Людмила Миколаївна розповідає, що в дитинстві Сергій проводив найбільше часу з батьками і особливо з мамою. Він закінчив сьому школу та профтехучилище в Умані. Історії з синового дитинства досі зігрівають мамину душу.

«Якось ми вже мали йти в дитячий садок, але я трішки забарилась, а син чекав у дворі, де стояла ванна з водою, покритою кригою. І Сергійко спритно ступив у валяночках на той льодок. Можливо, збирався покататись, а може, просто хотів спробувати, бо було цікаво. Довелося повертатися в дім і переодягати малого.

А то син сам прийшов із садка. Він трохи побешкетував, за це його поставили в куток і забули. Всі діти розбіглися, по нього ще ніхто не прийшов, нянечка теж чимось була заклопотана, тож він собі тихенько вийшов і попрямував додому. Тато вдома запитав, де мама, а син відповів, що мами нема. Я ж приходжу до садка, запитую, де мій син, а мені відповідають, що його забрав тато – треба ж їм було щось казати. Але дякувати Богу, все обійшлось. 

Перші роки в школі Сергій вчився добре. Після уроків у молодших класах розповідав, як учителька запитувала їх, що таке чорний день. Один хлопчик сказав, що чорний день – це коли ніч. «А я сказав, чорний день – це коли нічого їсти. У Білочки настав чорний день, отже, Білочці не було що їсти. Вчителька мене похвалила, бо це правильно». 

Ми разом із сином читали про пригоди Тома Сойєра – по черзі: то я, то він. Хокей разом дивились. Наш тато працював у другу зміну, а ми чекали його і спостерігали за хокейними баталіями. 

Ми часто їздили до рідних. Якось кажу внуку: «Вова, твого папу дуже любили всі родичі». А він відповів: «А як вони могли не любити його, він же їхній родич». Так, родичів треба любити не за щось, а просто за те, що це рідні люди». 

Людмила Миколаївна розповідає, що лише раз у житті бачила сина неймовірно засмученим.

«Одного разу я повернулася з роботи, а моя дитина лежить лицем у подушку й ридає, аж здригається. Запитую, що трапилось. А він не може заспокоїтись. Виявилось, що хтось отруїв собаку Найду, улюбленицю хлопців, яка нікому не завдавала шкоди. Це вперше і востаннє я бачила, щоб мій син так плакав. Хоча перші дні в дитсадку теж були сповнені сліз».

Дитячі роки промайнули швидко і непомітно. Після навчання у профтехучилищі Сергія призвали до армії. Але це вже був початок дев’яностих, коли українці відчули подих змін і надію на незалежність. 

«Мій чоловік служив в армії на території України і в нього залишились добрі враження про строкову службу, тому про уникнення сином призову не було й мови. Сергія призвали в 1990 році. Син спочатку служив у Новгороді, а тоді саме починались події, що призвели до розвалу Союзу, і мами вимагали, щоб усіх дітей після «учебки» відправили в Україну. Так і сталося, Сергія теж через пів року перевели до Кропивницького».

Працювати Сергій Панченко розпочав на заводі «Уманьферммаш», сюди вже проклав дорогу його батько. А в 2014-му розпочалась російсько-українська війна, яка змінила долі багатьох українців, не обійшла вона й Сергія Панченка. Під час АТО Сергій з побратимами тримав оборону на Донецькому напрямку неподалік Бахмута та Соледару. І під час повномасштабної війни захищав Україну теж там.

«У 2015 році Сергій пішов в АТО. Ніколи ні на що не скаржився, але ми допомагали як могли — купували і надсилали все, що було потрібно.

Цілий рік він був на війні, і в цей час помер тато, син приїжджав на похорон. І коли батька оперували в Черкасах, він також допомагав, я б сама не впоралася, «сільмашівці» підтримали – збирали гроші, здавали кров. 

Коли Сергій повернувся з АТО, неймовірне полегшення настало, просто камінь з душі впав. І ми не вірили, не могли повірити, що невдовзі буде велика війна».