Нерозлийвода 

Дитинство залишило незабутні спогади, сповнені любові. Хоч брат і на три роки менший – весь час був моїм охоронцем. Постійно повторював: «Що б у тебе не сталося, я завжди поруч». «Нас залишилося двоє, і я завжди тебе захищатиму», – запевняв він. Його загибель – це для мене така трагедія, що бракує слів. 

Ми постійно разом, як то кажуть, нерозлийвода. Дітьми жили в селі Підвисоке Новоархангельського району. Коли я вступила до університету, він постійно навідував мене. Заробить гроші – віддає, мовляв, тобі, сестро, вони потрібніші. Всі свої таємниці довіряв лише мені. Постійно питав поради, потребував підтримки. 

Після школи вступив до Кропивницького ПТУ на зварювальника. Провчився рік і пішов у армію. Далі - надстроковиком у Німеччину на 3 роки.

До Умані я переїхала 11 років тому, а брат майже одразу за мною. Так склалося, що він розлучився з сім’єю, і через пів року вже був у мене. Потім одружився знову, і жили ми в сусідніх під’їздах.

Коли був у Німеччині, зробив мені візу - хотів, щоб ми з чоловіком погостювали в нього на Новий рік. Та в грудні я опинилася в реанімації, все заплановане довелося скасувати. Буквально за кілька годин брат прилетів до мене. Примчав у лікарню, задобрював медперсонал, тільки щоб врятували його сестричку. Я весь час це згадую.

Музика в його серці

При ньому завжди повинна була звучати мелодія – без музики ніяк. Він самоучка – грав на акордеоні, на гармошці. В дитинстві у нас була велика кімната, а в ній – шафа з дзеркалом. Він перед шафою на стільчику: грає на гармошці і вибиває ногами мелодію. Це був у нас домашній оркестр.

Із шостого класу Вова грав у шкільному духовому колективі. Потім з хлопцями - в естраді, аж до служби в армії. Навіть там теж грав - і на гітарі, і на ударних, чого тільки не вмів. 

Завжди, де б ми не були, мій брат - у центрі уваги. Всіх намагався розвеселити. На таких кажуть «людина-вогник, запальничка». 

Заквітчана оселя

Ще він дуже любив квіти. Їхня з Оксаною (останньою дружиною) оселя потопала в зелені. Повсюди всі полички заставлені, їх він теж зробив власноруч. Орхідеї, фіалки, на підлогах - величезні драцени. А коли брат пішов на війну, рослини без нього не дуже охоче росли. 

Мріяв розвести орхідеї. Бувало, дзвонить дружині: «Що там мої дівчата?» «Дівчатами» орхідеї називав. А вона йому: «Не ростуть вони без тебе». Обіцяв, що ось приїде у відпустку і безліч нових подарує, які будуть так гарно цвісти… Такою він був творчою, романтичною натурою. У мене теж вазони  від нього залишилися, все роблю, лиш би вони жили.

Люди на шляху

Перший шлюб його був спонтанним. Приїхав у відпустку з Німеччини, одружився, ми навіть не очікували. Народився син, та прожили разом недовго. Потім одружився вдруге у своєму селі. Прожили разом 18 років. А коли переїхав до мене, познайомився з Оксаною, з нею були разом, доки мешкав в Умані, - 8 років.

Люди живуть, як кому призначено. Одні одружилися раз і на все життя, а інші шукають своє кохання довше. У кожного свій шлях.
Але був він хорошим чоловіком і батьком теж. Спілкувався із сином від першого шлюбу. Вже на фронті, перед самою трагедією, похвалився: «Артьом вислав мені посилку». А я здивовано: «А ви що, спілкуєтесь?». І він задоволено: «Так, і весь час спілкувалися». 

Остання нота

На війну пішов не сам, вручили повістку. Коли йшов, я просила: «Ну не треба, 55 років вже як-не-як», а він мені: «Я не боюся захищати Батьківщину». Певний час возили його вперед-назад. Один раз забрали-повернули, потім знову і знову. Ми вже думали, може, все ж таки відправлять додому - вік. Потім на 2,5 місяці забрали на навчання, а звідти в Донецьку область. Але він одразу казав, що не повернеться, що звідти не вертаються – це квиток в один бік. І я, і дружина просили так не говорити, а він: «Ви навіть не уявляєте, де ми, і що тут коїться».

У вересні обіцяв прийти у відпустку. Мала бути якась зачистка, і він сказав, якщо повернеться звідти – приїде. Але не склалося…

Безцінні миті

Коли брата не стало, я день крізь день не могла прийти до тями. Всередині порожнеча, яку не описати словами. Всі мені казали, що потрібно з цим щось робити, бо вгроблю себе. Я сама розуміла, що далі так не можна. Кожні два-три дні була на кладовищі. Та й зараз часто навідуюсь: посиджу на лавочці, з братом побалакаю. 

Я завжди чекала зустрічей, ждала дзвінків, кожна його звісточка для мене була радістю, безцінною миттю. Часом на роботі спостерігаю, як колегам телефонують брати, а вони: «Що він уже хоче?». А мені хоч би дзвіночок однісінький почути… 

Для проєкту «Пливе кача. Умань» 
монолог сестри 
записала Юлія Шишканова