На фронті його знали як Івана, хоча в дитинстві мама ніжно називала сина Вовулятком. Він був найменшим у сім’ї, маючи солідну вікову дистанцію зі старшими братом і сестрою. Але й осиротів найраніше: Володимиру виповнилося лише 20, коли підступна хвороба відняла у дітей маму. Катерина Борисівна навчала учнів третьої школи не лише поваги до рідного слова, а й шани до України. Влаштовувала відкриті уроки для своїх вихованців біля пам’ятника Кобзареві ще задовго до того, як колективні зібрання біля його підніжжя потрапили в тренд.

Цього разу каталізатором його рішучості стала гірка історія з футболістом Андрієм Єжаченком, знаним серед уманських футболістів Йожиком. Вони грали в одній команді – місцевому аматорському «Локомотиві». Спілкувалися й поза футбольним полем, хоча мали полярну вдачу. Батько Андрія, відомий на Уманщині тренер Олександр Єжаченко, згадує: «Вова ще школярем ходив до мене на секцію, я вів групу хлопчиків 1987 року народження. Рухливий, жвавий, часто вибуховий. Якщо Андрій старався проблемну ситуацію не загострювати, то Вова – навпаки». 

Доріжку до цього формування у складі збройних сил Франції, відомого жорсткою дисципліною і високим рівнем підготовки, Володимир відшукав завдяки друзям, пов’язаним із Легіоном. Він відчував, що життя і служіння там може стати частиною його самого. Фізичний розвиток і схильність до екстриму схиляли до думки про правильність вибору. Успішно витримав суворий відбір. Далі – безкінечні тренування, часто з навантаженням, багатокілометрові пробіжки з плаванням у морі незалежно від сезону, випробування фізичного і психологічного стану. «У легіоні було важко, але то його, – розповідає батько воїна Анатолій Іванович Ройтенко. – Перед відправленням до Нової Каледонії на півдні Меланезії йому дали тиждень відгулів, виплатили гроші. Сів у Парижі на літак і мерщій додому – змужнілий, загартований».

Нелегка служба в Легіоні так припала до смаку, що налаштовувався служити там до пенсії, та в Умані несподівано, як грім серед ясного неба, накрило велике кохання. Запаморочило голову, затьмарило все навкруги, і Володимир не повернувся вчасно до Франції. Коли ж туман розсіявся, до Легіону дороги вже не було. Та азартний гравець через рік вирішив ще раз випробувати долю. Змінивши прізвище на Горов, ім’я на Іван, скористався другою спробою. Але цього разу – невдало. 

«Коли брата повторно не прийняли до Легіону, повернувся і осів удома, – розповідає сестра Володимира Таїсія. – Зустрів Інну, народилася доця Ельвіра, кілька разів відновлювався на навчанні в КПІ, але так і не довчився. Бути спортсменом і воїном – ото його».

Сестра завжди була для молодшого душевним пристанищем: «Зі старшим братом у них футбол, риболовля – чисто хлоп’ячі справи. ДослухАвся до Ігоря. Якщо той робив зауваження, це багато чого для Вови значило. А зі мною радився, у будь-який час міг подзвонити і розповісти речі, які навряд чи комусь розказав би». 

Перший раз Вова побачив загибель: побратим Кабул. Коли вони відбивали позицію, боєць прийняв на себе гранату, за рахунок чого вижили інші. 

А про загибель мого брата розповідав нам Томі – Олександр Тимінський із Одеської області, з яким Вова дружив, вони жили в одній кімнаті. Їм треба було вийти на позицію, хоча тримати її було практично неможливо – ворог уже наблизився за сто метрів, все прострілювалося. Того разу не було кому вести наступну групу. Мій брат розумів, що це може бути дорога в один бік. Його поставили старшим групи з 4-х людей. Ішли в три години ночі – завжди в один і той же час. Я написала йому, що чекаю дзвінка, він прочитав, і все – зв’язок перервався. Кількаденна тиша, що приховувала жахливий вибух. 

Хтось із групи став на міну, вони почали його витягати і нести. І в цей час кульове поранення – чітко в серце, вище бронежилета. Петро Петрович Паєвський прийшов до нас зі сповіщенням про загибель. Повірити ніяк не могли, поки не привезли Володимира додому». 

***

Невдовзі по смерті Катерини Борисівни Ройтенко на вшанування пам’яті дружини чоловік побудував у її рідному Поташі капличку. На відкритті наймолодший із дітей пригощав маминих земляків власноруч звареним кулішем. Капличка і зараз радо зустрічає всіх, хто має бажання зайти сюди і поговорити з Богом. А на похорон Володимира приїздив отець Андрій, військовий капелан із маминої батьківщини. Його слова біля незворушного воїна зворушили присутніх до сліз: «Герої не вмирають – кажемо ми. Як це пояснити згорьованому батькові, скорботним братові і сестрі, маленькій донечці, котра вже не пригорнеться до батькового плеча?..»

Ельвіра, любима татова доця, вчиться у французькій школі. Мову знає вже не гірше за тата і теж любить спорт, обрала карате. А на згадку про дорогу людину має планшет, з яким Володимир не розлучався на війні.

 Валентина Устинова –
для проєкту «Пливе кача. Умань»