрити бізнес Може, знаєте, на Котовського (нині вулиця Виговського - авт.), як до Осташівки йти, є така груша добра. Так ми залізли на те дерево, а самі груші були зеленкуваті. 
Кажу: «Сева, давай їх на продаж». У мого дідуся був кантер старий-старий, мабуть, як і сам дід, він ледве вагу показував. Так потім люди за нами ганялися і казали: «Чи ви нас дурите, хлопці?!» «Та ні, - кажемо, - ми не дуримо, то кантер, подивіться ж самі». І всі сміялися. Бізнес вийшов так собі, але тоді нам було по 12 -13 років, а хотілося вже грошей трохи заробити. Ми були з небагатих сімей. 

Коли вже виповнилося 15, влаштувалися на будівництво. Я казав бабусі з дідусем, що йду роздавати листівки, а самі прямували на будівництво. Як піднімемо піддон з цеглою на 5-й поверх, мужики були у шоці: «Ви що, хлопці?! У вас же спини болітимуть!» А ми молоді, дурні... Нам аби побільше. Пам’ятаю, зарплата була 150 гривень  за весь день, із сьомої до шостої, але ми складали, і потім кожен купував подарунки близьким. Сєва страшенно захоплювався риболовлею. Казав нам: «Хлопці, подивіться, які в мене нові снасті!» І очі в нього так горіли… 

Я з ним переписувався напередодні того, що сталося, ввечері, саме в цей день. 

Він писав, що все нормально, скоро зустрінемось… Але не може сказати, де зараз перебуває… Тримаються, все потихеньку… 

Я ж толком і не знаю, як саме він загинув. Був міцний хлопець: 190 см, 110 кг - такий козак. Мені здається, Сева швидше б ворога убив, ніж себе. За себе міг постояти, але щоб лізти в конфлікт першим  - ні… Чесний, добрий, відчайдушний  - не боявся проблем. Якщо вони виникали,  обов’язково  вирішував, досягав своїх цілей, мріяв про гарне майбутнє. Дуже хороший хлопець був, вірив у Бога. Тому я не вірю, що він собі міг щось заподіяти. 

Що ж трапилося, друже?! Як так?! 

Мама Юлія Миколаївна:

Татко Севи загинув, коли  синові було 2 рочки, - повертаючись із роботи, розбився на машині. І я виховувала сина сама… Спочатку Сева був дуже маленький, а потім як підріс! Такий великий і такий добрий! Два метри доброти! Останню сорочку зніме та віддасть другові, знайомому. Напевно, цим він схожий на мене: треба помогти, то я  перша… Дуже любив спорт: і боксом займався, і на байдарки ходив, пейнтбол і паркур. Шукав себе. В нього було багато грамот за перші місця з віджимання, зі штовхання гирі. А як він крутився на турніках! Краще за всіх! Пам’ятаю, я пошила йому шкіряні браслети на зап’ястя і в нього так гарно виходило. Цим літом ішла по Умані, а там хлопці займаються, і відразу син згадується….

Сева міг не йти  в армію восени 2020-го, він підпадав під призов  лише навесні 2022-го, але захотів сам. Коли я здивувалася, сказав: «Хочу бути військовим». Присягу приймав у Дніпрі в Національній гвардії, а потім у нього була можливість перевестися в Київ або в Житомир. Він обрав Київ, казав, там більше перспектив. Тому перевівся на службу в Гостомель у військову частину 3018. Згодом планував підписати контракт у Києві. Але... 

До дембеля залишався місяць… І він загинув. 
Коли все почалося і  24 лютого стали літати ракети, їхня частина була під Гостомелем вони прийняли бій на аеродромі, і через два дні їх вивели пішки до Києва, бо мости були зруйновані. Він писав друзям, що страшно, все навкруги вибухає, літає… А мені зараз кажуть, що не було їх там, їх відразу вивезли до Києва. Але ж не може людина таке вигадати.  Я потім знайшла відео в інтернеті, записане ще влітку, де хлопці  з їхньої бригади реагування розповідають, як це було. Подивіться… «ЯК У ГОСТОМЕЛІ ЗНИЩИЛИ ЕЛІТНИЙ РОСІЙСЬКИЙ ДЕСАНТ. НАЦГВАРДІЙЦІ РОЗПОЧАЛИ, СПЕЦУРА ДОБИЛА». Це те, що він мені розказував ще навесні… 

Особова справа згоріла, зараз збираю все в електронному вигляді, щоб отримати хоча б посвідчення родини загиблого військового, потім хочу доводити, що син був у гарячій точці.  

Що там трапилося потім у Києві, в частині, куди їх привезли, я не знаю. Зараз тривають суди з вияснення обставин смерті… Але того, що подається за офіційну версію, не може бути! Він знав, що у мене один, що я дуже його чекаю… Він був віруючою людиною.  За кілька місяців до цього  в інтернеті син знайшов свою сестру по батькові, вони з Альоною планували вперше побачитись, він мав до неї їхати. В нього були й інші плани: хотів  продати пай, який залишився від батька, і купити нам будинок, щоб ми з чоловіком там жили, а він із Києва приїжджав до нас у гості. Він хотів бути військовим і думав набагато вперед. Та його забрала війна…

Я спілкувалася і з друзями, і з колегами - ніхто не вірить. Навіть звуку пострілу ніхто в частині не чув. Мабуть, тому зараз і написали вже в списках: «загинув за невстановлених обставин». З бійцями працюють лікарі, психологи - у них же зброя… І як це: був хлопець абсолютно нормальним, а потім раз… і заподіяв із собою щось… 

В останніх отриманих мною паперах написано, що кримінальне провадження закрито через відсутність складу злочину, але я хочу подавати позов знов… Щоб вияснити для себе. Хоча іноді здається, що я в зачиненій кімнаті стукаю в зачинені двері - така безвихідь… Навіть якщо нічого не вийде, не картатиму себе, що нічого не робила. 

Дуже вдячна сестриному чоловікові і його другу. Вони, попри небезпеку, яка тоді чатувала в Києві, не побоялися, поїхали, і привезли мою дитину, щоб поховати Сєву в рідному місті. 

Зараз пробую жити далі… Ходжу на роботу, шию головні убори для наших військових, хай їх усіх Бог береже. Боляче і хочеться опустити руки, нічого нікому не доводити. А потім розумію, що не повинна… Чоловік і мама мене підтримують. Тому я не здамся, сину…

У війни своя пунктуація. І коли війна закінчиться, сподіваємось, що кожен знайде свою правду, якою б жорстокою та не була. А зараз поставимо ще один розділовий знак – трикрапку. Вона доречна в кінці речення або цілої розповіді, коли її не закінчено і багато чого ще попереду…

 






 Ксенія Князева для "Пливе кача"

Солдат строкової військової служби,
помічник гранатометника 2-го відділення
3-го взводу оперативного призначення 1-го батальйону оперативного призначення 
Котенко Всеволод Володимирович 
загинув 06.03.2022 р.