Доля

Вітя вважав наше знайомство долею. Ми просто сиділи в кафе за сусідніми столиками: він із друзями (чийсь день народження святкували, чи що), а я з подругою (зайшли після роботи випити кави). І якось хлопці втягнули нас, щоб ми сіли до них за стіл і сказали якесь привітання. Ми сіли поруч, і він розповів якийсь анекдот. Його імені я не запам’ятала, розійшлися та й забули. А наступного дня випадково зіткнулися і впізнали одне одного. Зустрілися, пішли потанцювали, а після того, власне кажучи, і не розходилися. 

До цього в мене була важка історія в житті, я 4 роки не сприймала чоловіків взагалі. А з ним було дуже безпечно. Є такі люди: він ще не подобається, але тобі комфортно, ніби знаєш, що тебе ніколи не образять.

А потім він попросився зі мною жити. Це було все якось дуже спонтанно і стрімко.

Коли вперше зізнався в коханні, я розсміялася. Ви уявіть ці очі, коли кажеш, що любиш жінку, а вона вибухає реготом тобі у відповідь. Я реально голосно розсміялась, правда, потім вибачалася ще років із п’ять. 

Дуже хотів нашу дитину 

Через півтора року я завагітніла. Ми вирішили, що непогано мати дитину. Я дуже хотіла другу дитину, а Вітя хотів, щоб я була матір’ю його дитини. За декілька місяців до нашого знайомства померла моя мама. Вже в лікарні все просила мене: «Марино, народи хлопчика». Він іще й одного знаку зодіаку з моєю мамою. Я хоча в таке й не вірю, та мені здавалося, що це наче як знак, що сина послала мама.

Коли я народила, Віті першому дали потримати дитину. У мене були досить важкі пологи, перед ними операція, тому одразу не дали погодувати сина. Натомість його годував Вітя. А мене ревнощі пробрали: ну як, це ж моє дитя!

Роман дуже схожий на Вітю. Була така фотографія з УЗД, а там що поза, що лице – дуже схожі на чоловікові. Таким і виріс. Звички ті самі. Зараз йому 15. Буває, говорить щось до мене, а я придивляюсь – ну викапаний Вітя.

Допомагав усім, окрім себе

У нього було якесь гіпертрофоване почуття справедливості. Він дуже близько до серця сприймав, коли когось ображають. При цьому не вважав, що йому потрібен хтось поруч. Він завжди всім допомагав. Всім, окрім себе. Наприклад, якщо ми хотіли провести сімейний вечір, але йому телефонував друг, бо снігом дах засипало і зараз проломить, то він кидав сім’ю і біг до друга. На жаль, це й спровокувало наші часом не дуже теплі стосунки. Хоча коли з’ясовуєш якісь дрібниці, тобі здається, що ще життя попереду і все налагодиться. Ми 13 років прожили разом, 3 – нарізно. А зараз погане забувається. Лишилось лише те, що він був життєрадісним, що ми гуляли і проводили багато часу разом.

Разом

Ми розмовляли ночами з першого дня і до останнього. Потім, правда, тяжко було зранку підніматися. Але ми знали одне про одного все.

Поки син був малий, брали його у візочок і кожні 2-3 тижні ходили в кінотеатр. Я більше люблю посидіти вдома, але він мене постійно витягував у світ.

Разом святкували всі свята: православні, єврейські, католицький Гелловін. З першого року, коли ще не було дитини, у нас був вирізаний кабак, желе з черв’яками і щось подібне. Та й досі ми з дитиною так святкуємо. Хоча багато хто каже, що то не наше свято. О, повірте, якби я знала щось про мусульманські звичаї, ми б і Рамадан святкували, бо це прикольно. Якісь тематичні святкування, дрібнички.

У новорічну ніч у нас була традиція: ми ходили в «Софіївку» кататися на гірку. Навіть коли й снігу не було, все одно вирушали туди.
З відпочинком було трошки важче. Ми не могли погодити спільне місце, бо я люблю море, а Вітя – скелі, десь стрибати, лазити. Звичайно, ми рахувалися з думкою одне одного, проте або він нудьгував, або я сиділа і дивилася, як він стрибає з 20-метрової скелі (звичайно, відверталася). Отак намагалися шукати компроміси.

Ніби й не розходилися

Але не все було гладко. Ми були неодружені: спочатку він не хотів, потім я. Ми то сходилися, то розходилися, ну як, на кілька годин, на довше нас не вистачало. І навіть в ті моменти, коли я його ненавиділа, він мусив бути поруч, щоб я його ненавиділа. 

Знаєте, завжди здається, що ти щось не зробив. Оці всі образи через дрібниці псували життя. Хоча я й жінка, маю бути мудрішою, але постійно висловлювала кожну свою претензію. Перші п’ять років ми взагалі не сварилися. Я згадую і думаю: може, причина в мені, може, в мені щось змінилося? Мабуть, я почала бачити те, що хотіла переробити. Але зараз все це вже не має значення.

Останні кілька років перед загибеллю він працював за кордоном. Ми розійшлися, проте тісно спілкувалися, вирішили зберегти дружні стосунки заради сина. Коли почалася війна, ми поїхали до нього в Польщу, прожили там 3 місяці.

Мене тоді приголомшило те, що ми якраз були не в найкращих стосунках, а він зустрів мене так, наче ми живемо разом і в нас медовий місяць. Правда, піцу спалив, поки нас зустрічав. Піднялися в його квартиру, а там сірий димовий стовп. Він дістає цей чорний млинець, дивиться та й каже: «Ну її ще можна відчистити». Старався для нас, переживав, що ми голодні, з дороги. А тут таке. Тому ми їли суп. 

Досі зла, що він пішов

Він хотів одразу повертатися в Україну, але я вмовила залишитись: було б важко самій в чужій країні з дитиною без підтримки. За 3 місяці ми повернулись, а через місяць до нас приїхав і він. Я ще досі дуже зла на це. У нас немає батьків, ми лише вдвох. В мене ще є старша дитина від іншого. Віктор був непридатний до служби, проте пів року штурмував військкомат, щоб його взяли. 

Він приїхав у вересні, здається, разів зо три проходив медкомісію, його бракували: вроджена деформація ніг. Тільки вже коли спав наплив добровольців і треба було когось мобілізувати, Віктора взяли. Його останнє повідомлення мені було: «Я йду мститися». Це було 8 червня, тоді ще в Умані стався приліт. Він уже був десь у лісах-полях на Луганщині, під Сватовим. Я написала повідомлення, що ось таке сталося в Умані, а він відповів: «Я все вже знаю, і я їм помщуся». 

Ще він якось приїжджав на ротацію, просив жити разом, на що я кинула: «Після війни поговоримо».

А через пів року він загинув.