Дитинство і юність

Їх Руслан провів у дворі старої п’ятиповерхівки в мікрорайоні залізничного вокзалу.  Лариса Анатоліївна, мама Руслана, розповідає, що син не вчився на п’ятірки, однак був дуже доброю і надзвичайно рухливою дитиною. 

— Ріс жвавим хлопчиком, шустрим, завжди бігав з хлопцями. Коли Русланові було років чотири, він, граючись із хлопчаками, впав у триметрову яму. Пощастило, що не забився, не отримав складних травм. В юності теж був звичайним хлопцем, — пригадує пані Лариса. — Любив футбол і баскетбол, ходили з меншим братом та друзями кататися на Звірки. 

Цікаво, що з молодшим на рік братом Руслан навчався в одному класі. А ось для меншої сестри був справжньою нянькою.

— Коли народилась менша донька, Руслан помагав пеленати сестру, одягати. Був такою нянькою! Любив її дуже, — і зараз тішиться Лариса Анатоліївна.  

Подорослішавши, син став маляром-штукатуром, плиточником. На перший погляд, теж звичайна робота, однак за великим рахунком Руслан допомагав людям будувати їхні життя.

— Допомагав усім знайомим, кумам. Мені плитку поклав на підлозі. Завжди відчувала його підтримку, — говорить про сина мама.

Коли Руслан навчався у 10 класі, помер батько.

Служба в армії. АТО й ООС

У двотисячних Руслан кілька років поспіль ніс службу в Збройних силах України за контрактом. Однак військова кар’єра зупинилась через проблеми зі здоров’ям.

— Руслан був зенітником під час контрактної служби і під час війни також. Але син мав слабке серце, тому вийшов на пенсію за станом здоров’я. До війська повернувся в 2019 році — був в ООС, однак через пів року вразливий організм знову повернув його до цивільного життя. Тоді отримав інвалідність та довго лікувався, — говорить про військову кар’єру сина пані Лариса.

Повномасштабна війна

Зі звичайних хлопців виростають надзвичайні люди.

Попри інвалідність і проблеми зі здоров’ям після початку повномасштабного вторгнення Руслан Наливайко пішов добровольцем до війська. 24 лютого 2022 року розпочалась повномасштабна війна, а вже 26 лютого він став на захист України. 

— Я не знала, що син  пішов добровольцем. Він подзвонив мені і сказав, що вже їде в частину. Дружина Руслана розповідала, що чоловік вийшов ніби по хліб, а сам попрямував до військкомату, — говорить про рішення сина пані Лариса. — Якби знала, що син зібрався йти добровольцем, спробувала б відговорити. Але що ж, він вирішив захищати Україну. Просила його повернутись живим…
Під час найгарячіших перших місяців повномасштабної війни Руслан намагався не хвилювати рідних, переконував, що в них на фронті все добре. Лише зізнався, що захищає Україну під Бахмутом.

Про загибель Руслана пані Ларисі повідомили, коли була на роботі. До того часу вона не чула сина вже майже тиждень, тому чекала дзвінка чи вісточки від нього.

— Прийшов Петро Петрович до мене на роботу і запитав, коли ми з сином розмовляли. Востаннє це було в суботу. Я так чекала дзвінка… А з’ясувалось, що Руслана вбили в понеділок. Про те, що син загинув, сповістили вже в четвер. Говорили, що снаряд упав поряд з їхнім бліндажем і багато хлопців загинуло, — згадує мама Руслана Наливайка.

Руслана ховали у закритій домовині. Лариса Анатоліївна просила відкрити труну, щоб попрощатись, проте не дозволили. 

Коли Руслан Наливайко пішов захищати Україну, його доні було лише п’ять років. 

— Вона ще зовсім маленька. Так плакала і сумувала за татом...

Синова усмішка

Лариса Анатоліївна розповідає, що справитися з горем допомагає спілкування з жінками, які втратили на війні своїх дітей чи чоловіків. А ще рятує рукоділля. І саме синова усмішка найчастіше зринає у материних спогадах:

— Як Руслана поховали, я не могла спати — все думала, що зараз зайде, забіжить до мене зі своєю усмішкою. Він завжди усміхався, обіймав при зустрічі. Гарний він, красивий хлопець був, огрядненький. Слухняний: хтось щось попросить, то біжить і допомагає всім...

Вікторія Коваль
 для проекту «Пливе кача»