КАЖУТЬ, ЩО КНИГИ ЖИТТЯ ПИШУТЬСЯ НА НЕБЕСАХ
ЛИТВИН Віктор Олексійович
(03.10.1967-22.03.2022)
Кажуть, що книги Життя пишуться на небесах. Ось одна з них: Віктор Литвин.
Глава перша. Ти немовля,в тебе є старший брат, поважний татко-міліціонер і мама,яка пахне молоком.Ти часто усміхаєшся, бо щасливий. Раптом в один із днів мама притискає тебе міцніше, ніж зазвичай, і плаче. Ти ще не розумієш, що татка вбили при затриманні злочинців, і у тебе з братом вже ніколи не буде надійної батьківської руки. Однак життя продовжується,книгу заповнюють нові сторінки.
Ти першокласник. Веселий рожевощокий хлоп’як, який об’єднав весь клас своєю добротою, з яким люблять спілкуватися і вчителі,і діти.Тобі ще невідомо, що твої однокласники Алла і Сергій та Віктор з Оленою одружаться, Коля – стане кумом і Бог подарує вам всім міцну дружбу на все життя - і в горі, і в радості. А як багато спільних щасливих моментів буде записано в цій книзі життя. З Ігорем (кум «Іван») вас об’єднає музика, із Сашком – спорт. Саша потім піде воювати, як і ти. І взагалі ти будеш об’єднувати та заряджати багатьох людей.
Нова сторінка. Ти на порозі дорослості, і мама – «генерал у спідниці» –каже: «Обирай, сину: або священник, або військовий!
Ти зупиняєшся на другому і залишаєшся вірним своїй військовій присязі до самого кінця. Чесним та гідним.
Глава наступна, романтична…
Сусідська сором’язлива дівчина Алла з небесними очима, і твоє рішення після декількох побачень: «Закінчу училище і будемо одружуватися!» Так і сталося! Доля подарує вам 33 роки щасливого сімейного життя, душа в душу. І коли ти загинеш, Алла сама буде помирати від болю, але міцно триматиме за руку ту, яка стала найголовнішою сторінкою твоєї книги, донечку Вікторію, так схожу на тебе. І одного разу, сидячи перед журналістом, твоя «мала», твоя «красавка» розповідатиме про тебе з теплою усмішкою і з болем у серці. Але саме ці світлі спогади - то післямова, яку залишає кожен, коли його книга Життя перегортає останню сторінку.
Папа. Папуля. Папуся…
Папа не любив, коли його називали татком. Папуля, папуся - саме так він записаний у моєму телефоні. З чого почати?! Це людина, яка була скрізь і всюди. Найрідніший, найголовніший чоловік у моєму житті, який зробив мене такою, яка я є… Коли нам сказали, що він загинув, думала, в мене зупиниться серце. Я непритомніла і кричала: «Заберіть свою похоронку! Віддайте мені папу!!!» Людина- енергія, людина-сонце: поспілкується, підтримає, допоможе! Людина-голос: де він з’являвся, завжди було гучно і весело. Друзі називали його, як батарейку - Дюрасель, або Трасер - це куля, яка летить і світиться.
Папуся - це пожиттєвий герой нашої сім’ї, який міг вирішити всі питання від «Пап, подивись, що за лампочка горить у мене в автомобілі» до вкорочування джинсів! Так, він дуже добре шив! Діставав стареньку машинку, надівав радянські окуляри і міг всю ніч просидіти, але зробити, що обіцяв. Ви думаєте, я радилася з мамою, коли купувала собі щось із одягу? Ні!
Скидала фотку в сімейну Viber групу, і якщо папі це не дуже, то ми того не берем. Коли ми з мамою поверталися з походу по магазинах, папа сідав на дивані і в мене починався показ мод. Він дивився: «це гарно, це не дуже»…
Я вважаю, що моя сім’я - це еталон. Ми були схожі на трикутник, що сходиться, де кожен один за одного. Звісно, в нас була італійська родина: могли погиркатися, посопіти, розбрестися, але через дві години вже збиралися в одній кімнаті перед телевізором, і всі образи залишалися в минулому. А питання ми завжди вирішували разом. Навіть дорослі. Коли я була маленька, мою точку зору обов‘язково запитували.
Папа скрізь мене брав і хотів, щоб я все спробувала. Навіть якщо дитині не можна було на той «банан», він казав: «Сідай!» Пам’ятаю ще одну настанову: «Ніколи нічого не бійся! Тількі вперед!» І тепер я часто використовую це гасло. Він учив мене, що життя може бути різним, смугастим - і білим, і чорним, і сірим… І треба бути до всього готовим. І мабуть, завдяки цьому ми пережили його трагічну смерть.
Він готував мене до вступних іспитів: ми разом бігали на стадіоні, підтягувалися, віджималися, багато плавали. Коли я запитувала: «Навіщо мені це? Я ж дівчинка!» Він відповідав: «Побачиш!» І тепер, коли я сама в погонах, розумію, що металевий стержень, який він мені дав, - це необхідність.
Пам’ятаю, коли я вже навчалася в академії і приїжджала у відпуску, щоранку ми бігали з Міщанки на Городецьке, до ставка, потім до кар‘єру. Утрьох: я, татко і пес. Він взагалі дуже любив собак. Завжди забирав їх із вулиці додому, вони в нас дуже довго жили. А мамі казав: «Алла, яка хата без кота?!» Тому в них їх було аж п‘ятеро. І ось ми ставали назустріч сонцю і робили гімнастику, заряджаючись енергією, а люди їхали повз і сигналили - багато хто знав папу. Потім ішли в дубовий лісок і обіймали дерева. І цій енергії не було кінця-краю.
Зараз я кандидат юридичних наук із психології. Чотири роки сама писала свою роботу і папа дуже мною пишався. Хочу, щоб все так і залишалося. Щоб та енергія, яка зверху - його душа, раділа, що ми з мамою впоралися, що в нас все виходить.
Коли папа приїжджав в останню відпустку, ситуація вже була тривожною і він сказав: «Всі поляжемо, але не дамо зайти на нашу землю». Ці слова лякали, але тепер стало по-справжньому зрозуміло, про що він говорив.
Чому саме він? Я відповідаю собі так: мабуть, на небі він був потрібніший… Хоча нам його дуже не вистачає. Мені буває важко від усвідомлення того, що він ніколи не поведе мене під вінець. І найгірше те, що розповідати дітям, яким був твій дідусь, і показувати на живому прикладі - це різні речі. Я б хотіла, щоб він учив їх кататися на велосипеді, на роликах, на машині, як колись мене… Якщо в мене буде син, я назву його Віктором.
А ще я дуже хотіла на 55 подарувати йому машину. Він завжди віддавав усе для родини, для мене, часто відмовляючи собі у важливому. Я не встигла… Але пам‘ятаю його 50, коли він сказав, що хоче у дарунок собі святковий вечір. «Не треба подарунків! Давай зберемо всіх наших!» І вони прийшли - люди, яких він дуже любив… Їх було багато, він був щасливий.
Попрощатися ніколи не вийде. Він буде з нами у спогадах, поки ми живі. Мама досі відправляє йому смс, фото на телефон, який залишився там, під завалами… І навіть те, що труна була закритою, обнадіює: а раптом трапиться диво, і він повернеться… І ця надія дає шанс жити далі. Звісно, ми знаємо, що він загинув, але це розумом, а серце прагне його почути, побачити, хоча б у снах. Він сниться. Оберігає, попереджає і завжди усміхається, як у житті… Думаю, він заслуговує, щоб йому там було добре, тому що така людина - одна на мільйон.
Папуля, я тебе люблю!
Кажуть, що книги Життя пишуться на небесах. І так хочеться, щоб там не було слова «Кінець». Хай буде картинка: світлий, добрий чоловік усміхається і чухає кота. Усміхається, бо недарма прожив своє життя…
А кіт?! Ну яка ж хата без кота, навіть небесна.
Справді ж, Олексійовичу?!
Ксенія Князева для "Пливе кача"
Віктор Олексійович Литвин (3.10.1967 - 22.03.2022) — майор Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Під час повномасштабного російського вторгнення в Україну служив у штабі окремої десантно-штурмової бригади.
Загинув 22 березня 2022 року під час авіаудару в м. Костянтинівка Донецької області.
Посмертна нагорода - орден Богдана Хмельницького III ступеня.