ВОЛОДИМИР РОЙТЕНКО (ІВАН ГОРОВ) – ВОЇН, БОЄЦЬ, СПОРТСМЕН
ГОРОВ Іван Анатолійович
(Володимир Анатолійович Ройтенко)
(15.11.1987 - 16.03.2023)
Хто хоча б трохи має стосунок до ЗСУ, той знає, чим займаються такі хлопці. Вони першими входять у контакт із ворогом. Першими торують шлях основним силам, які йдуть за ними. Вони – розвідники.
Ці слова – про уманського воїна з подвійним прізвищем. Івана Горова (Володимира Ройтенка) – старшого розвідника з позивним Француз Іван.
На фронті його знали як Івана, хоча в дитинстві мама ніжно називала сина Вовулятком. Він був найменшим у сім’ї, маючи солідну вікову дистанцію зі старшими братом і сестрою. Але й осиротів найраніше: Володимиру виповнилося лише 20, коли підступна хвороба відняла у дітей маму. Катерина Борисівна навчала учнів третьої школи не лише поваги до рідного слова, а й шани до України. Влаштовувала відкриті уроки для своїх вихованців біля пам’ятника Кобзареві ще задовго до того, як колективні зібрання біля його підніжжя потрапили в тренд.
Із самого малечку Вова не міг усидіти на місці – його ціннісний світ потребував руху. Байдуже, що той рух іноді нагадував броунівський – невпорядкований і хаотичний. Що часом призводив до небажаних епізодів, у які доводилося втручатися навіть правоохоронцям. Та ще батькові завзятого бійця, відомому на ту пору в Умані енергетикові. В підлітківстві докотилося навіть до умовного терміну – начудили вони тоді з тезком Вовкою. Цей нині відомий в Україні актор і сценарист Володимир Шумко приїздив із Києва віддати останні почесті другові дитинства, провести до лав небесного воїнського братства.
Саме отой підлітківський «заліт» не дозволив Володимиру потрапити на війну з перших днів «повномасштабки» – тоді ТЦК ретельно відбирали кандидатів із великої кількості добровольців. Та восени 2022-го Іван Горов знову переступив поріг Уманського територіального центру комплектації.
Цього разу каталізатором його рішучості стала гірка історія з футболістом Андрієм Єжаченком, знаним серед уманських футболістів Йожиком. Вони грали в одній команді – місцевому аматорському «Локомотиві». Спілкувалися й поза футбольним полем, хоча мали полярну вдачу. Батько Андрія, відомий на Уманщині тренер Олександр Єжаченко, згадує: «Вова ще школярем ходив до мене на секцію, я вів групу хлопчиків 1987 року народження. Рухливий, жвавий, часто вибуховий. Якщо Андрій старався проблемну ситуацію не загострювати, то Вова – навпаки».
У травні 2022-го тривожна звістка приголомшила сім’ю Єжаченків і місцеву спільноту: Андрій пропав безвісти біля Горлівки. Майже всі розуміли, що це може означати… Однак навіть через понад три роки родина не змирилася, продовжує чекати і шукати сина. А Володимира трагічна доля товариша мотивувала йти туди, де вкрай необхідні його фізичні дані, навички, риси характеру. І цінний військовий досвід, набутий у Французькому іноземному легіоні.
Доріжку до цього формування у складі збройних сил Франції, відомого жорсткою дисципліною і високим рівнем підготовки, Володимир відшукав завдяки друзям, пов’язаним із Легіоном. Він відчував, що життя і служіння там може стати частиною його самого. Фізичний розвиток і схильність до екстриму схиляли до думки про правильність вибору. Успішно витримав суворий відбір. Далі – безкінечні тренування, часто з навантаженням, багатокілометрові пробіжки з плаванням у морі незалежно від сезону, випробування фізичного і психологічного стану. «У легіоні було важко, але то його, – розповідає батько воїна Анатолій Іванович Ройтенко. – Перед відправленням до Нової Каледонії на півдні Меланезії йому дали тиждень відгулів, виплатили гроші. Сів у Парижі на літак і мерщій додому – змужнілий, загартований».
Нелегка служба в Легіоні так припала до смаку, що налаштовувався служити там до пенсії, та в Умані несподівано, як грім серед ясного неба, накрило велике кохання. Запаморочило голову, затьмарило все навкруги, і Володимир не повернувся вчасно до Франції. Коли ж туман розсіявся, до Легіону дороги вже не було. Та азартний гравець через рік вирішив ще раз випробувати долю. Змінивши прізвище на Горов, ім’я на Іван, скористався другою спробою. Але цього разу – невдало.
«Коли брата повторно не прийняли до Легіону, повернувся і осів удома, – розповідає сестра Володимира Таїсія. – Зустрів Інну, народилася доця Ельвіра, кілька разів відновлювався на навчанні в КПІ, але так і не довчився. Бути спортсменом і воїном – ото його».
Сестра завжди була для молодшого душевним пристанищем: «Зі старшим братом у них футбол, риболовля – чисто хлоп’ячі справи. ДослухАвся до Ігоря. Якщо той робив зауваження, це багато чого для Вови значило. А зі мною радився, у будь-який час міг подзвонити і розповісти речі, які навряд чи комусь розказав би».
Із фронту дзвонив сестрі завжди, коли мав можливість. Перед тим, як мав черговий раз вести групу, теж телефонував. Навіть похвалився Таї, що після повернення їхатиме до школи сержантів, стане інструктором. Не приховував задоволення, що його досвід, уміння і навички помічено та навіть оцінено. Він ніколи не боявся невідомості, швидко орієнтувався, вивчав топографію. Через те й потрапив у розвідку.
Сестра згадує: «Перший його вихід був 19 січня 23-го року. Після «учебки» відправили в район Кремінної, вони зайняли там позиції. Дислокувалися в Лимані, жили в санаторії, по черзі їх вивозили на завдання. З 11 лютого в нього як у розвідника були щоденні виходи.
Перший раз Вова побачив загибель: побратим Кабул. Коли вони відбивали позицію, боєць прийняв на себе гранату, за рахунок чого вижили інші.
А про загибель мого брата розповідав нам Томі – Олександр Тимінський із Одеської області, з яким Вова дружив, вони жили в одній кімнаті. Їм треба було вийти на позицію, хоча тримати її було практично неможливо – ворог уже наблизився за сто метрів, все прострілювалося. Того разу не було кому вести наступну групу. Мій брат розумів, що це може бути дорога в один бік. Його поставили старшим групи з 4-х людей. Ішли в три години ночі – завжди в один і той же час. Я написала йому, що чекаю дзвінка, він прочитав, і все – зв’язок перервався. Кількаденна тиша, що приховувала жахливий вибух.
Хтось із групи став на міну, вони почали його витягати і нести. І в цей час кульове поранення – чітко в серце, вище бронежилета. Петро Петрович Паєвський прийшов до нас зі сповіщенням про загибель. Повірити ніяк не могли, поки не привезли Володимира додому».
Француза Івана зняв снайпер – про це сказав родичам старший солдат Дмитро Шатохін. І додав, що направду то була снайперка, колишня російська біатлоністка, що полювала за багатьма. Жахливий парадокс: завзятий спортсмен Володимир, якого від самого малечку за одну руку тримав футбол, а за іншу – бокс (він навіть організував з однодумцями дитячий спортивний клуб «Антей»), послала смертельний «привіт» із ворожого табору колега-спортсменка.
«Побратими після Вовиної загибелі написали нам: «Ми за нього помстилися». Підтвердив це і Вовин двоюрідний брат Сергій Ройтенко, він і зараз на війні» – закінчує важку розповідь Таїсія Анатоліївна Рисюк.
***
Невдовзі по смерті Катерини Борисівни Ройтенко на вшанування пам’яті дружини чоловік побудував у її рідному Поташі капличку. На відкритті наймолодший із дітей пригощав маминих земляків власноруч звареним кулішем. Капличка і зараз радо зустрічає всіх, хто має бажання зайти сюди і поговорити з Богом. А на похорон Володимира приїздив отець Андрій, військовий капелан із маминої батьківщини. Його слова біля незворушного воїна зворушили присутніх до сліз: «Герої не вмирають – кажемо ми. Як це пояснити згорьованому батькові, скорботним братові і сестрі, маленькій донечці, котра вже не пригорнеться до батькового плеча?..»
Ельвіра, любима татова доця, вчиться у французькій школі. Мову знає вже не гірше за тата і теж любить спорт, обрала карате. А на згадку про дорогу людину має планшет, з яким Володимир не розлучався на війні.
Валентина Устинова –
для проєкту «Пливе кача. Умань»
Іван Анатолійович Горов (Володимир Анатолійович Ройтенко) (15.11.1987 - 16.03.2023) – старший розвідник розвідувального взводу першої розвідроти 95-ї окремої Поліської десантно-штурмової бригади. Загинув від прямого наскрізного вогнепального кульового поранення внаслідок військових дій під Кремінною на Луганщині.
У лютому 2023 року отримав орден гетьмана Івана Мазепи ІІ ступеня.
Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.