У нас прізвище Король - так і називали: король і королева.

Найкращий подарунок у моєму житті. Таких більше немає. Боже, він такий сім’янин був! Золоті руки!

Додому просто біг, я у віконце виглядаю його, а він справді біжить! «Так хочеться бути вдома!» - казав. Ми жили в парі 27 років. Коли познайомилися, вже був офіцером, я - студенткою медучилища. Побачила його в формі - розтанула. Мене підкорило, що він дуже багато читав, любив історію, коли щось розповідав - заслухаєшся. Так і говорив: «Ти закохалася вухами». Він мав такий аналітичний розум. Навіть позивний отримав «Брокер», бо останні роки працював на «Світ меблів», розмитнював товари.

 Півтора місяця зустрічалися і одружилися. Коли завагітніла вперше, чекав тільки сина: «Якщо дівчинка, що буду з нею робити?!» Народився хлопчик Олександр. А пізніше - улюблена донечка Даринка. Вони з нею дуже схожі  характером, звичками, інтересами. Татко загинув за день до її 18-річчя, тепер донька свій день народження не сприймає. Ця тема для дітей дуже болюча - татко був для них золотий. Вони вересневі всі - і чоловік, і діти. Взагалі, у нас дуже все містично. Познайомилися на Трійцю. І на війну він пішов на Трійцю: Господь як дав мені його, так і забрав. 

Про війну розповідав зовсім мало, але казав, що дуже страшно. Аби зателефонувати додому - була ціла операція. Щоб поговорити або навіть написати смс, хлопці по черзі брали телефон і буквально проповзали до місця зі Старлінком. Чоловік казав: «Якби ти знала, чого варто під обстрілами пробиратися туди, звідки можна відправити звістку, ти б не ображалася, що рідко виходжу на зв’язок». І тоді я вже не просила, лише чекала. 

Тричі смерть намагалася наздогнати його. У вересні, в день свого народження, він не виходив на звʼязок. Я писала, як мені з ним пощастило, наче останній раз йому зізнавалася. Він не відповів ні на вечір, ні на ранок, а згодом сказав, що має тепер другий день народження. Стався страшний обстріл, дивом залишилися живі. Мабуть, нитка зберегла.

Вдруге його захистила собака. Чоловік переслав мені фото: «Бачиш, я обіймаю собачку, вона мені врятувала життя. Після обстрілу в день мого народження обірвався звʼязок, бо «лупашили» орки. Я шукав місце розриву, щоб зʼєднати. Чотирилапа завжди біля мене. А тут вона мене оббігає, стає попереду і не пропускає. Я нахилився, погладив: «Ну що ж ти мене не пускаєш, кудлата?!» І| тут через декілька метрів як увалив снаряд!»
Тимофій хотів забрати рятівницю з собою на нове місце дислокації, але пожалів, бо мала цуценят. Тому вона залишилася, а чоловік пішов далі і під час третього обстрілу загинув.

Останній раз ми з ним спілкувалися ввечері. Це було коротка розмова, сварився, що багато всього йому передала, бо на нервах майже нічого не їв. Вже коли все одне одному сказали, просто мовчав, але не відключався. А потім: «Ну ладно, я побіг»…

І все. Перед ранком потужним мінометним обстрілом їх просто рівняли із землею, били прицільно в одне місце. Серед хлопців навіть виникла підозра, що здав хтось зі своїх, але не могли вирахувати хто. Тоді ще дрони не полювали, тільки людина могла здати позицію. Хлопці ховалися в окопах. Раптом міна розірвалася в повітрі, а  одна куля пролетіла в маленьку щілину між дерев’яними щитами і влучила саме в мого чоловіка. Поранення було не сумісне з життям.Смерть зробила свою підлу справу.

І ще один містичний збіг: той фатальний обстріл стався 24 вересня о 4.30 ранку - точно таке число і час, коли 9 місяців тому почалася війна.
Це така доля, наче хтось у спину його штовхав, що потрібно бути там…

Коли приїхали повідомити нам про його загибель, син рибалив на Осташівці. В ту мить, коли йому сказали, що батька більше немає, почався дощ, а потім відразу виглянуло сонце. І коли чоловіка ховали, теж падав дощ, ніби Тимофій плакав разом з нами.

 Він мені сниться. Приходить постійно, особливо якщо плачу, втішає, а в самого - сльози. Уві сні його обіймаю і розумію, що не можу відпустити. Якщо ми були за ним як за камʼяною стіною, то тепер - як на протязі. Я навчилася їздити на машині, бо в Тимофія старенькі батьки, а я дала йому слово, що їх не залишу. Він в усіх наших починаннях, завжди підтримує і до дітей теж приходить у снах.

На його річницю з’їхалися побратими. Хлопці казали: «Єдиний офіцер, що був з нами на нулі, тому ми всі тут - як знак особливої пошани». Ми і тоді допомагали хлопцям на фронті, і зараз продовжуємо цю справу з сином, бо вони стали наче рідні. До речі, в декого з побратимів досі є ті ниточки. Бережуть…
У нашій  квартирі є місце з речами Тимофія: його орден, прапор, майорські погони. Я завжди кажу Сашкові й Даринці: «Будете розповідати своїм дітям, що в них був дідусь такий геройський… Король мого серця». 

Ксенія Князева
для проєкту "Умань. Пливе кача"